Павло Дейнеко – очільник Кіровоградської обласної організації ВО «Свобода». Боронив Україну в одному з підрозділів десантно-штурмових військ ЗСУ – наприкінці березня минулого року отримав поранення поблизу Сіверськодонецька. Тоді підрозділ Павла штурмував ворожі окопи на підступах до міста. Посеред бою біля ноги захисника розірвалася ворожа міна. Відчув, що кров гарячим струменем потекла аж у взуття, відтак одразу ж почав накладати турнікет. На щастя, підбігли побратими, які надали екстрену допомогу і евакуювали Павла з поля бою. Нині свободівець повернувся на фронт.
– Павле, за вашими постами у Фейсбуці здогадуємося, що ви десь поблизу Мар’їнки. Яка зараз там ситуація?
– Після поранення я досить довго лікувався, і врешті військово-лікарська комісія визнала мене не придатним до служби у ДШВ. Втім, я для себе вирішив, що продовжу службу в своєму підрозділі. Хоча. очевидно, що працювати на вістрі атаки, у штурмових групах я, мабуть, через стан здоров’я більше не зможу. Тому наразі служу на Мар'їнському напрямку, але не в самому місті.
– Мар’їнка ще у 2015 році була зруйнована. Що від неї залишилося зараз?
– Мар'їнки як міста, фактично більше не існує. Будь-яка інфраструктура знищена повністю, абсолютну більшість споруд вже зрівняли з землею. Водночас, для ворога це місто дуже важливе, адже воно знаходиться поруч з Донецьком, тому активні бої із застосуванням майже всіх видів озброєння не припиняються. Але якогось помітного результату вони не дають. Я впевнений, що на цьому напрямку ворог не прорве нашу оборону.
– Що головне за час війни ви зрозуміли про ворога?
– Протягом цієї війни для мене росіяни втратили будь-яку людську подобу. Я взагалі не сприймаю їх за людей. Як можна назвати людьми цих огидних істот, які вбивають немовлят? Це все, що потрібно про них розуміти...
– Що для вас найважче на цій війні?
– Найважче – це втрачати друзів. Я впевнений, що на це питання таку ж відповідь дасть кожен військовий. Будь-які страх, біль, бруд, холод можна пережити і забути. Але втрату близьких людей, побратимів не забудеш ніколи. І в цьому ми принципово відрізняємося від росіян: для них люди – це гарматне м'ясо, а для нас – це найбільша цінність.
– Нещодавно у вас народилася донечка. Ще раз вітаємо! Хто обрав для неї ім’я?
– Це правда, дякую! Обирали ім'я разом з дружиною і зрештою зупинися на тому, щоб назвати Євою. Ще й так вийшло, що моя доня буде повною тезкою моєї мами, тому для мене це ім'я особливе.
– Чи правда. що ваша дружина, тоді ще майбутня, приїхала і підтримувала вас відразу після поранення?..
– Власне, вона мене в прямому сенсі поставила на ноги. За це я дуже їй вдячний. Ніколи не забуду, як вона брала відпустки, щоб їздити через пів України до мене в шпиталь, щоб підтримати і допомогти постояти на ногах хоча б хвилинку, або зробити перші кроки... Вона неймовірна дівчина!
– Які ви маєте думки про нашу майбутню перемогу?
– Я впевнений, що вона є невідворотною. Очевидно, що є певні труднощі з українським наступом. На мій погляд, контрнаступ – це питання достатньої кількості необхідного нам озброєння, а відтак – це питання часу. Я вірю в наше військове командування, тому переконаний, що контрнаступ, а відповідно і наша перемога, буде настільки скоро, наскільки це можливо.
Втім, нам доведеться заплатити високу ціну. Але така ціна нашої свободи. А історія нас вчить, що краще заплатити цю ціну, виборюючи свободу на фронті, ніж знову зазнавати геноциду і знущань. Це зрештою і підтверджують страшні події в Бучі, Бородянці, Ізюмі тощо.
Маємо перемогти заради того, щоб жити!