Володимир Яремчук: «Жеруть сумніви – і наростає віра»

Ця писана розмова творилась у першій половині червня, коли до 75-річного ювілею лежала неблизька дорога тривалістю у майже два місяці. У наш час кожен день вартує року. Мій співрозмовник – поет, прозаїк, гуморист, педагог, етнографіст, композитор, диригент, краєзнавець, науковець, громадянин, спілчанин, лауреат, батько, степовик…

Автор збірок поезій «На вишневім березі» (2015) та «Між квіту й лез» (сонети – 2020), поем «Коло дію» (2015) та «Розбрат-крук» (2016), повісті у віршах «Мелодія останніх сподіванок» (2016), збірки оповідань «Бистрінь-ріка» (2019), етнографічних робіт «Календарна обрядовість українців» (2015), «Трудові обряди українців» (2017), «Родинна обрядовість в Україні» (2020), збірки пісень «Душу у пісню вкладу» (2020).

  • Розмову нашу хотів би почати з питання неминучого: як почуваєтесь, Володимире Петровичу, посеред війни? Долинську атакували орки. І Кривий Ріг нині борониться…

Рад би сказати, Василю Васильовичу. Слова такого в словниках нема. В жодному словнику. А те, що я почуваю, – це щось дуже містке, але й дуже неозначене.

Почуваюся вкрай розгублено. Безпорадно. Безсило. А водночас – рішуче і люто. Почуваюся безмежно здивовано: таки зважились?! Але й очікувано: хіба це вперше нас нищить Москва? Вони ж відкрито, через «РИА», заявили, що на їхнього фюрера покладена «историческая миссия – навсегда решить украинский вопрос». А «решить» – це знищити.

Жеруть сумніви – і наростає віра.

А ще не покидає відчуття неймовірної безглуздості всієї страхітливої ситуації, але й відчуття нашої високої правди; не покидає великий біль і почуття безмежної провини перед загиблими: вони, молоді і відважні, віддали своє життя за моє – старе й нікчемне… 

Вибираю, в яку країну тікати буду, – а знаю, що тут і залишусь.

Дякую світу, що нас не покинув і безмірно дивуюсь: у нас кров і смерть, а там кава і неспішні дискусії «вкрай стурбованих» задля піару і власних усіляких вигод…

До болю переймаюся, що нашими руками, нашими життями, нашими руїнами хитра Європа ослаблює рашистську федерацію, – та й тільки. Їм, по факту, байдуже до нашої територіальної цілісності, до незалежності, до наших руїн і крові. Головне – не розгнівити тримача ядерної кнопки. Але при цьому його добренько поколошматити. Не їхні ж втрати, кров і сльози!

З презирливою ненавистю дивлюся на маску «брата», що валяється біля трупів дітей.

Жахаюся масштабів руйнації і збитків: хто нам стане це все відшкодовувати?!

Почуваю велику провину перед дітьми за те, що лишаю їм такий недобрий світ.

Безмірно дивуюся такій великій кількості запроданців і ще більшій кількості московськомовних, що й не збираються робити мовну поправку на час, та ще оркомовних, від чиєї лексики вуха в’януть безповоротно. І якби ж вони курс «русскому кораблю» вказували…То ні!

І це ще да-а-леко не все. То в яке слово чи в яку фразу це може вміститися?

Тішить одне: століттями нас не знищили і тепер жити будемо. А от їм ой як треба думати! Ніби ж і не безмізкі очільники держави, а прописної істини не засвоїли: всім імперіям приходить кінець. І ця здохне. З імператором, котрий змалював у своїй хворій одержимій уяві свій уявний нереальний світ і почав під нього заганяти світ реальний. А у самого чернь унітаза в очі не бачила. І це з такими сировинними ресурсами!

Віддалено і нашу громаду зачепили. Промовчу, бо хоч і не забобонний (ні, мало забобонний, якщо таке поєднання можливе), але знаю випадки, коли невчасно мовлене слово оберталося бідою. Певно ж – то випадковість. Але ж… Тому й промовчу. Не можу тільки збагнути, як вони так неймовірно швидко окупували південь. Розумію: маса, сила, навала, несподіванка, – але аж та-ак швидко..? А це вже й сусід Кривий Ріг під загрозою.

  • У якому столітті Вам би було затишно жити? І чому?

А як же я без 20-го і 21-го?! Вони ж мої – до піщиночки, до травиночки, – ці століття! Як без оцього, хай і символічного та умовного, зламу століть і тисячоліть? Ні! Хочу тут і тепер! Така поінформованість! Такий доступ до всього, що колись недоступне! Такий розумнящий світ! Такі красиві люди! Така незалежність! І вона ж прийшла на нашому з Вами віку! Хто цим ще похвалиться? А десь, – не тут і не нині, – то й батьки наші, і рідня, і друзі. І вороженьки… А тут – все моє. А щодо затишно… Затишно інфузорії в калюжі. А людині… треба затишку в пошуках і протистояннях.

Але якщо абстрагуватись, то я таки не з цього часу. Я домотканий. Хотів би побувати в Україні 17-18 століття. А може, й між древніх волхвів… Де всуціль галасливі села з багатодітними сім’ями, жита і вишні, воли і глина, солома і ціп, де конопляний і вишитий одяг – не сценічний реквізит, а побут; де пісень не вчать, а з ними ростуть, живуть і відходять, а вони звучать звідусіль і безперервно.

І де сценаріїв не пишуть, а природним способом шанують найдавніші божества, не кланяючись при цьому ніяким богам і не акцентуючи на віруваннях як таких: просто радіють життю за канонами предків. Де маки і коноплі – не кримінальні. І не «конопля»…

Кілька років тому попав у село Людвинівка на Київщині. А там переселенці з Чорнобильської зони. Вийшли жіночки, дівчата, кілька хлопців, діти. Без галасу, без налаштувань, без ведучих і мікрофонів щось погомоніли, далі жінки взялися попід руки, перегородили дорогу і з розлогою піснею – без баянів – почали «витискати» русалок із села. Проводи русалок, виявляється. У мене очі взялися вологою, бо я в дитинство потрапив. На шістдесят років назад. Отуди, в цей світ, я й хочу. Чому? А він, цей світ, добріший і природніший. Без мішури і показухи. Зрощений тут віками.

Тільки ж там, у тих століттях, окрім вишень, ще й навали і набіги, люті князі і феодали, безпросвітна праця і визискування… На екскурсію хочу. І щоб у захисній капсулі. Але ні там, ні там лишатись назовсім не хочу. Я вже тут звик…

А ще хочу до простоти і щирості стосунків сільських людей, які я ще застав у дитинстві. Це за останній час через технічний прогрес і «цифру» село змінилось до невпізнання. А тепер ще й зникає… А тоді воно було патріархальним. Там і сварки були не кровожерні, і нецензурщина не брутальна, і, даруйте, повії совісливі… 

Але ж… Хочеш техпрогресу, Інтернету – плати зміщенням ціннісних координат. 

  • Запитую про це тому насамперед, що своєю етнографічною діяльністю Ви більше підходите до часів, скажімо, козацьких або й древньокняжих… Чи ні?

Абсолютна правда. Подумки я там буваю доволі часто. А зі свого села, що за побутом сімдесят років тому ще було майже таким, як і сімсот років тому, – то й не виходив. Я там кожен день. Особливо ж у тих обрядах. Не розумію, хто це в мене «вкинув». Не знаю, звідки така тяга. Може, це просто дурнувата романтизація, чого я терпіти не можу, скажімо, в історичній літературі чи кінематографі, де ото всі білі і пухнасті і в білосніжно-вишиваному одязі. Чи це у мене світоглядно-ментальна тріщина… От! Знову цитата із мене, любимого: «Вир Інтернету! Вихор Інтернету! А я – про Житника, Дажбога, про обряд…».

Але я справді страшенно не сучасний. Козаччина і древньокняжі часи, у мене не те, щоб у якомусь пієтеті, але якісь вони, даруйте за новотвір, моїші. Хоч я прекрасно розумію всю складність тих часів і підступність людей в них, і, як уже казав, не терплю дурної романтизації. Тому, до речі, і про той час маю чимало зовсім не білосніжних фактів. Хто може зрівнятися зі славою Сірка чи Дорошенка? Одиниці. Але саме Сірко, користуючись моментом, помчав грабувати татарські поселення, чим непоправно підвів Виговського в битві під Конотопом. І саме Дорошенко віддав туркам на поталу Умань… Тому… і шаную, і скептично придивляюся. 

Але найбільша прихильність у мене до нашої обрядовості.

І коли вже продовжити про етнографічну діяльність, то я для себе прийшов до висновку, що там, у давній Україні, плекалась і кувалась, і гартувалась, і квітла, (і… залишилась?!) наша ментальність і самобутність. Без того всього ми – не ми, а безлике населення. Впроваджувати це в повсякдення, може, й не варто, і кланятись йому не треба, але знати – категорично треба, бо це в площині: шануй батька-матір своїх.

  • І розмаїття Ваших захоплень (педагогіка, фольклористика, література – лірика, проза, гумор, – співоцтво хорове, етнографія) також не в’яжеться із розміреним, лагідним способом життя. Маєте, окрім цих, іще які захоплення, про які ми не відаєм? І трохи провокативне: не жалкуєте, що доля зробила Вас багатоверстатником, не дала зосередитись на чомусь одному, найголовнішому?

Ви зачепили дуже серйозну тему. Знаю: не ті «верстати» я обирав… Скажу ще про два «верстати». А Ви посмійтесь. Але спочатку – картинка.

Понад полем-чистополем – вітерець. По дорозі-скатертині – тракторець.

Із причепом біг прудкенько, мов щеня, Й танцювало на причепі хлопченя.

Танець був під стук мотора й вітру свист. Нащо й музика, коли до танцю хист?

В чистім полі – лиш стерня і остюки і кружляли над стіжками ластівки.

Вздовж стерні тяглася перша борозна, а на серці в хлопчака цвіла весна.

А було йому всього п’ятнадцять літ, як збирались ластів’ята у відліт.

Той хлопчак, що танцював тоді, – то я. І весна цвіла в тім серпні теж моя.

Вже лиш пам’ять в час той двері прочиня… Там і досі ще танцює хлопченя…

Років десь чи й не до тридцяти п’яти я страшенно мріяв попасти… в серйозний танцювальний колектив. (А в інституті п’ять років таки танцював; уперше – за хореографічними правилами. І в мене дуже непогано виходило. І це казав не я.). Розумію: даних для цього у мене мізер. Вони даються і природою, і упертим спеціальним тренуванням з дошкільного віку. Підкреслюю: з дошкільного. А я того не мав. Я ще й зараз, часом, підстрибую. Як біолог, прекрасно розумію: танець у світі тварин – це приманювання самки. Я й молодим нікого особливо не манив – не вдався. А вже тепер – то про те й казати смішно. А дивитися на це збоку ще й огидно. А я підстрибую.

У дитинстві і юності танець був для мене найсильнішою, найяскравішою, найзаповітнішою мрією. Головний верстат. Я танцював з чотирьох років. Дома. Без усяких правил. Із семи зі сцени не сходив, танцюючи. Вулицю босими ногами місив до пилюки. На весіллях не зупинявся. (Уявляєте ті «саморобні» танці?!). Але щоб мені хто сказав тоді, що хореографія (я й слова цього не чував) – це професія?! Перший реготав би. А тепер іронічно-знущально усміхаюсь над тим, що у своїх фантасмагоріях я й досі… танцюю на сцені… Танцююча руїна…

Та й підхід до життя в мені, селянській дитині, був «сурйозний»: які такі танцюльки?! На хліб треба заробляти! (Одним словом, Лесине: «Все грай та грай! А ти, робото, стій!»)

Ви колись цілком слушно сказали про мене: «Якби цей чоловік телесувався десь у Києві…». Тільки хто це – в 50-х роках! в Ґардовій! – шукав би хореографічні обдарування?! Від своїх, від київських, відбою не було! Та ще й куди фактурніших і куди інтелігентніших! Чи був би з мене аж Маріс Лієпа, приміром, – зовсім не певен, але, живи я в Києві, в якомусь кордебалеті таки точно танцював би. Може, реінкарнуюсь – і тоді…

Колись давно зустрів я, очевидно, посестру по нереалізованій хореографічній мрії… На моє весілля в селі Бабанка на Уманщині прийшла жіночка років сорока. Абсолютно спите синюшне лице. Заграла музика і вона пішла танцювати. Люди єхидненько пересміювались, підштовхували одне одного ліктями. А я глянув на її струнку поставу, на зграбні рухи і при цім повністю відсутню, але й стражденно-застиглу міміку, погляд і в себе, і в нікуди – і мені стало не по собі, а до горла підкотився клубок. Там було стільки трагедії! Я зрозумів: вона протанцьовує своє безталання. Вона, певно, мала ту ж найвищу мрію, що і я. Понад пів віку минуло, а я бачу її… І співпереживаю… Ми – споріднені душі.

Танець – універсальне мистецтво, свого роду мистецьке есперанто, зрозуміліше від іншого універсального мистецтва – музики. Ним можна передати всі емоції і розповісти безліч сюжетів. А відтак – викликати зворотні емоції і думки. Для цього потрібне вміння і пошук засобів ілюстрування рухами тіла явищ, подій, емоцій. Саме тому я дивлюсь на танець не як на розважальну картинку чи еротичні вправляння, а як на можливість «докричатись» до кожного і змусити його замислитись.

Мені здається, що, здійснись моя пекуча мрія і попади я в хореографію, я чинив би саме так і зі сцени просто не сходив би! Знаю: це фізично дуже складно, але коли цій справі відданий – вона легка. Мені здається, що хореографічними моноспектаклями (а саме такий метод танцювання я виношував!) я міг би сказати багато. Якби свого часу потрапив, куди треба.

Ото в танці і був би справжній я. І це й було би моє справжнє життя. Але воно просвистіло мимо… Висмикнув би хтось тоді мене, малого, в поганеньке хореографічне училище… Ніколи й нічого я не хотів більше, ніж по-справжньому танцювати. Там – увесь я.

Дуже можливо, що моя «багатоверстатність» – наслідок того, що я змушений був погасити в собі головну мрію. Змушений, бо для її реалізації вісімнадцятирічний вік – вік, коли я це, врешті, усвідомив, – був уже непридатним, пізнім. Та й і тоді я не мав для цього ані засобів, ані шляхів реалізації не знав. Отож, всі нинішні «був би», «зміг би», «потрапив би» – це якраз та ситуація, коли умовний спосіб дії, зі всіма своїми «би», є некоректним і неспроможним.

І другий «верстат». Колись, коли обрав хімію як фах, зацікавився біохімією. Але! Уявіть собі! Я чекав, коли викладач біохімії… сам запросить мене в свій гурток… Сільський провінційний наївняк! Однак і досі, хоч все уже намертво забув, ні-ні – та й загляну то в розділ «Вітаміни», то у розділ «Гормони». (Книжку зберіг). Дочка дивиться на мене як на блаженного, але дуже делікатно.

А «багатоверстатність»… Тут гадай – не гадай, жалкуй – не жалкуй, а є, як є. Вона – моя відзнака: ти тільки глянь, він і те може, і те вміє. Але вона ж – і моє коли й не прокляття, то зайвий багаж. Бо таким чином я багато чого можу – і все поверхово. Я через невизначеність пріоритетів і фах обирав випадково, і посади так само. І життя прожив своє, а не своє… В двадцятирічному віці один мудрий чоловік радив мені піти в журналістику: щось він уже тоді набачив. А я як я: «Та!»

Давно знаю: для досягнення успіху треба спеціалізуватися на чомусь вузькому в одній царині. І оця моя розкиданість по всіх полицях, певно ж, не дала мені проявитись. Я і педагогіку любив, і хімію, і танець (його найбільше), і пісню, і віршування, і етнографію, і навіть травництвом захоплювався… Тут з Вашого боку ніякої провокативності. Ви все чітко давно проаналізували і зрозуміли. І я так само.

До речі, в інституті інший викладач таки запитав мене, чи не пішов би я в гурток фізіології тварин. Я й пішов. І навіть частину наукової роботи написав. Та й по всьому. Показав, що я ще й так можу. Навіть від пропозиції на кафедрі залишитись і продовжити заняття наукою професійно, відмовився… Чого? А я знаю?

Головнішого у моїх уподобаннях я так і не помітив. Окрім танців. Уже міражних.

  • Як часто навідуєте рідну Вільхову? Ще хтось із рідні лишився там? А з односельцем Леонідом Куценком Ви знались у юності? Розкажіть трохи про ті часи.

Уже нечасто. Востаннє був років чотири тому. А там могила батька. І не тільки його. І там, в хащах, руїни рідної хати, яка в пам’яті жива і повноголоса… (Які руїни? Купка глини. І ту ледь відшукав. Краще б і не шукав.). Рідні нема: чи вимерли, чи роз’їхались. Грішно туди не їхати. А їхати – то часу бракує, то грошей. Щоправда, одна моя знайома казала, що людині завжди бракує часу, грошей і клепки. Якось про третє щодо себе у цьому випадку не думалось… А варто б. Та й боязно їхати – душа впадає у великий дисонанс…

Нема, до речі, не тільки рідні і хати. Кутка нема. Я його бачу і чую, – а його нема. Для мене це дуже болісно. І все думаю: а як же дві моїх криниці?! Служили, служили – і дослужились?! А мій ставок і опуст?! (місце, де вода, за греблею, опускалась зі ставка: все в розлогих плоских каменях, шумке, з майже прозорою водою, і риби неміряно…). А мої скелі-стрімчаки над річкою Синицею? Вони вікували без мене. І ще вікувати будуть…

Така стрімка минущість..!

З Леонідом Куценком ми були Льоня й Володя. Я дещо старший, на шість років. І спілкувалися іноді, але поверхово. Коли-не-коли разом траплялося пройти тих сімсот метрів, котрі відділяли його хату від школи. Між нами багато «відстаней». Вікова. В дитинстві і юності 10 років і 16 – то багатенько. Географічна. Я на північній околиці села, він – майже в «козирному» центрі. А пізніше він в обласному центрі, я в районному. А між ними 210 кілометрів. Відстань соціальна. Мої батьки – простесенькі колгоспники з трикласною освітою. У хатині під соломою. У Леоніда – інтелігенція: мати – вчителька, батько взагалі то директор школи, то голова сільради. Добротна хата і не під соломою. Певна річ, цього ніхто не підкреслював, але воно саме якось проявлялося. Правда, він дивився на мене завжди поважливо, як на старшого і, головне, як на відмінника, а він ним не був. Часом перетиналися вже дорослими, але так само – ввічливо, та й тільки. Можливо нашій малій дотичності «сприяла» і моя тодішня партійна робота, прихильником якої Л.В. не був.

  • …це сьогодні нам так хочеться думати: а Куценко ж чимало років був секретарем комсомолу педінституту…

Може, й так… Уже значно пізніше, коли я з чимсь народознавчим виступав в університеті і там проявився мій, мабуть, для нього неочікуваний, патріотичний світогляд, він підійшов і сказав: «Та пора вже якось і тобі проявлятися».

  • Маєте у Долинській творче середовище для спілкування чи, може, сповідуєте самоту в літах («Час, Господи, на самоту й покору» – цей вірш Є.Маланюк написав у 54 роки)?

Які вражаючі слова! Хіба, здавалось би, це про Маланюка? З його перманентною публічністю і непокорою? Це ж як мало життя його відхльостати, щоб отак написати…

Творче середовище, певною мірою, маю. Але більше в самоті. Часом переписуємося з Миколою Романюком: він мені «компліман», я йому. То комусь напишу передмову чи відредагую збірочку. Наше творче об’єднання останнім часом майже не збирається. Та й від його зборів особливого творчого толку не було. У мене теж зарання з’явилися такі мотиви, як у Маланюка. І суголосних віршів є чимало. Якби ще й співмірних.

Взагалі я більше самітник. І колективи обминаю. А юрби, то й поготів. Не тому, що якось там щось там про себе уявляю. Це якраз і є той момент, коли я хочу затишку. А де він у різношерстому зібранні, де, часом, і змовчати не можна, і говорити – марно? Тим паче, що у мене на все завжди свої мірки. А світ під себе не переробиш. Один, он, замахнувся – та й маємо ріки крові і безмір горя. Світ наш треба сприймати таким, яким він є, і до чогось долучатися, а від чогось дистанціюватися. Кожен у ньому має знайти свою нішу комфорту. Якби це розуміли і ті, що у владі, і ті, що пересічні, але єдино правильні, за їх мірками. Толерантності нам ой як бракує! Вміння спілкуватися. Вміння не стільки слухати (а ми і цього часто не вміємо), а й уміння чути. А люди і їхні вподобання та нахили завжди були, є і будуть різноманітними. І це просто треба при-йма-ти. Чи не приймати, але не судити.

Внутрішня самота – мій природній стан. А покора? Не покора: усвідомлення, що інакше бути й не може. Карл Маркс казав про свободу, як про усвідомлену необхідність. То в цьому сенсі я марксист. І свобідний, як сказали б галичани. 

  • Знаю яких прикрощів Ви зазнали з приводу своєї поеми «Розбрат-крук»… Були іще якісь драстичні моменти, пов’язані з літературною творчістю?

Більше прикрощів мені завдали моменти отримання інформації, що спричинилися до написання поеми. Лекція професора Володимира Сергійчука, у якій він розповів про західняка Парфенюка, чию сім’ю знищив кагебіст. Матеріал із якоїсь брошурки, в якій описано звіти офіцерів, що везли західних селян в Сибір: на шістдесят людей відро води на добу! Доповідна записка чи то волинського, чи то рівненського прокурора Микиті Хрущову в якійсь центральній газеті про «внедрение в среду противника под видом бандеровцев»… (Як вона туди тільки потрапила?! Та ще й сигнальна: про невміле використання «такой острой формы опертивной работы…»). Дуже стримана, в репліках, розповідь земляка про виселення села в Західній Україні. Бачите, я навіть не записував цих джерел, бо не збирався щось писати і на них посилатися.

Не скажу, що мене зовсім не зачепили нападки на поему «Розбрат-крук», але там я знав причину і тому, таки переймаючись, в особливе посипання голови попелом не впадав. Та й недоліки поеми сам добре знаю. Радий, що у нападників усе бездоганне. До речі, оце вперше про них кажу публічно, не називаючи їх. Але декотрі з них і досі підозрюють мене в інтриганстві. А це настільки не про мене! Я цього всерйоз і не сприйняв, і не вразився.

А дражливі моменти завжди трапляються.

Один добродій спеціально підрахував кількість дієслівних рим у цій поемі – а вона, ця кількість, велика – і вже зробив висновок про мій рівень. А я й не писав поему для публікації, тож менше всього думав про допустимість вживання тих чи інших рим. От коли мене якось там помітили і почали публікувати – о! Там таких рим – по пальцях. Хоч «дієслівної дискримінації» до кінця я не сприймаю. Зрозуміло: знай міру! Але чим прикметникова краща дієслівної?

Ще одна добродійка сказала, що я антихрист – за поему «Коло дію».

А то співав я з двома моїми київськими співухами у прямому ефірі на радіо «Культура». І дзвінок в студію: «Сейчас великий пост. А вы не просто поете, что уже недопустимо. Вы еще и языческие песни поете и языческих богов упоминаете. Зачем вы грешите?».

А про мою книжку «Календарна обрядовість українців» уже наш колега-письменник поблажливо сказав: «Не варто бути представником примітиву». Ні більше, ні менше.

 

  • Ваші вірші поклали на музику такі відомі українські композитори як Анатолій Пашкевич, Микола Збарацький та інші. Як Ви шукаєте взаємності з композиторами? А ще й самі музикуєте над власними поезіями?

Щоб шукати, то й не шукаю… Анатолію Пашкевичу послав листа хуліганисто, без усяких сподівань. От послав – і все. Здалося мені, що в тематиці ми суголосні. Тож набрався духу – і написав. І «вийшли люди». Та ще й гарні. Пісня «Моя ти земле» не сходить зі сцени з моменту появи, з 1989 року. Чув її десяток разів у виконанні десятка хорів з усієї України.

Трохи переписувалися з ним і з його співавтором, поетом Миколою Негодою, поки вийшла пісня. Біля їхніх могил запалив, зрештою, свічку, коли короткочасно гостювали в Черкасах. Страшенно жалкую, що моя клята зайнятість заробітком на хліб не дала мені можливості поїхати туди, познайомитися. Це ж могло бути ще багато чого… Але дякую і дякувати буду Анатолію Максимовичу довічно.

До Миколи Збарацького сам підійшов, коли дізнався, хто він. На столітньому ювілеї О.П.Довженка, недалечко від хати Олександра Петровича. (Туди ми з Віктором Кизимою возили на конкурс наш короткометражний фільм «Хата моя, біла хата»). В цей час, на святкуванні століття О.П., у виконані Чернігівського хору якраз і звучала наша з Анатолієм Пашкевичем пісня. Пісня додала мені сміливості. Підійшов до композитора. Та зацікавити його я зміг лише аж тоді, коли сказав: «Оце зараз хор виконував нашу з Анатолієм Максимовичем Пашкевичем пісню». Поки я цього не сказав, реакція на мене у п. Миколи була майже нульова. (Та чого там «майже»? Нульова. Терпляче робив вигляд, що слухав.). А тут зацікавився. Так народилася «Вишнева віхола». Уже в 2009 році приїхав я у Чернігів – і чую цю нашу пісню! Підходжу до сцени (під відкритим небом), а пісню в музичному супроводі самого Миколи Збарацького виконує солістка Чернігівської філармонії Тетяна Олійник. Отоді маестро і сказав, що дарма я йому ще не послав свої твори… А я знов не скористався його пропозицією. А тепер уже пізно… Він теж відійшов.

А вже ближчі до простолюду композитори: Іван Тетева, Микола Садовий, Євгенія Шутко, Петро Лойтра, Марина Бєлова, Яків Ковтун, Віктор Холявко – ті або самі виходили на мене, або ми відразу знаходили спільну мову. Усім їм я вдячний. По-перше, якщо вони взялися за мої твори – це означає, що твори їх зачепили. По-друге, вони моїм словам дали ще й мелодичне звучання – і вже вони живуть в дещо іншій площині. Отже, більше шансів, що безповоротно не зникнуть.

У самого завжди несподівано виникали якісь легенькі імпровізації-мотиви. І так само легко назавжди зникали. Я про це ніколи не думав. Тим паче, музичної освіти не маю.

А в Києві, працюючи з фольклорним гуртом при козацькій громаді, яка якраз шанувала старий звичай і звалася звичаєвою, я усвідомив, що чимало обрядів втрачено, а вони були. (І що вони за суттю своєю – дохристиянські тому й не християнські.). І до чималої кількості обрядових дій чомусь відсутня пісня, а в народі так не бувало. От я і спробував дещо реанімувати. Чітко в межах етнографічної достовірності, народної лексики і мелодики. А воно й вийшло. Тоді я розширив коло тем для музикування. Так народилося до пів сотні пісень. Усі записав. Дещо й співають. Наш ветеранський хор співає мою «Колискову полю», а фольклорний гурт «Калина» – пісню «Пам’яті Батурина» та кілька обрядових пісень (колядок, русальних, купальських, осінніх) у різних обрядах. Дві з них, до речі, відомий фольклорист Леопольд Ященко, записавши від мене, вніс у свої збірники як народні. Він не питав, чиї вони. А я й не заперечував, коли вже побачив збірник, проти визнання їх народними. Зрештою, я і є частка народу.

Для записування пісень мусив зайнятися музичною самоосвітою. Вона, певно ж, примітивна, але навчився і розмір якось визначати, і тональності, і записувати все в комп’ютерній програмі Finale, і на голоси мелодії розкладати. Сьогодні гостро відчуваю, що мені бракує музичної освіти і знання англійської мови (я трохи вивчав німецьку). Словом, «… якби цей чоловік телесувався…»

 

  • За освітою Ви – учитель біології-хімії. Це ж так далеко від того, яким знаємо ми Вас! Вчительський фах допомагав Вам у творчості чи вадив?

Далеко. Знаю. Але в мене виходило. І уроки мої помітили ще в молодості. Директор Грушківської школи Микола Жилка взагалі дивився на мене дуже прихильно і мої уроки стримано хвалив. А у нього було отримати стриману похвалу – це майже медаль. Районне методичне об’єднання вчителів хімії ставило, часом, мене в приклад… Контрольні роботи заочникам робив, «за так». А серйозні заочники – ті й на консультації приходили і казали, що після моїх пояснень їм «розвидняється»…

(Контрольні роботи робив не тільки з хімії. Із суспільно-політичних дисциплін теж. Деякі з тих заочників, котрим я безкоштовно робив ці контрольні, отримавши пізніше помітні посади: прокурора, судді, – добряче мені «відплатили», переслідуючи мене в період повального безгрошів’я за… відсутність зарплат в галузі культури, якою я тоді керував. Ніби гроші на зарплату виділяв я… Без посад були сірими, а з посадами стали ще й підлими. А ті, котрі на культуру гроші виділяли, не надто мене й відстоювали… Видно, так треба…).

Вчительський фах навчив мене відчувати аудиторію, тримати «руку на пульсі», обминати гострі кути, сприймати різноманіття, орієнтуватися в психології, а й навіть, дипломатії… А в творчості таки заважав. Яка така творчість? Я творив на уроках і ради уроків. Де там до віршів!

Хімію з біологією я вибирав до крику примітивно. Я ж – аж медаліст. Але в свої вісімнадцять лишався провінційною дитиною. Я практично не думав про майбутнє. Не цікавився професіями. Знав про існування лікаря, агронома, вчителя. Навіть про журналіста якось отак і не відав. Я схилявся до вчителя. Але математика – не моє. А філологія – Боже збав! Як це – чоловік – і суфікси-префікси?! Тоді гайда «по центру», природничі науки. Та й близько, в Умані, за п’ятдесят кілометрів… Щоправда, хімія мені таки подобалась. Може тому, що в десятий клас прийшла вчителька, яка добряче знала свій предмет, розставила все по поличках – і хімія для мене перестала бути каламутною…

У творчості мені вадила всяка моя робота. Бо я максималіст: роботу маю зробити якісно і за правилами. Двадцять сім років я вичитував протоколи. І якби ж тільки їх! Оце подали рукописний варіант проєкту документа. Вичитав. Часом і повернув на доопрацювання, а це означає повторне його вичитування. Далі читаю надрукований варіант того ж, знову правлю, повертаю. Вичитую передруковане. Потім документ приймається, вносяться не граматичні правки і доповнення «законотворцями». Знову передрук. Знову вичитування. І не одне. Аж потім оформлення протоколу – і чергові вичитування. Після цього не творити хочеться, а вити.

То покинь – сказали б. Покинути можна. Де і що потім підібрати? У тих часах. А й у нинішніх? Багато ви навибираєте-наперебираєте? От і прожив за англійським правилом: якщо ти не можеш робити те, що любиш, люби те, що робиш. Так і «злюбився» з діловодством. Але хоч «по поличках» навчився усе розкладати…

  • Є щось у літературі, що Вам не подобається?

Те, що і в житті: нарочитість, показушність, тенденційність, надуманість, нещирість, брутальність, відсутність міри. У всіх їхніх проявах. І: «а напишу я без розділових знаків!», і «о, як я вмію!», і висмоктане з пальця, і певна ірраціональна чи надмірна містична позиція, і «та мені плювати на те, що подумають!». 

Я не кажу, що це добре чи погано. Я констатую те, що це не для мене. Я традиціоналіст. Певно ж, і оригінальні повороти люблю, і символізм, і сакральність. Якщо вони не зашкальні. Шаную новаторство, а й містику, але в дуже дозованій мірі. 

Тому не всі хвалені автори для мене – зразок. Бо у того неймовірно рожеві козаки і платиново-золота минувшина, а це вигадка; а у того не бачиш межі, де він містично фантазує, а де – реально стає на грань шизофренії. А ще в іншого – бруду по вінця. От відкрив через Гугл у одного, дуже хвалимого нині поета, вірші і треба ж! – попав та перший, брудний до краю, про особливого Грицька-тенора. Більше я його читати не став. І хай він буде сто разів великим, для мене цей поет не існує. (Знаю! Я для нього – тим більше! Він про мене і не чував, і не почує! Але ж такою на його вірші буде не лиш моя реакція!)

Люблю правдивість і реалістичність. От запитаю Вас: «Ви захочете у своїй кімнаті мати картину «Чорний квадрат?». І я не захочу. А скільки списів мистецтвознавцями поламано довкола цього квадрата і написано глибокодумних праць! А король голий… 

І пісню співати не буду, типу: «Стримить верба у небо краном. І хлебче п’яна рань весну». (Еге, склепав?! На ходу! Та тут ще й певний зміст є…).

Розумію: світ такий, який він є. І творчість така ж. Певно ж, на всякий товар є свій споживач. Тож я частенько сам себе осмикую і кажу: «Хочеш толерантності? Прояви. І не шипи». Тому нікому не забороняю творити, як він хоче, бо і не уповноважений на те, і був би уповноваженим, то не здолав би. Я дистанціююсь.

Щоправда, є моменти, які просто не доступні моєму IQ. Я це усвідомлюю. Взагалі, будь-чия творчість позначена отим сакраментальним коефіцієнтом. І чим він вищий, тим значиміша творчість. І навпаки. Тож колись я критикую, а колись зупиняюсь, бо: «А ти так зумієш?». А ще, трапляється, що от недавно мені оця ірраціональність чи містичність була неприємною, а це, раптом, щось там асоціативно та й проявляється…

Тому і про «квадрат», і про всякі модерни колись не приймаю, а колись замислююсь.

Смакові уподобання – таки річ не для суперечок. Он є народи, які вживають тільки «дозрілі» курячі яйця, себто – із сірководнем… Тому правило з будь-якими творами мистецтва одне: подобається – вживай. Не подобається – відсунь. Обійди.

І це правило – не тільки для сприймання мистецтва. Воно – для сприймання світу.

  • Про що мрієте? І в творчому плані також: написати, видати...

Відповідь вкрай неоригінальна – мрію про добрий гармонійний світ. А це значить, найперше, про якнайшвидший переможний мир. Мирна Україна в своїх законних межах стане запорукою всього іншого. Мрію про справжню незалежну Вітчизну. Про шевченківський світ «без холопа й пана». Так просто! А так складно! На сьогодні – це головна мрія.

А так мріям кінця нема, як у двадцятилітнього. Усміхніться (тільки не дуже глумливо): я ще мрію подобатись. І то не просто подобатись, а подобатись тим, хто подобається мені. Хоч це й замолоду було проблематичним. Але ж помріяти можна… Догнав – не догнав…

Хочу все тієї ж гармонії, людяності: у родині, в країні, у світі. Чого люди ніяк не замислюються про власну скороминущість?! Чого розмінюються на злочини, підступи, інтриги, злодіяння? Людяність – найзаповітніша мрія.

Про решту мрій мовчу: вони уже не на часі. Певно ж, я в це категорично не вірю! Але ж: не-на-ча-сі. Потяг поїхав. Словом, все та ж усвідомлена необхідність, котра і свобода… А прожити довго все одно хочу. І кожен день злюся на свою кволість і відсутність енергії. Йду по вулиці. Попереду йде молодик. Ми одного зросту. Ногами я перебираю з його частотою. Але він віддаляється. При всіх однакових показниках, його просування вперед – ще й за рахунок інерції молодої енергії. Тож мусив би з цим змиритися. А не виходить: злюся, себе підганяю, на тридцятилітніх рівняюсь… Fata morgana…

Хочу видати той десяток прозових і поетичних збірок, котрі «висять» в комп’ютері уже не один рік. Не знаю, нащо, але хочу. Однак спонсорам завжди є куди важливіші ніші для спонсорування: мир, людське життя і здоров’я, дитячі будинки, нужденні… І це правильно. Половина книг видалися якось ніби самі собою: знаходилися добрі люди. За що їм дякую. Дивись, і друга половина якось проявиться.

А про «написати» – не мрію. Бо пишеться те, що пишеться. І то інтенсивно. А воно має чи визріти, чи ударити в дзвін, чи вхопити за горло, чи.., чи.., чи… І напишеться. Або не напишеться. І те, й інше нікому не відомо…

Запитував Василь Бондар


Надрукувати   E-mail