Цього року шлях учасників щорічного традиційного журналістського фестивалю «Осінні зерна» проліг в Олександрію, про що потурбувалася наша колега, громадська діячка, волонтерка Ірина Балашова.
Що сьогодні у серці кожного українця? Війна, тривога за наших воїнів, долю близьких, народу, країни. Ясна річ, і «Осінні зерна» резонували з цією тематикою: ми мали зустрічі із волонтерами Олександрії.
Цілу волонтерську мережу, яка діє буквально з перших днів війни, організувала художній керівник Олександрійського театру Тетяна Присяжнюк. У приміщенні музичної школи плетуть маскувальні сітки працівники різних установ міста: педагоги коледжу культури та мистецтва, педагогічного коледжу, центральноукраїнського ліцею, представники КП «Теплокомуненерго», технічні працівники закладів охорони здоров’я, переселенці. Ця група волонтерів сплели вже 898 маскувальних сіток. Причому, вони бувають різні – від півтора на два метри до 18 на 25 метрів. Їхніми сітками військові якось прикривали навіть літаки. Учасники волонтерської групи виготовили близько 300 кікімор для снайперів та розвідників.
А волонтерська громада «Піксель», яку організував і якою керує олександрієць Володимир Чех, виготовила вже 32 кілометри основ для маскувальних сіток. Плести сітки він розпочав удома ще з 2014 року, а коли почалася повномасштабна війна покликав на підмогу своїх земляків з Новостародубського ліцею. Нині «Піксель» має близько шести локацій, де однодумці виготовляють маскувальні сітки, плетуть килимки, рукавички, шкарпетки, сушать овочі та фасують «Переможні супи» для військових.
До речі, саме із виготовлення сухих супів розпочала свою волонтерську діяльність молода жінка, мати трьох дітей, виробник крафтової продукції «Літо цілий рік» Софія Римар-Божко. Її волонтерська команда зветься «Добро об’єднує», яка з початку війни виготовляє для захисників України «Непереможний суп з Олександрії» швидкого приготування.
А волонтерська група «Ельфійки», що виникла на основі учасників та прихильників танцювального ансамблю «Авантюрин» на базі ательє мод «Марія» виготовляє ексклюзивні набори для саперів. У спеціальний рюкзачок входить чимало різних речей: планшет для карт (сапери з міркувань безпеки не завжди можуть користуватися гаджетами, тим більше при низькій температурі вони швидко розряджаються), мітки, залізні кішки різних розмірів, що складаються, дерев’яні пенали для мінних запалів (їх виготовляє Дмитро Кудря ще й прикрашає невеличким орнаментом), багато інших, часом незрозумілих для цивільної людини речей. Цей набір не раз випробуваний воїнами. На жаль, той, хто усе це підібрав і скомпонував, за словами керівниці «Ельфійок» Вікторії Шапран, загинув у лютому.
Вразили нас і волонтерські групи сіл Ізмайлівки та Пустельникового. Головний тут – староста села Микола Сироватка. Микола Павлович беззмінно очолює громаду більше тридцяти років – з березня 90-го! У Пустельноковому волонтерську команду очолює завідуюча сільським клубом Вікторія Кіфряк. На початку повномасштабного вторгнення громада взяла шефство над евакуйованим Харківським неврологічним шпиталем, який опинився фактично в голих стінах. Волонтери забезпечували його практично усім – постільною білизною, продуктами, предметами гігієни. А ще Микола Сироватка турбується про забезпечення місцевого територіального військового підрозділу – близько сотні чоловік. І щосереди відправляє мікроавтобус із замороженими варениками, пиріжками, шкарпетками, килимками (стелити на каремати) в Олександрію, звідки все, вироблене з любов’ю руками небайдужих українців, прямує до наших воїнів.
З продуктами допомагають місцеві фермери Олександр Сорокун, Анатолій Задесенець та його син Ростислав. Пан Анатолій, до речі, служить в ЗСУ, прямо з-під Бахмута якраз навідався у рідне село. У самого Миколи Сироватки син повернувся з війни інвалідом.
Якими словами можна розповісти про жертовність і щирість усіх цих людей? А це ж лише невелика частка тих, хто працює на перемогу лише у цьому краї. Такі люди є у кожному місті та селі нашої України. Вони, мов бджілки в соти несуть мед своєї праці і доброти у загальну нашу справу. Волонтерський рух, який охопив, без перебільшення мільйони людей, має змінити і наше суспільство. У ньому стане менше байдужості, цинізму, роз’єднаності і зневіри. Це – своєрідний цемент, який мусить не дати нам розпадатися на ворогуючі табори, як цього прагне ерефія.
Не можу не згадати і інших бджілок – завідуючу краєзнавчим відділом музейного центру імені Худякової Ольгу Божко та завідувачку меморіальним музеєм Дмитра Чижевського Тетяну Шуткіну, які поділилися з нами своїми знаннями про міста та про видатного вченого-вихідця з краю.
Ясна річ, найперше тим, що ми віримо у нашу перемогу, завдячуємо воїнам ( В Олександрії на алеї пам’яті і пошани – сто портретів загиблих). Але без такої потужної підтримки українців, їм було б набагато важче.
Світлана Орел
