В історії людства навряд чи знайдеться суспільство, якому не були б притаманні ідеї добровільної та безкорисливої допомоги. Завжди знаходилися люди, для яких самореалізація була можлива лише через працю на благо іншому. Слід сказати, що протягом віків релігія, а саме церква, спонукала людей до благодійництва, виховуючи альтруїстичну свідомість, бо доброчинність і філантропія – це те, що показує Божу любов до людей, це Божий голос та інструмент для підтримки й благословення тих, хто сьогодні захищає рідну землю. І від початку повномасштабного вторгнення саме волонтерство й доброчинність стали рушійною організаційною силою в суспільстві. Оскільки цей рух непідконтрольний жодній політичній силі, то він став найвищим проявом демократії: займаючись доброчинністю, люди щодня підсвідомо голосують за те, у якому суспільстві ми б хотіли жити.
Про волонтерський рух в Україні сьогодні із захопленням говорять у багатьох країнах світу. Цей рух створив дієву структуру громадських організацій. Але не тільки громадських.
У селі Злинка, що на Кіровоградщині, є дуже гарна гуманітарна ініціатива, координатором якої став священник Свято-Покровського храму, архімандрит Кирило (Ховрящук). Прихожани церкви на засадах добрих давніх українських традицій створили власну волонтерську групу, яка на більш офіційному рівні йменується як Свято-Покровське сестринство від Злинської громади. І допоки в Європі обговорюють, як організувати допомогу Україні, у т.ч. й у співжитті різних релігійних громад у часи кризових моментів, українські релігійні общини об’єднуються у громади і виходять сьогодні на передову, щоб допомагати тим, хто найбільше цього потребує.
Волонтерська діяльність общини Свято-Покровського храму на сьогодні стала частиною світогляду прихожан. Ось уже майже впродовж двох лютих років мені в соцмережах постійно зустрічаються щотижневі звіти Свято-Покровського сестринства як волонтерського об’єднання Злинської громади. У цих дописах ідеться про регулярні відправки на передову того, що може хоч трохи допомогти воїнам-захисникам. У першу чергу – це різноманітні продуктові поставки, які йдуть не просто у великій кількості як їжа, а це смачна збалансована продукція для здорового харчування, ну, і, звичайно ж, – різноманіття смаколиків.
Жінки. Бабусі. Мами. Сестри. Мені випала нагода побувати у Злинці. Під’їхавши до храму, побачила військового, що приїхав на кілька днів у відпустку й чекав у дворі на священника. Розговорившись, стало зрозуміло, що всі, кому випадає можливість побувати вдома хоч в одному із сіл територіальної громади, обов’язково приїздять до так званої церковної хати, де й розмістилася волонтерська група. (до речі, це власний будинок о. Кирила, який він віддав для потреб волонтерів сестринства).
Між військовими та сестринством храму налагоджено тісний зв'язок, і обов’язково перед від’їздом кожен воїн, повертаючись на фронт, везе звідси повністю завантажений автомобіль необхідною готовою продукцією та різними речами, що зібрані й приготовані за попередніми замовленнями військових. Іще, крім подібних відправок – обов’язкові щотижневі через Нову пошту, а також постійні доставки найнеобхіднішого завдяки регулярним поїздкам самого о. Кирила до Слов’янська і далі.
От вже воістину: одна людина може бути ключовим елементом команди, але одна людина ніколи не буде командою. У Злинці є така дружна, злагоджено-організована команда волонтерів – добротворців. І це дуже славно. "Любов і доброта ніколи не бувають намарне. Вони благословляють тих, хто їх приймає і благословляють того, хто дає", – говорить о. Кирило.
Заходжу до будинку. У приміщенні світло, чисто, добротна кухня, у якій усе до ладу, і світлиця, майже уся заставлена речами для відправок. Підіймаю очі – а на покуті, у цьому найпочеснішому місці – ікони, освячене зело і прапор України.
Тут щоденно (а буває, що розділяються на зміни) постійно працюють дев’ять невтомних жінок та двоє чоловіків. Вони налагодили тісний зв'язок із односельцями і не тільки, бо до Злинського ОТГ входять іще кілька сіл. Люди ставляться із повагою до волонтерів сестринства, їм довіряють: несуть продукти, гроші, не відмовляють у допомозі. До щему приємно було дивитися на акуратний стосик плетених шкарпеток, які передала 87-річна злинчанка, колишня вчителька англійської мови, Дарина Олександрівна Рязанова. А ще стоси дитячих малюнків – воїни їм радіють найбільше.
Ми познайомитися ближче: Ганна Лісова, Ганна Кучеренко, Тетяна Мунтян, Олена Вєтрова, Ольга Науменко, Вікторія Жолдаш, Ельвіра Коваль, Наталя Шевченко, Тетяна Ляшенко, Лариса Новикова, Станіслав Іванов, Іван Новиков. "Наше об’єднання не примусове, – розповідає о. Кирило. – Ми просто об’єднали свої бажання, об’єднали серця матерів, серця жінок, яких можна назвати мироносицями. А гуртом наша робота стала ще ефективнішою. Немає малої чи великої допомоги, малих доброчинців чи великих. Щоб ти не робив, це важливо. Військовим потрібно знати, що у тилу є люди, яких вони захищають, а ми знаємо, що українські герої зараз у надскладних умовах воюють за нас і майбутнє нашої держави. І ніхто не зможе перемогти згуртованих людей – націю, яка воює за своє життя".
На питання, як усе починалось і як витримують такий ритм нелегкої роботи, почула думки, які власне й розкривають суть волонтерства, що має таку ніжну, добру й родинно-об'єднуючу назву – сестринство. "Для людей, які починали допомагати, це було бажання позбутися страшного почуття розпачу й безсилля, – продовжила розмову Лариса Новікова. – Нас згуртувало питання: чим я можу допомогти й бути корисним? І люди, об’єднавшись навколо нашої церкви, наче відчули справжній голос віри. Усі в селі почали активно працювати під гаслом "Кожен може".
"Усі хто причетний до доброчинності, пропускають сьогоднішній біль крізь себе. Ми живемо у війні. А тому – можеш допомогти – допоможи. Не можеш допомогти – помолися. Не вмієш помолитися – подумай про людину добре. Навіть маленькі дії важливіші за великі наміри. У людини ж дві руки – одна для допомоги собі, а друга – для допомоги іншим. Чому ми не робимо зупинок і перепочинку? Звідки у нас запас терпіння і де беремо сили? Мабуть, звідки й терпець у хлопців на фронті. Втомився, наче геть виснажився, а не поступається, бо що тоді? Бо хто тоді, якщо не ми ? А ви знаєте – воїни ще й нам дякують! Господи, та хіба ж може наша втома зрівнятися з їхньою? І хіба їхню вдячність можна порівняти з нашою? Це ж велетні Духа!" – такими думками підсумувала нашу розмову Олена Вєтрова.
Ось так волонтерство Свято-Покровського сестринства стало різновидом духовно-стоїчного подвижництва, яке у щоденному труді своєю доброчинністю допомагає наближати Перемогу.
Безперечно, кожному із нас приємно отримувати хоч невелику подяку, а не хейтерство в соціальних мережах типу "добрі справи роблять мовчки" (особливо, коли це пов’язано із церквою). Але від кожного із нас залежить, як розвиватиметься волонтерство у нашому краї, – із нашою активною підтримкою чи безглуздими докорами. Усі ми є сьогодні творцями історії, яку зараз переживає наша Україна.
Віра Соколова
