Володимир Бровченко: «Бути чесним перед собою і своїм часом»

Ім’я нашого земляка Володимира Бровченка в Україні відоме: автор трьох десятків поетичних книг, співавтор багатьох пісень, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, заслужений діяч мистецтв України, в недавньому – громадський діяч, головний редактор літературного журналу. І нині не спочиває. Про що й довідаються читачі, яким пропонуємо розмову з ним у Києві, на Печерську, в квартирі, яка колись була гамірною, та повиростали сини, повилітали з родинного гнізда... Життя. Нині сам зі своїми думами...

Ця розмова відбулася ще за життя поета, якому 1 червня виповнилося б 90.

Володимир Бровченко, 1986

– Володимире Яковичу, знаю, що в останні роки Ви написали мемуари. Понад сімсот сторінок тексту – солідний фоліант. “Мемуарний роман” – як сказав про цей твір редактор журналу “Дніпро” Микола Луків. Уривки спогадів я також читав, один з них (про одеський період життя) друкуватиметься у журналі “Вежа”… Видавши досі близько трьох десятків поетичних збірників, Ви тепер пізнали й прозового творення. Скажіть, яка відмінність між творенням поезії і прози?

– На перший погляд здається, що ніякої. Я, поет традиційної школи, мислю так: відчуття слова, образне мислення і в віршотворних началах, і в прозаїчних дається людині надприродними силами, а тому – або воно є, або його немає. Якщо ти маєш художницьку кебету, то реалізувати свій талант, свої задуми зможеш у різних жанрах. Здебільшого сам митець себе обмежує, свідомо тримаючи себе у шорах того чи того жанру.

– Можна назвати багатьох письменників, які створили рівноцінні твори у різних жанрах: Іван Франко, Михайло Стельмах, Іван Багряний…

– Так. З другого боку мушу сказати, що я зіткнувся з проблемою елементарною: я не мав досвіду писання прози. Хоч писав статті, есе, коментарі… Але ж художні мемуари – це не стаття. Огром пережитого, передуманого, відчутого треба було осмислити, виокремити найсуттєвіше, завести у певну форму, аби воно було струнке, інтригуюче, цікаве не тільки для мене, а й для читача. Ось тут я мав труднощі.

– Скільки років пішло у Вас на написання мемуарів?

– Треба подумати. Бо ж спогади писалися й тоді, коли про цілісний твір я ще не мріяв. Тепер я їх, дещо адаптувавши, вплів у загальну канву “Вікнини” – така робоча назва цієї штуки.

– Що воно означає?

– Вікнина – джерело у Макарівському яру на краю Малої Виски, де Бровченки з’являлися на світ. Мала моя батьківщина, витоки… Далі: спогади я писав значною мірою на основі своїх щоденникових нотаток. Шкодую, що трохи запізно почав це робити – десь у 60-их. Нотував не буквально щодня, є в тих записах і місячні перерви, але фіксував важливі моменти життя, події, зустрічі, думки, прізвища, дати… Пам’ять уже давно все те притлумила чи приховала на самому споді, а тепер перечитав – і постало все, наче живе, наче вчора було. Якесь одне слово, одна деталь давали мені імпульс до написання цілих розділів. Зрозуміло, багато чого пропускав у тих записах як маловажливе – без жалю пропускав. Шість грубих зшитків склали ті щоденникові записи. І досі часом відкриваю записника – життя наше гірке дає для цього чимало приводів. Обзиваюся на сьогочасні події й віршами, але не завжди вистачає сил і духу заводити у форму поетичну, то фіксую довгим, прозовим рядком – може, колись знадобиться, хтозна. Як ось знадобилось попереднє для “Вікнини”.

Завершуючи відповідь на перше питання, роблю висновок: між поезією і прозою – “дистанция огромного размера”, як кажуть, але якщо ти маєш іскру Божу, то вона зблисне й засяє і в поетичному рядку, і в прозовому… Я, до речі, притримуюсь того давнього твердження літературних теоретиків, що українська проза в кращих своїх зразках – поетична, як ніяка інша у світовій літературі. Поетична – як би ми не намагалися чіплятися до європейського чи американського воза. Вона такою була, такою є і пребуде. Це моє тверде переконання. Врешті, саме такою вона й цікава світові.

– Ваші мемуари – художні. Наявні інтрига, образність, типові для часу герої оповіді, окремі епізоди сприймаються як вставні новели… Та насамперед це – мемуари. З конкретними подіями, людьми – письменниками, партійними діячами, вашими родичами, приятелями, односельцями, зарубіжними друзями… Не на всіх сторінках твору, зрозуміло, рай і благодать, нерідко Вам доводилось потрапляти в колізії, які на все життя позалишали рубці. Ви цих колізій не обминаєте. Багато хто з дійових осіб Вашого твору живий, дещо читати їм буде, мяко кажучи, не дуже приємно. Та й те, що Ваша правда не завжди може співпадати з правдою тих, про кого пишете. Як тут бути? І як Ви цю проблему розвязуєте для себе?

– Думаю, що кожен письменник, який хоче і може, мав би залишити по собі спогади. З усієї цієї мозаїки складеться картина часу. Небезпомилкові погляди, небезсуб’єктивні, але тим і цікаві. Мусимо написати про свою добу. Не в пустелі ж живемо. Прийдуть після нас молоді, які питатимуть: а хто був досі, яким був?.. То хай роблять висновки і з власне художньої творчості, й зі спогадів.

З батьками і братом Павлом, Мала Виска, 1976

Ясна річ, декому з тих, кого згадую “неліцеприятно”, заколупає в носі. Та що вдієш? Було саме так, а не інак. А ще важливо не наводити глянець на власну персону. Тоді видне око сказати й про іншого все, що думаєш. Оце квінтесенція моїх перживань сьогодні. Справді, шкода деяких людей. Окремі епізоди, конфлікти негативно характеризують ту чи іншу особу, та й не без того, щоб я суб’єктивно на це дивився – це факт також, але кому, скажіть, потрібна напівправда, коли я щось замовчуватиму чи на біле казатиму чорне? Це вже не будуть мемуари. Критерій для мене вирішальний – не брехати. А ще совість. Якщо вона і за радянського часу була в ім’ярек, то вона й сьогодні є, а коли не було тоді… В цьому я переконаний на прикладі десятків і десятків людей, з якими зводила доля. Всі ми знаємо один одного, тому треба бути чесним перед собою і перед своїм часом. І ще одне бажання: вчорашня правда не повинна нас розводити. За всяких обставин маємо залишатись людьми.

– Володимире Яковичу, де й коли Вам було найцікавіше працювати?

– Ніколи над цим не задумувався. Хоча відповідати на таке питання мені неважко. Бо де б я не працював уже в дорослому житті, все найсуттєвіше, найважливіше для мене було пов’язане зі Словом. Для моїх творчих начал, житейського погляду на дійсність, причетності до Слова – ніщо так не сприяло, як шість років редагування журналу “Дніпро”. Звичайно, для письменника всякий життєвий досвід потрібен. Та й життя постійно робило тебе заручником обставин. Чимало років віддав партійній роботі в апараті ЦК, де “козачкував”: подай, прийми, напиши, щоб завтра на дев’яту нуль-нуль було віддруковане й відредаговане, бо він з високої трибуни має промовляти яко великий глашатай, хоча нерідко такий оратор був порожній, як барабан. І все це “козачки” мали робити, сотні, тисячі людей були задіяні системою. Здебільшого талановиті, безталанних ніхто не потребував. Талановиті, відповідальні, обов’язкові. Зрозуміло, що в тому почеті були й такі, хто носив капелюха чи парасолю, вони й зараз є, і доки буде влада, доти існуватиме в них потреба, але ж не про цих ми ведемо мову, а – про творчих.

– А хіба сьогодні творчі не служать і в адміністраціях, і в апаратах рад?..

– Так, мало що змінилося в цьому відношенні: служба є служба. У віршах собі поматюкається без розділових знаків, а довідку чи виступ на завтра мусить готувати за всіма правилами орфографії і ділового мовлення.

А редагування журналу “Дніпро” – то період мого утвердження в літературі. Як ніколи досі, я мав змогу вчитися на чужих рукописах: і геніальних, і галасливо-шлакоблочних – гори рукописів перечитував за робочим столом, у вихідні, ночами… Навіть те, що не друкувалось у нашому журналі, мені слугувало критерієм до самооцінки: ні писати, ні тим більше пропонувати до друку своє, якщо воно такого ж рівня, як те чуже, щойно забраковане, я вже не міг. Така практика спонукала мене до самовдосконалення, до пошуків. Ось чим дорогі мені роки праці в “Дніпрі”. Не кажучи про зустрічі й спілкування з першорядними українськими письменниками. Про все це я написав у спогадах.

У спогадах також, певно, не одну копу сторінок Ви присвятили мандрам по світах, куди за родом діяльності посилало Вас Товариство “Україна”. Які можливості відкрила Вам ця організація і як Ви ними скористалися?

– “Україна” – дуже цікава організація. Була. У 60-80-і роки особливо. Створювалась тоталітарним режимом задля єдиної мети: протистояти, розбивати “український буржуазний” націоналізм у формах тих зарубіжних українських громад, яких було густо по всіх континентах. До заснування Товариства “Україна” (засновувалось воно як “Комітет за повернення на батьківщину” – знаєм, як тоді повертали і куди, в Сибір здебільшого) компартія залучала людей відомих і авторитетних: Івана Крип’якевича, Георгія Майбороду, Максима Рильського, Юрія Смолича, Олександра Підсуху… Ведучи й контролюючи організацію, компартія використовувала її інтелектуальну потугу й тримала під лупою всіх, до неї причетних. Однак виходило не зовсім так, як планувала керівна й спрямовуюча. За роки діяльності Товариства українці різних світоглядних систем мали можливість (хто більше, хто лиш дотично) спілкуватись. Це перше. Друге: утверджувати українську націю у світі – скільки пам’ятників ми поставили за цей час, прилучились до відкриття музеїв і тому подібне! Хіба, приміром, мав би можливість без Товариства знаменитий хор імені Кошиця, націоналістичний хор, побувати на рідних землях у ті заідеологізовані часи?

Після Підсухи пропозиція з ЦК очолити Товариство “Україна” (“якщо оберуть”!) прозвучала мені нереально: секретарем з ідеології працював тоді лиховісний Валентин Маланчук, який шість років тримав журнал і редактора в чорному тілі, бо коли він прийшов до ЦК, я, завідувач сектору художньої літератури, самовисунувся на вакантну посаду редактора “Дніпра”, що він сприйняв як моє небажання працювати під його керівництвом. Шість років я не переступав його порога, шість років Маланчук насилав такі комісії для перевірки журналу, що… І ось тепер – до керма “Україною”. На пропозицію я відповів, що секретар ЦК мене не пропустить: він мене в усіх мислимих і немислимих гріхах не раз звинувачував, “кого він друкує? чи є в нього партквиток? ми розберемось” і так далі, а тепер доручить мені зарубіжні зв’язки? Маланчук буде проти! “Так, – погодився заввідділом зарубіжних зв’язків ЦК, – він буде проти”. – “А, ну тоді я згоден”. Чесно, я не хотів іти з “Дніпра”. На аудієнції із Щербицьким, фактично на затвердженні, тінь Маланчука стояла у мене за спиною. Може, він сподівався на цій посаді мене доконати?..

Українська діаспора у ХХ столітті ніколи не була, на жаль, ні єдиною, ні соборною. З одного боку Винниченко й Багряний просоціалістичного мислення, з другого – націоналісти, з третього – так звана “прогресивна еміграція”…

– Треба було добре знати підводні рифи, аби вести корабель під назвою “Товариство “Україна” дванадцять років. Всього було. Сьогодні мені дехто закидає: організація знаходилась під п’ятою КГБ. Знаходилась, звісно. Та всі структури тоді були під п’ятою, а щоб така важлива ділянка ідеологічної роботи, як зарубіжні зв’язки, і не контролювалась – це виключено. Під державним контролем – інакше й бути не може. Якщо зараз Товариство “Україна-світ” позбавлене уваги СБУ, то хіба це розумно? Держава має пильнувати, захищати себе від ідеологічної агресії інших держав.

Вам давали із ЦК відповідну спеціалізовану літературу, щоб Ви могли краще вивчити українське зарубіжжя?

– Безперечно. Товариство “Україна”, більше того, використовувалось для видання такої літератури. Пресою Товариства завідував тоді один з моїх заступників. Видавали брошури, які мали контрпропагандистський характер, розвінчували бандерівців, мельниківців… Готується до друку тижневик “Вісті з України”, з ЦК телефонують: стаття в номер, негайно! Пасквіль на СКВУ, бо наступного тижня Світовий конгрес вільних українців проводить черговий з’їзд. І куди дінешся? Якщо редактор відмовиться, то завтра газету редагуватиме інша людина.

Правда, видавали не тільки контрпропагандивну літературу. Скажімо, ще до мого приходу в Товариство, там побачила світ книга Івана Дзюби “Грані кристала”, якою він реабілітовувався після покаяння. Книга інтернаціоналістська, про літературу Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії… А в змісті книги Іван Михайлович акротекст зашифрував. Який? Не відаю. І редакторка того видання іще жива, але – “не пам’ятає”… Премію їй за те, що відловила шифр, дали, але – не пам’ятає. Або виданий нами 1984 року величенький поетичний збірник “Любіть Україну”, де представлені поети від П.Тичини, В.Сосюри, М.Рильського – до тоді ще зовсім молодих В.Герасим’юка, І.Римарука, І.Малковича.

Де побував? У Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Франції, Польщі, Бельгії, Нідерландах, Словаччині, Югославії… Не перелічити всього. Спілкувались не тільки з “прогресистами”, хто налаштований був до радянської влади лояльно (то, зрозуміло, були друзі найперші), але й з націоналістами, особливо у 80-х роках, коли Горбачов видав постанову “О работе с нейтралами”, то я тоді геть плюнув на маланчукістів – і йшов до кого хотів.

Нітрохи не обороняюсь і не виправдовуюсь: так, служив системі, але й багато чого корисного зробив для єднання українців світу. Сьогодні багато хто і з бандерівців, і з дивізійників до мене обзивається. В листах вони мені пишуть зокрема: і в ті часи ми промощували дороги й стежини до рідної землі.

Всього було. І я не ухилявся від тих випробувань, які підсовувала мені доля.

– То це доля підсунула Вам по закінченню десятирічки фах, в якому Ви не зреалізувались?

– Видно, так. Чи для того, аби перевірити мене, справді випробувати? Бо ж стояв я і перед дверима філологічного факультету Одеського університету, і перед дверима консерваторії, а потрапив до консервної та холодильної промисловості технологічного інституту. Дружина моя Леся, було, жартувала, обігруючи професійний термін “конса”.

– Вірші тоді вже писались?

– Ще в школі писались: як багато хто з майбутніх поетів, твори на вільну тему заримовував. А перший вірш надрукував улітку 1951 року. На канікулах після першого курсу зустрів на містечку випускника нашої школи Василя Грузина, який тоді стажувався у районній газеті. “Пишеш вірші? То дай щось”. Ось так у жнивну пору дебютував я на першій полосі “Червоного прапора” віршем “Хліб”. Цей вірш увійшов у мою першу книжку “Шумлять жита” (шуміли тоді вже мені платани на Приморському бульварі, а писалось про жита), видану 1956 року, за яку мене прийняли до Спілки письменників. Через два роки після виходу книги. Було це вже в Херсоні. Зараз я гортаю того “метелика” і думаю: не було за що приймати, слабенькі вірші. Але друзі мої Володя Гетьман, Іван Рядченко, Петро Рєзніков щось там таке побачили і відчули, дяка їм.

Після короткого мешкання в Херсоні Вас покликали до столиці: ЦК комсомолу, ЦК компартії… Рік тому газета “Народне слово” опублікувала нарис про Вашого двоюрідного брата Петра, який у 1951 році на звороті виборчого бюлетеня написав: “Долой комуністичну банду!”, за почерком його вирахували й запроторили на 10 років. А перед цим же й батько Яків скуштував табірної баланди за те, що потрапив у полон до фінів у 40-ому. Як же це Вас з такими анкетними даними брали на роботу в ЦК?

– Батько, обморожений і контужений, стояв на ешафоті під шибеницею, і коли йому накинули зашморг на шию, він вийняв зі спідньої кишені фотокартку, щоб попрощатись і востаннє глянути на своїх дітей: на мене й меншого мого брата Павла. І тоді сталося диво: фінський офіцер помилував. Помилували вороги, та не помилували свої… І про це я знав, не міг не знати, і про брата Петра знав, але не знали про це ті, хто брав мене на роботу – я про це не говорив і в анкетах не писав.

– А, може, Вам тільки здається, що вони не знали?..

– Може. Діда Івана розкуркулили, а в голодівку він пропав не відомо де. Дядько Павло, Петрів батько, служив телеграфістом у Петлюри…

За більшовицькою логікою всю Україну тоді треба було садити за грати. Але повернемось до творчості. Три ваших книги вийшли друком у Москві. Яким чином відбувався відбір поетів для перекладу? Не всіх же перекладали… І якими мовами іще йшла до читача Ваша поезія?

– Дорогу в Москву мені проклав Леонід Вишеславський. Прекрасний поет, писав він російською мовою, але вся його творчість пронизана любов’ю до України. Дружня, комунікабельна людина – ми з ним зійшлися легко, спілкувались часто, обмінювались думками… “Степная колыбель” – так називалась моя книга в перекладі Вишеславського. Він сам відбирав вірші для перекладу, авторитет його у “Советском писателе” був значний, як і взагалі в Москві… Потім були інші книги, перекладені російською. Іншими мовами – в антологіях переважно: румунською, словацькою, польською, білоруською, англійською… У 80-х роках видавництво “Дніпро” замовило переклади моїх поезій англійською мовою канадійці Марії Скрипник і москвичу Уолтеру Мею, але через фінансову кризу книга не вийшла, аж у 1997 році у “Свічці під вітром” моя муза заговорила по-англійськи. Допоміг канадський українець Петро Кравчук, царство йому небесне.

– Про Музу. Нею у Вашій творчості була дружина Леся. Це я одразу відчув із багатьох окремих віршів, ліричних відступів, розсипаних по поемах, особливо із циклу “Сонечко”, про який літературний критик Володимир Панченко сказав, що він “не має прецеденту в українській поезії”…

– Поправити нічого не можна… смерть невмолима… Я не уявляю ніякої іншої жінки поряд у своєму житті. У мемуарах пишу про те, як ми полюбились іще школярами, як потай від батьків поїхали в Златопіль (в сусідню область) розписуватись, аби її вчителі не прочули…

Леся все життя була моїм однодумцем, моїм ангелом-охоронцем. Вона була тим, що тримало мене у житті. Живемо ми любов’ю, без любові – це не життя, вона й донині тримає мене в цьому світі. Час від часу святе почуття зринає в моїх поетичних рядках, зринає органічно, несилувано.

“Кохання наше – то окрема повість,

Яку на старість слід би написать”, – обіцяли Ви іще у 80-их.

– Роман у віршах “Мамай і зоряний чоловік” – це моя давня задумка. Настільки давня, настільки я його передумав, що здається, ніби роман уже написав. А це найстрашніше. Відкриваю папку з написом назви роману, а роману нема: є якісь нотатки, думки, окрушини, навіть окремі розділи… Це наша історія, сучасність, духовність, любов, наша незглибима інтелектуальна велич в особі славетного Юрія Кондратюка-Шаргея, який п’ять років прожив у Малій Висці і в селянській хаті, неподалік моєї батьківської, зробив розрахунки, за якими американці на Місяць полетіли. Тож хай не бундючаться там, за океаном!.. А нам слід чітко усвідомити, хто ми є, і що тільки тоді на нас зверне увагу світ, коли будемо самими собою, справжніми українцями. Ось такий перехід Вам від любові до національних проблем.

– Володимире Яковичу, ось ми говоримо про іще не написаний роман у віршах, в якому за головного героя має бути козак Мамай. А я хочу запитати Вас про той, що вийшов був. “Як Мамай до Канади їздив”. Як Ви зараз ставитесь до нього?

– Сьогодні б я такого романа, зрозуміло, не став писати. Тоді писав так, як Бог на душу поклав, багато там є викривального, заідеологізованого… Хоча є і путні розділи, але таку главу, як “Прес-конференція”, я сьогодні б, ясна річ, не втнув… Однак переписувати роман я ніколи не стану, як це роблять зараз деякі наші творці. Хай буде, як було – це теж свідчить про той непростий час.

– Як у Вас з’явилась ідея осучаснити, оживити козака Мамая?

– То була моя чи не перша поїздка до Канади: на відзначення ювілею встановлення монументального пам’ятника Тарасу Шевченку в Палермо (поблизу Торонто), де й ошатний музей нашому Кобзарю колись був, поки його якісь нечестивці не спалили. І от переді мною як керівником делегації постала проблема – що подарувати заокеанським українцям, трудовій горьованій еміграції нашій? Пішов по столичних магазинах і в художньому салоні натрапив на вирізьбленого з корча козака-бандуриста. Справді мистецька робота, автора уже й не пам’ятаю. І коли в літаку над океаном я тримав його при собі в авосці, аби ненароком не пошкодився, то раптом подумалось (зрештою, творчі начала не полишають тебе ніколи, що б і де ти не робив): а характерник Мамай же може ожити!.. І податись за океан глянути, як по чужих землях прилаштувались нащадки. Так народився задум.

– В романі є чимало конкретних людей, особливо в ліричних відступах: брат Ваш рідний Павло, дружина Леся й інші. А ще зокрема такі відомі в Україні люди як дисидент Валентин Мороз, як народний артист, відомий хореограф Анатолій Кривохижа. Вони про це знали? Якщо обзивались до Вас, то як реагували?

– Їй-богу не знаю. Можете Анатолія Михайловича в Кіровограді запитати, а про Мороза скажу таке: коли його було депортовано на Захід, то націоналістична громада зустріла як царя небесного, але коли він став говорити буквально таке: “Україну підемо визволяти разом із людьми в уніформі”, то й прихильники його стали від нього відвертатись. Зараз він живе в Україні, і голосу я його не чую.

– Справді, дивні часи пішли: ті, хто так голосно тоді говорив, сьогодні мовчать… У передмові до книги Ваших вибраних поезій Михайло Стельмах писав: “Коли начитаєшся творів, з яких так часто виглядає ота примара з косою, що тне все живе, то мимоволі душа накупується гіркими росами скорботи і хочеться їй ближче до берега, де більше духовного просвітку і сонця”. У Ваших книгах останнього десятиріччя мало просвітку і сонця. Чому?

– Це правда. Останнє десятиріччя багато радості явило моїй душі, але разом з тим і багато прикрощів. Сподівання наші залишились лише в мітингових гаслах. Це дуже важко усвідомлювати: гірко на душі, рве нерви це усвідомлення й мимоволі відбивається на моїх настроях, у моїх віршах.

От як можна мовчати, прочитавши пасквіль у “Кієвском тєлєграфє” якогось Карєвіна – цієї чергової “бузини”, яка глумиться над нашим найсокровеннішим? Воно ж не випадково з’явилось у дні травневих Шевченківських святкувань! Хтось це інспірує, хтось підкладає ці міни, аби ми знову обороняли себе, а не йшли до творення нової України…

Це називається зараз нестандартним поглядом, розкованим мисленням… Нестандартним нерідко до абсурду й дикунства. І чомусь дуже легко до такого безглуздя вдаються здебільшого молоді. Швидше всього з однією метою: вистромитись, заявити про себе, незалежно як, якою ціною. Це ж саме діється і в художній творчості. Чи Ви не згодні? Про Вас писали: “Не вкидаючись у новації форми, він творить свій образ”. Зараз багато хто вкидається. Як Ви до цього ставитесь?

– Цілком толерантно ставлюсь, хоч іноді й дратують мене моменти, коли у творі нема душі, зате є гра у формотворчість, є еквілібристика словом… Часом ловлю себе на думці, що ти, друже небезталанний, не ставиш у своїх строфах ком і крапок, бо не знаєш, де їх поставить. Я не ретроград, та й безглуздо було б триматись одних класичних катренів чи коломийок пісенних. Але ж ложні “новатори”, буває, викликають роздратування. Цим ми не доскочимо Європи, там своїх повно і нікому вони вже сьогодні не цікаві. Не копіюймо у творчості ні Сходу ні Заходу, будьмо самими собою – тільки тоді світ нас уздріє.

– Останнє питання хочу поставити Вам як представник нині того краю, до якого, знаю, Ви ставитесь побожно, якому присвятили багато віршів і поем. У передмовах до книг і Володимир Панченко, і Володимир Базилевський твердять: з віршів, присвячених малій батьківщині, могла б укластися значна за обсягом книжка. З назвою “Мала Виска”, як свого часу Іван Драч видав “Теліжинці”. Тож коли степовики таку книжку побачать?

– Уклав я таку книжку. Велика за обсягом вийшла – десяток аркушів, мабуть, зо дві сотні поезій: бо про що б я не писав – це Виска, це наш степ, все звідти… Уклав. Два роки кіровоградське земляцтво у столиці на зібраннях своїх обіцяло: допоможемо… Останнім часом і не кличуть, мабуть, захиріло земляцтво. Тепер знову шукаю спонсорів. А тим часом видавництво “Веселка”, спасибі мудрому й талановитому Яремі Гояну, випустило частинку того рукопису під назвою “За сивими курганами”. У видавництві “Молодь” вичитав останню верстку поетичного щоденника “Презентація з молитвою”, що фактично є продовженням “Повернення Богородиці”. І “Вікнина” – спогади. Дві книги в роботі. Дочекається, може, й “Мала Виска” свого видавця.

Вів розмову Василь Бондар


Надрукувати   E-mail