1944 рік, березень, Миколаївщина, село Возсіятське....Вночі німці, гергочучи, швидко зібралися й рушили кількома підводами геть із села. Вранці 32-річна вдова Варвара, по-старечому запнувши хустку, вийшла з хати, стала на порозі й уважно оглянулася довкола, водночас прислухаючись до канонади. Безперервно гриміло лише на Заході, з боку Єланця. Постоявши, молодиця пішла до кущів за хатою: там у великій собачій буді, затуленій старими репнутими ночвами, жили три курки. Пса ще торік пристрілили німці.
Варя нахилилася, просунула руку в отвір, намацала на сіні в сідалі два свіжі яєчка. В хаті запалила ще теплу піч, дістала з нички в припічку мішечок борошна, замісила.
– Мамо, а со ви лобите? – визирнула з печі сонна доця Ганнуся.
– Тісто, доцю. Галушки ліпитиму, – відповіла Варя і додала: – Вмивайся, манюня...
– Ой, гаюски! – заплескала в долоні малеча.
Невдовзі забулькав горщик у печі. Варя хутенько засмажила на пательні дрібнесеньких шкварочок із твердого старого жовтого сала; хату переповнили забуті смачнющі запахи. Поставила широкий полив'яний полумисок на стіл, обабіч поклала дві дерев'яні ложки.
Раптом за спиною від удару чоботом настіж відкрилися й жалісно заскрипіли двері:
– Рррукі, блять! – владно прогарчав густий бас. Рудий, брудний і неголений солдат у сірій шинелі ступнув через поріг, поводив з кута в кут дулом автомата: – Мамаша, нємцев-паліцаєв прячєш?!
Варя заціпеніла, з цікавістю розглядаючи небачені раніше погони на плечах шинелі. Москаль підійшов ближче, простягнув лапу, грубо лапнув молодицю за груди, боляче стис:
– Да ти, мамаша, ішшо в самом соку!
Підбігла маленька Ганнуся, голосно заплакала, охопила Варю за ноги, захникала-заквилила...
Солдат сердито глипнув на дитину, відступив, сів на лаву за стіл, грюкнув автоматом і взявся за ложку:
– Ану-к' угощяй асвабадітєля! Чєм у тєбя так фкуснєнько пахнєт, мамаша?
Варя все ще без слів зняла з полив'яного горщика вишиваного рушника, вивернула всі галушки до полумиска:
– Жери мовчки! – нарешті буркнула зі злістю. Маленька Ганнуся поруч не випускала з рученят маминої спідниці, насуплено зиркаючи на незваного гостя...
Солдат, плямкаючи, швидко з'їв усе, підняв масну зарослу пику й голосно відригнув:
– Мнє би ішшо порцайку етіх ЖЕРІМОВЧЄК! А, мамашка?
* * *
Березень 2022 року, та сама хата на Миколаївщині. Пенсіонерка-вчителька Ганна Миколаївна, майже не дихаючи, дивилася крізь вікно на вулицю: там час від часу з ревищем проходили танки, забрьохані грязюкою, за ними вздовж паркану просувалися настороженою вервечкою озброєні лобуряки в жабурястій формі.
Немолода жінка озирнулася вглиб кімнати на старе ліжко в кутку. Воно було широке і високе, на дебелих коричневих, потемнілих від часу прямокутних брусах. Не так давно на цьому ліжку згасала старенька сухенька мама Варя... Тепер у кутку ліжка, під великою подушкою, лежали дві гранати (син-ополченець залишив; показав на кільце: "За оце смикнете, мамо, якшо треба буде!").
У хвіртку грубо загрюкав важкий чобіт. Ганна Миколаївна обережно визирнула крізь тюлеву шторку: над металевою хвірткою темнів круглий жабурястий шолом, з-за плеча стирчав автомат.
– О, вже й за жеримовчками прийшли!.. – жінка метнулася до ліжка, похапцем вклала до кишень халату по гранаті, крикнула в коридор: – Щас, вже йду! Несу вам гаряченького!..
Андрій Куліш