Емоції вляглися… Хто бажав, поділився переживаннями після двох прем’єрних заходів… Але внутрішньо перебуваю у стані недовисловленого, незавершеного. Чому б не закрити цей гештальт музикознавчим поглядом? Тож спробую поєднати амплуа композиторки зі звичною для себе роллю музикознавиці й розповісти про подію.
Два прем’єрні покази хорового дійства «Я над світом стою…» відбулися. Перший – у межах хорового свята «Молитва вустами дітей» на сцені Кропивницького музичного фахового коледжу. Другий – на найкращому концертному майданчику області – сцені Кіровоградської обласної філармонії, в рамках ХХVІІ Всеукраїнського фестивалю камерної та симфонічної музики «Травневі музичні зустрічі». Обидві за сучасними стандартами називаються світовими прем’єрами.
Дві прем’єри – оскільки два різних формати. Перший – переважно концертний, що передбачав увагу до хорового твору і його виконання. У другому реалізувався мій задум в повноті – показати сценічне дійство як видовищний ряд, в якому поєдналися слово, музика, малюнки, світло, театральні елементи. Технічно місто Кропивницький не має зали, придатної для таких заходів. Від усієї постановочної групи дякуємо філармонії й особисто Наталії Юріївні Агапеєвій, що повірили в наш волонтерський проєкт й усіма можливими й неможливими способами допомагали, підказували, радили.
Чому саме хорове дійство? Світ композитора не такий раціональний, як у звичайної людини. Музичні думки можуть народжуватися будь-де і будь-коли. Якщо раніше робота в педагогічній сфері пристосувала мене до організованості й систематизації, то війна навпаки загострила емоційне сприйняття й музика стала «йти» безкінечним, ледь керованим потоком.
Як має бути сценічно втілений цей твір, я не придумувала. Достатньо було бачити кадри документальних зйомок, світлини з місць військових подій, чути тривожні сигнали тривог і реагувати на кожен звук за вікном. Бачене й почуте психологічно переживалося і сприймалося саме так. Були перед очима зримі до невимовного болю вірші Олени Армаш, які поетеса друкувала на своїй сторінці на початку війни. Всі відкриті питання: заклики до світу про підтримку, філософські роздуми – чого саме ми, про народів-не братів, про геноцид в ХХІ ст. – Олена висловила моє власне, внутрішнє.
Найтяжче давалася музика. Вона виснажувала своєю шаленістю – приходила, коли хотіла, і вдень, і вночі. Потрібно було лише терміново записати в ноти, щоб не забути. Кожне слово відтворювалося з новою емоційною хвилею, зі сльозами.
Твір присвячено темі війни і слугує емоційним відображенням фронтових подій, рефлексією на біль і втрати, нагадуванням про небезпеку країни-агресора, закликом до підтримки Збройних Сил України.
Драматична перша частина «Я над світом стою…» – це картина розтерзаної ворогом, але нескореної України. Її образ яскраво втілила солістка Уляна Котова. Патетично звучали заклики до боротьби у виконанні баса-читця Миколи Заставнюка. Це звернення до світових спільнот простягнути руку допомоги і разом об’єднатися проти спільного ворога, якою є рашистська навала.
У другій частині твору («Горіла свічка») відбувається діалог між свічкою й місяцем – між сьогоденням і вічністю. Заколисливий характер музики зображає мерехтіння вогню, який заспокоює, очищає і дає надію на майбутнє відродження.
«А може, ти воскреснеш на світанні...» – третя частина є трагічним плачем, відспівуванням полеглих Воїнів та висловлення подяки за їхній подвиг.
Фінал («Тримайся, нене рідна») повертає слухача до образів боротьби. Цей могутній хорал завершується пророчими словами: «Україно моя, тобі жити в віках <...> Світанком зоря засіяє!».
Постановку дійства втілювала команда. Вийшло так, що всі причетні до роботи над хоровим дійством – це жінки. Всі вони – відомі мистецькі особистості в місті та країні. Всі зрозуміли емоційну хвилю моєї музики.
Першою, з ким я поділилася задумом на рівні ідеї, була моя давня подруга – художниця й дизайнерка Наталія Корнілова. Нас поєднують купа спільних робіт, роки дружби й особливі внутрішні зв’язки – коли люди відчувають один одного на рівні погляду. Ми перебрали кілька ідей відеоряду, зупинившись… на дитячих малюнках, бо тільки діти відчувають світ неупереджено й щиро. На допомогу прийшли малюнки всеукраїнського конкурсу «Щаслива дитина – квітуча Україна», який проводить приватна мистецька галерея «Єлисаветград» (дякуємо С. й М. Цукановим), виставок «Попри все» учнів художньої школи м. Кропивницького, віртуальної виставки «Наш дім – Україна!» арт-проєкту «Галерея дитячого мистецтва» (спасибі за підказку директорці меморіального музею О.О. Осмьоркіна В.В. Черновій) та деяких інтернет-сайтів. У художньому оформленні все відповідало і слову, і музиці.
Далі я звернулася до своєї колишньої студентки, нині режисерки Чернівецької обласної філармонії Тетяни Воронової. Тетяна не за розповідями знає, що таке війна, оскільки вона вдова Героя полку «Азов», нашого випускника-флейтиста В’ячеслава Родіонова. Переслухавши демо-запис і переглянувши ноти, вона… відмовилася, бо переживати ще одну трагедію, хоча й у музичному творі, було страшно і боляче. Але за два місяці, почувши живе звучання хору, погодилася, чому ми всі були безмежно раді.
Музичне втілення дійства виконав муніципальний камерний хор «Елефтерія» міського закладу «Кропивницький культурно-дозвіллєвий центр» під керівництвом Юлії Левченко. До нашого хору я придивлялася давно. Молоді співаки, професіонали, кожен за своєю сутністю соліст. Юлія Левченко – амбітна, креативна диригентка, яка здійснила вже кілька прем’єр, вона має сили, енергію й талант першою виконувати невідомі композиції й робить це дуже добре. Чому б не спробувати попрацювати разом?
За два місяці репетицій було різне. Пояснювали хористам, чому слід вивчити нотний матеріал напам’ять (сучасну хорову музику в світі співають по нотах!), а це, на хвильку, 20 хвилин звучання! Інакше не можна, бо в променях світла нереально побачити ноти. Хористи мали під час співу рухатися по складеній дерев’яній конструкції, змінювати розташування, пози, реагувати рухами на певні слова, заплювати-гасити свічки. Для тихих переходів навіть прийшлося змінити звичне концертне взуття на танцювальні чешки.
Хористи перевершили себе. Вони почали довіряти режисерці, яка з ними вибудовувала сцени онлайн, з екрана монітора, оскільки тільки вона знала, як вигляд має кінцева мета. Вони, здається, більше стали довіряти й керівнику, бо відчували кожен порух рук, тіла, кожну емоцію диригентки і втілювали це в звук. Обидва виступи за режисерським задумом диригентка знаходилася на балконі, що зовсім не завадило хору чутливо реагувати на кожну її дію.
На концерті хор звучав неймовірно. Гнучке фразування, кожна репліка солюючих партій мала змістовні акценти. Сонорні співзвуччя, що танули під рукою диригента завершували динамічні хвилі, що логічно впліталися в канву кожної з частин. Деталі відійшли на другий план, бо хор творив музику.
Підсумовуючи, скажу ще про одне. Уперше в історії міста Єлисаветграда/Кіровограда/Кропивницького на філармонійній сцені пролунав масштабний серйозний твір, створений кропивницькими майстрами. Це наш мистецький внесок для нескореної України, наше слово підтримки ЗСУ, дякуючи яким прем’єри відбулися.
Марина Долгіх
На фото: Тетяна Воронова, Марина Долгіх, Олена Армаш, Юлія Левченко; авторська афіша художниці Наталії Корнілової; під час прем’єри
Фото Олександра Шулешка