Минув місяць війни. Тяжкі спогади, гіркі втрати. Українці пишуть літопис подій.
Ніколи не забуду того дня…, дня початку війни. З 23 на 24 лютого я дуже погано спала, бо Назарчику зробили щеплення і він капризував. Саме у цю ніч я спала десь приблизно близько двох годин. Коли нарешті вдалось задрімати, мене розбудив дивний гучний звук, ніби грім чи вибух, від нього затремтіли шибки. Я прислухалася, звуки повторювалися знову і знову. Подивилася на годинник, було ніби 04,45 (вже точно не пам’ятаю). Розбудила дівчат, зайшла у фб і прочитала, що бахкає по всій Україні. Зрозуміла – почалася війна…
Мені не було у цей момент страшно, я просто спокійно робила те, що мала зробити. Не було ніякої паніки, бо у мене троє дійтей, маю все сама добре організувати, чоловік на фронті, ніхто не допоможе. Ми з дітьми спустилися у підвал, найважче було зібрати маленького сонного Назарчика.
Я подзвонила до батьків, написала пост у фб, що нас обстрілюють, як не дивно, але знайшлися люди, які мені писали, що то фейк…
Діти сиділи у підвалі, я час від часу піднімалася у квартиру, бахкало часто, але людина, то така істота, що до всього звикає. В голові крутилося повно думок: що робити – втікати чи лишатися? Якщо втікати, то як? Куди їхати, чим? Моя машина дуже маленька, чоловікова мені не зручна, але велика, а може ще зачекати і все закінчиться?
Найбільше шкода було маленького Назарчика, якому у цей день виповнилося тільки 5 місяців, і не відомо як дитина перенесе далеку дорогу, бо він повністю на грудному годуванні…
Я вирішила їхати чоловіковою машиною по Обухівський трасі на Білу Церкву, через Вінницю – до батьків. Я ніколи так далеко ще не їздила сама за кермом, але на той момент це було не важливо…
Поки закидали речі у машину, постійно було чути вибухи. Пакували все підряд, але, головне взяли – вишиванки і книжки, як виявилося потім, ні взуття, ні курток, ні шапок не взяли, зате у нас є вишиванки і віночок, які діти обов’язково одягнуть на день нашої перемоги. Вже коли речі були в машині, то гупало дуже близько, таке було враження, що зірвалося за кілька метрів, всі сусіди побігли у сховище, хтось мені кричав ховайтися, бо є інформація, що зараз нас будуть сильно «накривати». Але я не зупинилася, посадила дітей в машину і вперед, додому. Ми виїхали з Києва о 12.20, навігатор писав, що через 8 годин будемо дома. Якби ж то…
Розказати як ми їхали 18 годин, просто неможливо… Назар пів дороги кричав, плакав, Зоряна від стресу всі 18 годин блювала, Софія ніби трималася. Я часто зупинялася, щоб погодувати Назара, він не хотів їсти, бо не розумів що відбувається і знову плакав… Від того крику мені розривало голову, тиснуло у грудях, але ми їхали далі…
Ми часто розминалися із військовою технікою і танками, на блокпостах були страшні затори, люди злі, повно поломаних машин на обочині, жінки з дітьми, тварини. Ми їхали переважно селами, скільки разів ми проїхали вулицю Леніна я не рахувала, багато…. Я їхала і думала, що наша малодухість призвела до трагедії, бо ми досі не стали нацією…
Найбільше у той момент я хвилювалася не за себе і дітей, а за чоловіка, який тоді був на Донбасі, всю дорогу я переживала за нього, все інше не мало значення, можливо саме це мене тримало в тонусі. Головне, щоб з ним все було добре!
Я, як могла підбадьорювала дітей, співала народні пісні, пробувала жартувати і бути впевненою. Коли ми під’їхали до Летичива (там була великий затор), я зупинилася, щоб погодувати дитину, вже була ніч, і я відчула, що мої руки стали, як вата, а в очах двоїться і сильно болить голова, далі їхати я не можу… І тоді я почала плакати, мені не шкода було себе, чоловіка чи дітей, я плакала, бо тільки зараз усвідомила, що це війна, що моск@ль знову буде знищувати Україну, знову буде топити у крові наш народ, який тільки почав розквітати і розвиватися.
Я безмежно вдячна двом нашим добрим друзям – Володі з Підволочиська і Володі з Нового Села, які нас просто врятували, вони виїхали нам на зустріч, один із них сів за кермо моєї машини і ми добралися щасливо на ранок додому.
Я приїхали у батьківську хату, тут все рідне, я дома. Не можу навіть уявити той душевний стан людей, які їхали в нікуди. Я знала, що вдома знайду затишок і комфорт, що мої діти будуть в теплі і нагодовані. Неможливо уявити розпач людей, які зараз живуть в чужій хаті і не знають, чого чекати завтра…
Вже минув місяць від початку війни, Назарчику сьогодні вже виповнилося пів року, тато наш воює, а ми з нетерпінням чекаємо на його дзвінок чи звісточку…
Щодня чекаємо, що скоро закінчиться війна… Я вірю, що ми всі дуже скоро зустрінемся на Хрещатику, одягнемо наші вишиванки і відсвяткуємо нашу Українську Перемогу!!!!
"І прийде час, коли один скаже: "Слава Україні!", а мільйони відповідатимуть "Героям слава!"
Лідія Макаренко-Іванюта
На світлині: ми біля Летичива, чекаємо на друзів.