90-ту річницю Голодомору Україна відзначила на державному рівні, але сказати, що це було на всенародному рівні не можна. Так, 25 листопада телевізійні трафіки були перевантажені сюжетами про участь перших осіб країни в траурних заходах, які інколи чомусь називали урочистостями. Так, з екранів цілий день лунали заклики запалити о 16-й годині Свічку пам’яті, а учасники офіційних церемоній тримали такі свічки в руках.
Така ж картина спостерігалася і в областях та населених пунктах, де в заходах брали участь очільники військових адміністрацій і міські та селищні голови. Те саме було і в Кропивницькому біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору на Фортечних валах. Але здавалося, що 90-річчя Голодомору і вшанування пам’яті жертв сталінсько-московського режиму мало бути велелюднішим. Насправді, аби не було службовців ДСНС і чиновників та кількох активістів, які постійно присутні на таких заходах, мітинг був би більше, ніж скромний. Можливо, справа у війні і забороні на проведення масових зібрань і люди вшановували пам’ять загиблих вдома? Може і так, от лише матеріального підтвердження у вигляді виставлених на вікна свічок пам’яті практично не було. У всякому разі, я пробігся кількома дворами між багатоповерхівками і ЖОДНОЇ свічки у вікні не помітив!
На це можна заперечити, що люди ніби поминали в душі, і швидше за все так і було, бо чи не кожна українська родина несе на своїй історії печать Голодомору. Але справа в тому, що вшанування має бути ще й публічним актом засудження цього найстрашнішого в історії цивілізації злочину. Без такого всенародного засудження у формі масової участі населення у траурних заходах ні про яку пам'ять мова йти не може! Повторюсь, що мова навіть не про сам захід на Валах і участь в ньому тисяч людей, а про свічку пам’яті, які мали засвітити у кожному вікні. Без цього символу жалоби чи якогось іншого прилюдного висловлення ставлення до історії Голодомору мільйонів українців втрачає сенс ідея вшанування, яка перетворюється на протокол і офіціоз. Власне, саме це і спостерігалося і вийшло так, що вшанування пам’яті жертв в масштабі обласного центру обмежилося півгодинною участю кількох десятків осіб і невеликою територією.
Все сказане вище можна було б вважати думкою незадоволеного автора, але тенденція лякає – чим більше ми дізнаємося про фактичний бік Голодомору, тим менше людей бере участь у пам’ятних заходах. Причина, очевидно, в орієнтації пропагандистської машини на участь в заходах перших осіб країни чи територій, а слід орієнтуватися на КОЖНОГО громадянина. Така практика призвела до того, що людям достатньо картинки, замість власної присутності, ніби зітхнувши перед екраном під траурну музику ми виконуємо свій громадянський обов’язок.
Так гине традиція, яка з часом має лише зміцнюватися. Чомусь ми наввипередки поспішаємо в церкву святити Великодні чи Спасівські кошики, але соромимося продемонструвати свою жалобу в дні вшанування жертв Голодомору. Це має бути потребою і навіть необхідністю, обов’язком, якщо хочете, перед нашими пращурами і нащадками.
Чому так відбувається – можна зробити висновок хоча б і з промови, яка пролунала під час офіційної церемонії. Чомусь свою думку висловив не очільник області чи Кропивницького, не письменник чи дослідник теми, а історик і активіст Юрій Митрофаненко, ніби саме він став записним оратором від імені влади. Не будемо аналізувати всього, що було сказано, відзначимо лише, що в промові не вистачало головного – акценту на пам’яті про жертви. З уст виступаючого прозвучала дивна теза, мовляв, краще згадувати про опір організаторам голодомору і випадки допомоги помираючим, ніж «розповідати страшилки, хто кого з’їв».
Саме така постановка питання і призводить до того, що людям стає ніби незручно привселюдно висловлювати свою скорботу, ставити на вікно запалену свічечку чи приходити на офіційні церемонії.
Є ще одна причина такого стану речей. Ми зосередилися на офіційних заходах, хоча практично нічого не робиться для вшанування пам’яті жертв на місцях. Скажіть, чи в кожному селі є пам’ятний знак жертвам Голодомору? Чи в кожному селі є справжня «чорна дошка» де були б закарбовані прізвища поплічників сталінського режиму, буксирів, партійців і активістів, тобто місцевих мешканців, бо це теж пам’ять? Та і взагалі, чи досліджені і впорядковані місця поховань померлих від голоду, я вже не кажу про встановлення імен всіх жертв? Або чи є друковані спогади про Голодомор в кожному селі чи місті? Є якісь загальні речі, але мова йде про масові спогади!
Ми маємо не лише створювати традицію вшанування, яка зараз звелася до офіціозу, а наповнити її новим змістом. Свічка пам’яті на вікнах – це якраз воно, але ми самі бачимо, як це працює. Можливо варто подумати над запровадженням традиції особливого режиму харчування в день відзначення? Наприклад, цього дня їсти найпростіші продукти – картоплю, пісну кашу чи коржі з борошна? Когось така пропозиція обурить, але я заздрю іудеям, які сотні років, якщо не тисячі, дотримуються режиму аскетичного харчування у визначені дні в пам’ять своїх пращурів і ця традиція переходить з покоління в покоління.
Ми сфокусувалися на зовнішній атрибутиці, створили Музей Голодомору в столиці, але такі музеї мали виникнути спочатку в кожному селі і місті, а не обмежуватися черговими експозиціями, які завтра зміняться іншими, до інших дат.
Всенародне вшанування жертв Голодомору – це і є наша лінія оборони від одвічного ворога – росії. І шлях до цього лежить не через замовчування трагічних подій, як здається декому, а через щоденне нагадування про них. Це, як війна, яка вимагає постійного напруження всіх фізичних і духовних сил країни і кожної окремої людини. Пам’ять жертв Голодомору має закликати до помсти!
Сергій Полулях
А тим часом Оксана Забужко поділилася у ФБ таким спогадом: «Дуже добре пам'ятаю цю мапу. Саме за даними того перепису 1989 р. про Голодомор уперше заговорили публічно – вже не у форматі приватних історій, а як про національну катастрофу, що змінила Україні ДЕМОГРАФІЮ (далі недоговорювали: лякались, "не на часі", казали, – і так чверть віку й було воно "не на часі", а тепер виявилось, що розбиратися з цілим нашим "Століттям Катастрофи" треба було – на вчора).
З тодішніх статистик пам'ятаю ще один пронизливий факт: у Запорізькій обл. в 1988 р. не оформила пенсії жодна тамтешня уродженка. Тобто, корінних жінок 1933 р. народження на всеньку область не знайшлося – ні однієї душі. Така-от демографія. Бо одна справа була вижити в лісі чи лісостеповій смузі, і зовсім інша – в степу, де їстівне тільки те, що сам посіяв... Весь цей путінський "Югавасток", "начервоно" заселений приходьками, – це, схоже, просто ТЕРИТОРІЇ, НАЙБІЛЬШЕ ПОТЕРПІЛІ ВІД ГОЛОДОМОРУ – з найвищим рівнем обезлюднення (адже закон збереження матерії навіть Сталін скасувати не міг: заселяли/завозили – таки насамперед туди, де спустіло, і на цій мапі, згрубша, й видно навіч, де саме, поколінням раніше, було спустіло... А ще поколінням пізніше, в 2014-му, – там уже змогли пройти російські танки.
Тут, якби Україна цією темою всерйоз займалася всі роки незалежности, могла б критися й відповідь-підказка на питання, яким мучиться сьогоднішня Європа: скільки іноземних біженців, статистично, країна може прийняти (абсорбувати, коренізувати) без загрози для власного існування – на якому відсотку новоприбулих має спалахнути червона лампочка? Відповіди на це питання людство наразі не має, а могло (теоретично!) отримати від нас, українська трагедія могла стати дуже багатоплановим уроком майбутньому... Чисто на око, емпірично-навпомацки виходить, що критична межа пролягає десь на рівні 20% "понаєхалів": де більше (Донеччина-Луганщина-Крим), там уже тонко, там і рветься... Але все це потребує серйозних системних досліджень, продуманих державних програм і т.д. і т.п. І все це ще буде. Має бути. Бо нікуди нам від цього не дітися, і цю підводну скелю, на яку приречений натикатися український корабель, нам – ні обійти, ні об'їхати. Війна тепер запустила в рух процес нового етногенезу – частина некорінних під дулами російських танків стрімко й стихійно стає українцями, так, як це було вже в нашій історії раніше – в добу козацьких воєн... Цих процесів теж ніхто не відстежує, а вони йдуть. А ми, як і раніше, дуже мало про себе знаємо – і ще менше розуміємо.
Мала, далебі, рацію О.Кобилянська: "не смерть страшна – а наша темнота" (с). Учімося, щоб більше не вмирати за дурний розум. І сьогоднішня свічка на чорному тлі – це не тільки пам'ять, а й надія: що "світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його" (с)».
