Несподівано для багатьох пішов з життя Андрій Надєждін. Це інтерв’ю він дав кілька років тому. Але його позиція, думки не втрачають своєї значимості.
– Сонячна людина, – каже про нього багато хто.
Він сонячний не лише відкритою щирою усмішкою, променистою доброзичливістю, широтою захоплень і ерудиції, а й якимось особливим оптимізмом своїх картин, які ніяк не назвеш традиційними, багатогранністю обдарування. Художник, поет (він чи не єдиний в Україні митець, що пише картини віршованими текстами і має намір видати таку оригінальну книгу картин-поезій), мистецтвознавець, публікації якого прикрашають чимало відомих в Україні видань, викладач Кіровоградської художньої школи, вихованці якого досягають серйозних творчих висот, врешті художник надзвичайно чутливий до музики – саме відома в Кіровограді піаністка Світлана Канцедалова під час відкриття його виставки в міському художньо-меморіальному музеї імені Олександра Осмьоркіна вперше публічно назвала його Сонячною людиною…
«Україна – мов акварель…»
– Андрію, під час відкриття твоєї виставки мене вразило, як ти трактуєш культурний взаємовплив саме в наших степах. Адже процеси, які тривали тут у цьому плані, свого часу були дуже активні і, очевидно, потребують ще і вивчення, і переосмислення.
– Вийшло так, що мені довелося писати розділ про архітектуру у книзі, яка видається з нагоди 70-річчя області. Коли я почав аналізувати, прийшов до висновку, що Єлисаветград і інші міста, які засновувались як фортеці, форпости Російської імперії у боротьбі з козацьким степом, зіткнулися з іншою культурою і ця культура їх фактично переборола. Оце тихе хуторянство поступово перемололо всі впливи, які тут були – німецькі, сербські, російські, усе це переплавилося на суржик, прилаштовуючись до тієї української культури, яка тут тривала споконвіку. Тим більше, що міста у наших краях десятками років підживлювались за рахунок сільського населення. Міграція відбулася шалена.
Вперше я над цим задумався, коли поїхав навчатися у Дніпропетровськ і з україномовного середовища потрапив фактично в повністю російськомовне. Але Дніпропетровськ, на відміну від Кіровограда, більш відкрите місто. У тому плані, що там загальне середовище більш пролетарське, щиріше у своїх висловах, міркуваннях. Там частіше трапляється прямий діалог. І тоді я багато чого переосмислив.
Нашому місту характерна своєрідна візантійщина: думаю одне, роблю інше, а кажу ще інше. Я вважаю, це пов’язано з певним внутрішнім страхом, який характерний для усіх сільських регіонів, зокрема для нашої степової зони. Постійне пригноблення і нищення сприяло вихованню людини з почуттям внутрішнього страху. У нас можна агітувати, збирати підписи, ще щось робити, але результат, наприклад, виборів може виявитися цілком несподіваним, як це, власне, й було не один раз вже в новітні часи. А на початку минулого століття степовик міг служити вдень в міліції, а вночі гасати на коні в повстанському загоні Махна. Хтось називає це роздвоєністю, а я б сказав, що це особлива цілеспрямованість, яка діє тільки в умовах свободи. Якщо вона відчуває, що свобода контрольована, не виявляється. І народ дуже чітко, я б сказав навіть на ірраціональному рівні, це відчуває. Щоб зберігати цю внутрішню цілісність, народ мусив час від часу приносити жертви: таких світочів духу – вихідців з нашого степу, як Маланюк, Винниченко, я бачу своєрідними месіями, розіп’ятими на хресті Російської імперії.
– А ця філософія прийшла до тебе через мистецтво, чи навпаки?
– І через мистецтво, і через життя. Співставлення того, що я бачу тут і в інших містах. Вся Україна ніби єдина, але вона – мов акварель. Якщо накласти фарбу, а потім розмити її водою, вона ніби одна й та ж, але тональність її змінюватиметься. Хоча й цілісність відчутна. І всі ці розмови про різні України, я вважаю дитинством держави.
Найнеочікуванішим чинником новітніх революцій в Україні, як на мене, став народ. Ніхто не очікував, що вийде стільки людей. Народ виявив свою внутрішню силу. І ніякі розчарування чи політичні кризи її не зменшили, а тим більше не знищили. Вона була і буде. Без неї не було б України.
«Нам потрібен легальний художній ринок»
– Але ж багато художників працюють і не замислюються над тими речами, про які ти говориш…
– І слава Богу! У нормальному суспільстві люди повинні займатися кожен своєю справою. А такі речі, як ставлення до культури, сформованість нації мусять бути усталені і зрозумілі. У нас же й досі немає української еліти, яка б усе це чітко сформулювала і уклала у відповідні рамки. Після проголошення незалежності ми отримали не Україну, а Уересер. І той радянський народ, який довго намагалися позбавити будь-яких інтелектуальних порухів. Інша річ, що це не вдалося зробити.
– І як це відчувається в образотворчому мистецтві?
– В кінці 80-их – на початку 90-их в українському мистецтві спостерігався шалений підйом. А потім різкий спад – злидні, нікомунепотрібність, спроби працювати на замовлення. А це означає: «Чево изволите?» Пішов попит на те мистецтво, яке можна «їсти». На зображувальне, а не на образотворче, образне.
У нас, на жаль, не розвивається художній ринок. І в цьому прямо зацікавлені люди, які від того мають тисячі відсотків прибутку: купив у художника картину за 300 доларів, а перепродав через аукціони за десятки тисяч. Тож, і підтримується чорний художній ринок, а художниками маніпулюють. На жаль, поки що немає тієї сили, яка б сприяла цивілізованому функціонуванню легального художнього ринку.
«Я мав вибір і простір…»
– Андрію, звідки у твоїх картинах християнська символіка, як до тебе прийшло це розуміння, адже ти виховувався у атеїстичному дусі?
– Не знаю, само собою, від природи. Може, тому, що мені пощастило в житті мати вибір і простір для нього. Пам’ятаю, батько робив ремонт у майстерні, стіни побілили, а я, тоді ще зовсім малий, обмалював їх. Батько прийшов, подивився, деякі фрагменти повводив у рамочки, почепив на дверях стрічку, мене одягли у святковий костюмчик і відкрили першу у моєму житті художню виставку. І потім, уже коли я вчився в Дніпропетровському художньому училищі, це ще були радянські роки, але вже час перемін. Ми в гуртожитку фактично влаштували майстерні, де малювали так, як кожен з нас відчував. Якось звернулися до свого улюбленого викладача Віктора Матяша: «Давайте влаштуємо неофіційну виставку». – «Ну, давайте, тільки щоб мене не посадили», – каже Віктор Іванович. Він, до речі, у ці слова вкладав дуже конкретний смисл, а ми їх сприймали мало не як жарт. Влаштували. Викладачі прийшли подивилися і …виставку закрили. Там, звичайно, не було ніякої крамоли, просто прояв індивідуальності, але добре, що в той час ми вже не наразились на відрахування, повальне засудження, як це могло бути раніше, а на стриману критику, поради з боку викладачів.
А взагалі, я приходжу до осмислення багатьох речей, у тому числі і необхідності ознайомлення з Біблією, через зображення. І ті теми, які сьогодні є у моїх картинах, вони присутні ще у моєму дитячому альбомі.
– А слова коли ти почав заводити в картини?
– В Дніпропетровському історичному музеї є непогана збірка народної картини. Там, де зображений козак Мамай, стоять підписи. Я коли почав їх читати, зауважив, що написано не завжди те, що там намальовано, але коли дивишся і на підпис, і на картину, то з’являється єдиний цілісний образ. Він – не на картині. А між тобою і нею. Він живий, не мальований. Як зараз кажуть, віртуальний. Оця віртуалізація з’являється від єднання слова і зображення.
Я б сказав, що українське мистецтво в цілому дуже поліфонічне, схильне до об’єднання різних форм емоційного впливу. У ті слова, які я пишу на картині, я вкладаю не стільки смисл, стільки ритміку, яка поєднується із зображенням. Я вкладаю в них образ.
Взагалі, мистецтво – це певна форма маніпулювання, впливу на свідомість, на серце, на душу. І художник мусить не лише емоційно сприймати свою творчість, а й бути відповідальним за неї. Адже ікона, намальована 600 років тому, через яку пройшла маса людей, і досі діє на нас. Я вірю в цю дію, я вірю в портрет Доріана Грея.
– І, все-таки давай повернемось до теми синтезу мистецтв. Розкажи про свій проєкт, пов’язаний з музикою.
– Разом з Кіровоградським ансамблем «Єлисаветградська музична академія» ми здійснювали проєкт «Музика українського вертепу». Звучали класичні інструменти, виконувалась тільки народна і класична музика. Усе це супроводжувалось показом моїх картин і через проєктор, і в натурі. Я виступав в ролі читця, розповідав про історію вертепу. Використовували також різні світлові ефекти. Два роки ми з цим проєктом «гастролювали» по міських школах. Спробували зняти його на телебачення, але деякі світлові ефекти, на жаль, втратились.
Вертеп – це народне дійство. Поєднання його з класичною музикою і з певним стилем зображення, створювало особливу атмосферу. Мені здається, що останнім часом зростає інтерес до подібних речей. І це радує – люди стомлюються жити в спрощеному світі. Природний потяг до краси, до гармонії, який спокон віку характерний для українців, все-таки не може не проявлятися.
– Наш край багатий на красу. Він дав світові багато талановитих художників. Але досі немає видання, де б вони були сповна представлені.
– З великими труднощами ми видали альбом «Барви степу». Зараз виходить велика збірка, де представлені більшість кіровоградських художників. Але все це робиться ніби всупереч. Усе впирається в гроші, а за великим рахунком, в ідеологію. Я вже не кажу, що досі не прийняті ключові у цьому плані Закони. Культура – це система цілісного духовного сприйняття світу, якщо вона є, значить нація захищена. Багато хто, до речі, не зацікавлений аби ця система захисту діяла…
Світлана Орел