Втратив багатство, але став легендою

На початку грудня виповнюється 165 років засновнику дендропарку «Веселі Боковеньки» Миколі Львовичу Давидову. Усе його життя – приклад служіння людям і природі.

Зірка життя Миколи Давидова

…Важко сказати що саме послужило спонукальною ідеєю для Миколи Давидова, але мрія посадити парк у степу, як стверджують місцеві екскурсоводи, володіла ним ще з юності. І коли вчився на юриста, то збирав саме ті книги, які б допомогли йому втілити цей задум. Можливо, спонукала до цього романтична натура, успадкована від славного предка поета Дениса Давидова, можливо, сприяла цьому нерозділена любов до доньки сусідського поміщика Ганни Бурдзункевич.

Вона, чи то не завважила палких почуттів Миколи Львовича, чи не змогла розділити їх, але вийшла заміж за приїжджого гусара. Доля її склалася трагічно: загинула молодою, похована у сусідньому селі Василівці. Зберігся чи то спогад, чи вже легенда про те, що коли труну з тілом Ганни привезли на ближню залізничну станцію Куцівка, Микола Львович встелив їй дорогу до цвинтаря трояндовими пелюстками. Чи так це було, чи ні – хто зна, але до кінця життя Микола Давидов так і не одружився. Чим не романтична легенда для майбутнього туристичного центру – дендропарку «Веселі Боковеньки»? Принаймні, за трагічністю і силою внутрішньої драматургії не поступається історії кохання, що стала ідеологічною основою знаменитого Софіївського парку…

Очевидно, найбільшою любов’ю Миколи Львовича на все життя став майбутній дендропарк. Існує ще одна версія про те, що ідею створення цього зеленого острова у степовому морі Давидову підказало спілкування з його молочною матір’ю простою селянкою Параскою Куделею, шанобливі почуття до якої він зберіг до кінця своїх днів. Взагалі, взаємна повага між господарем парку та мешканцями навколишніх сіл, певною мірою, стала запорукою того, що парк вижив у найтрагічніші часи.

Батько Миколи Львовича довго не згоджувався надати землю під майбутній парк, ніби передчуваючи, що це дітище його сина поглине усю їхню маєтність. До того часу, як було виділено перші десять десятин в старому запущеному фруктовому саду, Микола Львович об‘їздив Крим, Кавказ, побував у Росії, Німеччині, Франції, Італії, Данії, де, у першу чергу, знайомився з особливостями розбудови парків, цікавився таємницями паркового мистецтва. Тож проєкт Іполита Падалки, за яким розбудовувався парк Веселі Боковеньки (поруч протікає річка з такою назвою) оцінював уже не дилетант. Основні роботи, які консультував найвизначніший на той час паркознавець А.Регель, закінчено в 1893 році (кількість видів і дерев тоді складали близько двохсот, з часом їх стало більше майже уп’ятеро), Микола Львович постійно розбудовував парк, до 1917 року продавши практично всі орні землі, що належали йому, хоча ще у 1912 році заповів своє дітище Південно-російському географічному товариству.

Громада – великий руйнач, але й великий чоловік …

Отож, коли відбулися революційні події 1917 року, Микола Давидов уже ніби й не був поміщиком, власником земель, але він таки залишався паном і змушений був покинути рідні пенати. Але на відміну від багатьох своїх колег по нещастю, він не подався за кордон, не тільки тому, що не мав достатньо грошей, а найперш тому, що не міг покинути напризволяще свій парк. Якийсь час жив у Одесі, постійно листуючись із колишнім управляючим парком Михайловським.

Якраз у ці роки розрухи і загального безладу, дендропарк запросто міг піти за димом з димарів осель навколишніх сіл, якби не громада сусідньої Іванівки, звідки він родом. Тут не забули прихильності колишнього поміщика: коли ще мав статки, подарував селу гарну і сучасну, як на той час, школу (вона й досі збереглася), тож коли парк постав перед загрозою масового вирубування, іванівці організували цілодобове чергування і не дозволили нищити дерева. Саме за підтримки громад навколишніх сіл Давидов на початку 20-их років дістав можливість повернутися до свого парку. Іванівці й тоді не забували його: приходили працювати, розуміючи, що самотньому літньому чоловікові не справитись із тією роботою, що її у чималому парку слід виконувати повсякчас. А коли у 1924 році Миколі Львовичу треба було їхати у столицю до тодішнього начальства, перед яким він клопотався про долю парку, іванівці, склавшись, придбали йому новий костюм, бо той, що його мав колишній пан, уже геть зносився, а нового купити він не мав за що.

Найцікавіше, що співпраця між нинішнім дендропарком і Іванівкою (саме з цього села поетеса Тамара Журба та скульптор Андрій Німенко) триває і досі.

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail