Незабаром – День журналіста. Ось і пригадалося...
У сімдесяті роки заввідділом сільського господарства «Кіровоградської правди» працював старий зубр цієї справи товариш Проектор. Він знав напам’ять усі колгоспи і радгоспи області, був знайомий з більшістю їх керівників, всупереч перманентному плину кадрів серед них. А в порівняльному аналізі запланованих та вироблених надоїв молока і приросту живої ваги свиней Проектор не мав собі рівних.
Його робочий день починався з глибинних телефонних дзвінків у найвіддаленіші села Устинівського району, – там завжди найраніше починаються жнива; найбільше риби виловлювали в артілях Світловодського і Гайворонського районів – дзвінок туди; найкращих коней розводили в Онуфріївці; найсолодші яблука та груші зріли у Суботцях і в приміському радгоспі «Зоря». Це була, так би мовити, парафія корифея преси і мастодонта слова. Але парадний перелік зведень завжди упирався у господарства, де й земля чомусь не родила, і корови не телилися, і миші в коморах з голоду дохли. І ось туди товариш завідуючий сам не потикався, а ладнав когось із молодих журналістів (Михайла Плоскового, Михайла Буденка, Володимира Чорнильського, Валерія Рутовича, Володимира Бакулича), яких кілька завжди знаходилися під рукою.
На них накидалася всі чорнові поїздки до віддалених сіл з ночівлею в занедбаному гуртожитку і розбірка сварки баби Параски з бабою Палажкою за межову грушу, відсидка у фантастично незатишному клубі на нудній напівсонній, але кількагодинній нараді. Вони мерзли, або чманіли на сонці в полі, спостерігаючи процес снігозатримання, чи славлячи жниварів, виявляли ледарів та прогульників, аби добряче протерти їх «з перцем» на сатиричних сторінках рідної газети. А що ледарі з прогульниками в епоху розвинутого соціалізму в колгоспах і на заводах ніколи не переводилися, то робота з ними швидко перетворилася на малоцікаву рутину, бо всі вони без найменшого креативу на один копил шиті. Єдиною відрадою в такому вояжі ставало тільки харчування, бо навіть найбідніший колгосп щиро намагався вгодити міському авторитету натуральним сільським продуктом і вагомим гостинцем йому додому.
Хлопці з усіх сил намагалися не відставати від колег із всесоюзних видань – «Комсомольська правда» була для молоді взірцем. Кожному з них хотілося написати щось схоже на «Таёжный тупик». Отож, Михайло Буденко, наприклад, кілька років поспіль влітку мандрував на байдарці річками області, що вилилось у великі нариси «Мандри за Синьою водою» (1979), «Борги перед Виссю» (1980). У 1981 році відбувся його сплав Інгулом – «Інгул: шлях до кораблів» У них, крім замилування ранковими й вечірніми зорями та іншими принадами подорожі, багато уваги приділено проблемам малих річок. Не обминув автор і людських клопотів у прибережних поселеннях.
Молоді журналісти марили не «битовухою», а психологічно-кримінальними нарисами, достойними пера Аркадія Ваксберга в «Літературній газеті». Однак життя підкидало агресивного пияка Кацелюка, який повернувся після чергової відсидки, не працював через «підірване на зоні здоров’я». Якось, добряче ковтнувши, взяв із собою бутель самогону, пішов «доганяти». Забрів аж до сусіднього села Мошориного, де після кількох невдалих спроб знайти компаньйонів (його тут добре знали), нарешті осів у знайомих. З часом почав вимагати у господарів 20 рублів, щоб сплатити якийсь штраф у міліції. Ті відмовили. Але ж, як так, горілку дармову пили, а виручить друга не хочуть? Сварка, бійка і два трупи. Стаття так і називалася: «Без пом’якшуючих обставин».
Для старших колег, і для Проектора теж, взірцем була монументальна «Правда», а не підозріла «Літературка». А це значить, що матеріали, привезені журналістами з мандрівок областю, нещадно «причісувалися» на зразок, запропонований раз і назавжди. Спробуй було видати щось, що не відповідало б стандартам і пафосу «Думи про хліб», ніби написаної нашим славним трударем Олександром Гіталовим.
Тут слід згадати, що в структурі «Кіровоградки» в ту пору налічувалося майже десяток відділів і до сотні працівників. Правда, й виходила газета шість разів на тиждень.
Конкуренція у проштовхуванні власних статей була неймовірна. Та ще й Проектор, взявши матеріали на перегляд, повертав їх чорними до невпізнання від безлічі правок. Він так нещадно збиткувався над молодіжними опусами, що у авторів інколи навіть закрадалася думка, чи не манія це така у начальника відділу. Доходило навіть до дрібних помст. Усім газетярам відомо, що як попередньо не вичитуй гранки – всеодно влізе якась «блоха» в кінцевий текст. Ну, перенос там слова типу «колгосп-не життя», чи ще щось. Якось хлопцям пощастило «не помітити» при вичитці напису «Неаполітанці щиро вітають радянських туристів» під фото з РАТАУ, на якому натовп протестував проти заходу в гавань новітнього радянського крейсера. Підписував номер до друку якраз Проектор. В готовому номері ляп відразу ж виявився і «зубр» кіровоградської преси одержав строгача за політичну близорукість. Постраждалий підозрював, що його умисно підвели «під монастир». Тому взявся ще ретельніше за зловмисників. Він тепер бракував усе підряд.
І ось одного разу, коли терпець у юнаків увірвався, вони вирішили рішуче розрубати гордіїв вузол. Прибувши якось із відрядження, один з молодиків (найсміливіший Мишко Буденко) за спільною згодою знайшов у підшивках давню публікацію свого шефа і переписав її слово в слово, замінивши тільки прізвища й дати. Віддав на редагування Проектору. Через якийсь час той повернув рукопис, густо помережаний виправленнями.
І який же скандал спалахнув після оприлюднення усіх наведених деталей на планірці в кабінеті головного редактора, який прирівнювався до генерала тоді, коли навіть головний міліціонер області з головним кадебешником ходили всього у полковниках! Проектор одержав своє, а молодняк розтасували по інших відділах, яких було з десяток. Найбільше поталанило тим, хто потрапив до репортерського з його певною свободою дій. Виховані на романтично-героїчних прикладах зі спогадів давньої зірки репортажу Володимира Гіляровського та мемуарів учасників великих воєн, молоді журналісти й собі почали шукати місце для подвигу.
Тоді читачі тішилися всього двома місцевими газетами «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар». Старша «сестра» виходила п’ять разів на тиждень, молодший «братик» – раз. Та ще функціонувала районка «Зоря комунізму». З настанням незалежності «Зоря» з «комунізмом» розлучилися і залишилася тільки перша частина назви. Пізніше всі колишні молоді працівники цих видань, між ними й названі, згодом попрацювали редакторами у різних газетах.
Раптом з 1985 року на сторінках преси розвернулися нові слогани – «плюралізм думок», «боротьба з привілеями», «процес пішов», «реформи в усьому зверху донизу» – і увійшли до скарбниці нетлінних фразеологізмів доби радянського розвинутого соціалізму. Тут уже молодий підлісок «Кіровоградки», ох, і відвів душу, бо новим вітрам вже не міг протистояти навіть крислатий Проектор!
Тасувалися на всі лади слова «нове мислення», «роки застою», «перебудова», «немає альтернативи розрядці», «прискорення», «консенсус», «сімейний підряд», «гласність», «економічні важелі», «самоокупність і самофінансування», «демократизація влади», «реформа політичної системи», «альтернативні вибори», «соціалізм з людським обличчям» тощо. Вінцем усієї тої лінгвістики став крилатий вираз «Ти не правий, Борис!».
«Кіровоградська правда» у погоні за читачем (тираж на той час катастрофічно впав) вирішила й у нових умовах не відставати від столичних зразків. Вона вдарилась в люту «жовтизну» – якось передрукувала звідкись «Порфирій Іванов – людина із космосу?» з набором усіх його дивних звичок, вірувань та переконань. Дійшло навіть до того, що автор писав, ніби американські астронавти, відвідавши Місяць, зустріли там Іванова в одних трусах, який спокійно прогулювався, збиваючи босими ногами космічну пилюку. Це, певно, він став пізніше батьком усіх «мальчіков в трусіках». Після того газетну площу заполонили публікації про різні аномалії та феномени, надприродні явища, НЛО тощо.
Юрби цілителів, шаманів, парапсихологів, вуду, віщунів, екстрасенсів, «посвячених» і «обраних» перекочовували з номера в номер. «Ванга – феномен і людина» в купі з Нострадамусом. «НЛО в Кіровограді?» – запитував Євген Мєдніков і сам же наводив список місцевих учасників знайомства з прибульцями: Горбенко з сином, сім’я Краснобаєвих у повному складі, Мулева, Тарасевич та інші. Микола Ботвинов знайшов «Магнітну дівчинку і НЛО». Далі 18 листопада привів до редакції новоспеченого місцевого цілителя Анатолія Вінника, котрий писав: «Хочу допомогти своїм землякам», а потім і сам завів при «КП» «Храм здоров’я» і товариство «Аквазон» з лікувально-екстрасенсорним ухилом. Отже, в газеті завівся свій цілитель. І хто скаже, що шарлатан – не авантюрист?
Леонід Багацький