Святкування Водохреща в давнину в Україні, виявляється, відрізнялось від нинішнього. Запорізькі козаки на Водохреща не пірнали в ополонки. Це вже новітня традиція, що раніше не була ні українською, ні християнською. Про це повідомив у ЗМІ історик Сергій Шумило.
«Про такий ритуал ми не знайдемо в серйозних наукових дослідженнях українських релігійних традицій. Ця мода з’явилася у нас в 1990-ті роки, і особливо в 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали цей стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції». У результаті моржівство стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, який більше схожий на язичництво, аніж на християнство», – підкреслює Сергій Шумило.
Істрик, наприклад, запропонував познайомитись із описом, як насправді відзначали свято Богоявлення українські козаки на Запорозькій Січі. Це спогади старого запорожця Микити Коржа, які колись в ХІХ ст. записано з вуст очевидця в працях історика козацтва проф. Д. Яворницького.
Зі спогадів Микити Коржа ми дізнаємось, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної літургії з храму виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться».
«Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я і міці було більше нашого. Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без будь-якої потреби. Tож шануймо справжні національні традиції! І не спотворюймо їх постсовєтськими новодєлами… Принаймні, якщо хтось хоче задля оздоровлення поморжувати, то це не обов’язково перетворювати на якийсь безглуздий шабаш у день великого християнського свята…», – просить історик.
Крім того Сергій Шумило попросив політиків краще демонструвати реальні справи, а не оголені частини свого тіла перед телекамерами… Такий піар на виборах не допоможе.
«В давнину у наших пращурів не було водопровідних кранів у хатах тому на Богоявлення святу воду після освячення набирали з ополонки, щоб пити потім хрещенську святу воду, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати у освячених хрещенських джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води. Це якщо про релігійні традиції, а не моржівство. А так пірнайте на здоров’я хоч кожен день», – підсумував Сергій Шумило в своїй публікації.
Традиційне українське Водохреща мені особисто довелося на власні очі побачити у високогірному райцентрі України селищі Верховина на Івано-Франківщині десять років тому. Саме в день Водохреща там відбувалася Велика Рада Українського козацтва. Тож випала нагода побачити на власні очі, як високогірні українці-гуцули святкують неспотворене Водохреща.
У селищі Верховина два храми різних церков – московської та української. Біля нашого храму було не протовпитись, і після завершення святкового богослужіння, центральною вулицею містечка почалася велилюдна хода до Чорного Черемоша, що протікає селищем. Попереду ходи, яку очолювали священики несли хрест та церковні хоругви. Кілька тисяч людей, подолавши відстань близько кілометра, розташувалося на пологому березі річки і спостерігало за освяченням води в ній. Криги на тому гірському потоці не було. Після освячення віряни, частково дехто босоніж пішли в річку набирати в різні ємності освячену воду. Здебільшого, традиційно для того краю, це були забуті у нас трилітрові молочні емальовані бідончики прикрашені фольговими ялинковими новорічними стрічками.
Після завершення цього дійства його учасники рушили до відкритої концертної естради, на сцені якої відбувалися традиційні розколядки, останній день колядування в українських горців. Там, в горах, колядуютьне так, як у нас. Головною відмінністю є те, що у цьому дійстві не беруть участі жінки та дівчата. Колядують лише чоловіки та хлопці. Ведучий свята перед кожним святковим виступом оголошує, що «березує партія з такого села чи селища». Після цього на сцену виходив чоловічий гурт святково одягнений в народне гуцульське вбрання з музичними інструментами і починав свій виступ. Жодного разу не можна було почути однакової колядки.
Відзначилися і гості, нагороджені гучними аплодисментами: одягнуті в козацькі однострої заспівали колядки центральної України. Але там, високо в горах, відчувалася і висока європейська українська культура. На святі були козаки з усієї України. І от одна з місцевих верховинських дівчат, вподобавши молодого козака, привіталася та вручила йому карточку. На ній було написано, в який час і за якою адресою його запрошують на чаювання. Молодий виходець з Донеччини був просто ошелешений таким ходом подій та рівнем звичаєвої української культури на високогір’ї.
Тож і високо в українських горах не було ніколи оголених торсів та моржування у освяченій воді. А було всенародне свято з колядками та святковою вечерею в переддень свята.
Анатолій Авдєєв