У тисячолітній історії боротьби за українську державність особливо важливе місце займає Українська революція 1917 – 1921 років. Від старшого покоління українців цей термін приховали, назвавши буремні роки жовтневою революцією, громадянською війною. Тв історія розставляє крапки над і, вносить свої корективи.
«Яка то страшна річ відродження української державності… »
Понад сто років тому боротьбу за відродження самостійності Української держави очолювали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. Події стрімко розвивались, змінювались переможці на політичній арені Української революції, сипались взаємні звинувачення, протистояння. Грушевському закидали, що він займається не своєю справою, Винниченка оголосили «ворогом народу», «запеклим буржуазним націоналістом», Скоропадський не втримав гетьманську булаву з різних причин, Петлюру підступно вбили. До всього цього доклала руку російська імперська політика, одягнена в більшовизм-комунізм.
Каменем спотикання були не лише світоглядні помилки керманичів революції, які сліпо вірили в російську демократію, в те, що та забезпечить Україні права і свободи з наданням національно -територіальної автономії, а й відсутність державного, адміністративного досвіду та фінансових засобів Центральної Ради, а найголовніше – втручання росії, яка не хотіла віддавати частину територій, відділивши їх від своєї імперії й маніпулювала українським урядом собі на вигоду. До речі, це саме ті території, на яких нині йде запекла війна за їх деокупацію. Свої помилки В.Винниченко, на жаль, зрозумів значно пізніше, коли виправити було неможливо.
Навесні 1917 року Володимира Винниченка призначили головою Генерального Секретаріату – першого в ХХ столітті уряду України. Це була досить складна справа підняти з колін український народ, який здобував право стати на рейки цивілізованого самостійного розвитку. Через кілька місяців голова уряду записав у нотатнику про ту «страшну річ відродження української державності… з якими надлюдськими зусиллями… доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть жити наші нащадки…»
На початку літа 1918 року В.Винниченко пережив особисту драму як політик через брутальні дії російських більшовиків, які пішли війною на УНР, хоч і проголосили право націй на самовизначення аж до відокремлення. Українські сили зазнали невдачі у військовому протистоянні. У цьому він звинувачував себе, адже вчасно не подбав про утворення українського війська. Та ще Центральна Рада не вирішувала земельного питання, тому селяни схилялись на бік більшовиків. Треба було швидко діяти. Винниченко навіть заради врятування національної ідеї в масах і збереження влади в українських руках готовий був віддати себе і своє ім’я та йти на перевибори. Цю пропозицію відхилили, і В.Винниченко склав повноваження, подав у відставку. Тривожила думка про можливість загибелі справи, зая ку боровся, тобто української державності.
Тяжкими були для нього спогади дитинства про те, як григорівський пан Бодіско знущався над простими селянами, не раз доводилося спостерігати, як той пан бив батька, як в єлисаветградській гімназії принижували бідних українців та зневажали українську мову. Тоді зародилася думка боротися проти усіх таких підступних бодіско та непевних учителів, а коли прийшов час, і тих «бодіско хапали за горло, заступався за ними».
Як бути? Кого підтримати? Сумніви, переживання оволодівали Володимиром Кириловичем. Деякий час жив нелегально на півдні, в Бердянську, де правили більшовики, бачив ті «порядки» й дійшов висновку: ніколи не повірить, що більшовистським шляхом можна допомогти реалізуватись ідеям соціалістичної революції. А вже в травні, мешкаючи певний час на Княжій горі під Каневом, занотував у щоденнику свої гіркі роздуми над українською історією, які нині так часто цитуються: “Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки…Уся історія – безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриґ, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити…»
Сказано ніби про сьогоднішній день. Та попри всі негаразди Винниченко жив, діяв, творив, аналізував, був нещадним у характеристиках як своїх опонентів, так і однодумців. Змушений був емігрувати. Його любили, видавали книжки, драматичні твори з великим успіхом ставилися на сценах театрів – так тривало до 33 року, коли надія на повернення в Україну згасла.
Як жилося-почувалося Володимиру Кириловичу (як звичайній людині) в дні, коли він був загнаний у глухий кут, дізнаємося, зокрема, із рідкісного видання спогадів його соратника по Центральній Раді, громадського і політичного діяча, літературознавця, одного із найяскравіших дослідників творчості Т.Г.Шевченка, – Павла Зайцева. До речі, лише нещодавно ці спогади були вперше за сто років видані в Україні. Цікаво, що деякі деталі з побутування Винниченка у цих спогадах співпадають із розповідями нашої баби Люби Винниченко, племінниці письменника та державного діяча. Була цим приємно здивована.
Перша зустріч: Винниченко зблизька
Знайомство Павла Зайцева з Володимиром Винниченком відбулось у роки Першої світової війни в Петербурзі 1916 року. На той час український осередок в столиці імперії був чисельним і діяльним. Два роки вже працював таємний український університет, і Зайцев у ньому викладав історію української літератури. Винниченка вислали до Фінляндії, заборонивши покидати місце перебування. Але, як відомо, Винниченко мав багато друзів, які йому допомагали перетинати нелегально кордон. Тож одного дня студенти попросили викладача взяти на ночівлю Володимира Кириловича.
Шикарний будинок на Василівському острові. В квартирі лише служниця Анна, дружина й донька мешкали в Лебедині, бо петербурзький клімат значно шкодив хворобливій і без того дівчинці. Побачивши молодого, гарного на вроду, 36-річного гостя, служниця сплеснула руками й вигукнула: «Пригожий пареньок! Кажной бабе полюбітся». Спочатку господар висловив і свої захоплення несподіваним гостем, мовляв, так ось який Винниченко. Яким запам’ятався він автору спогадів? «Чарівна усмішка й ласкавий погляд темно-голубих, отінених чорними віями очей робили його досить кремезну постать дуже симпатичною й навівали довір’я до їх посідача».
Два розумних чоловіки дискутували на теми літератури, літературної критики, мистецтва, політики. Предметом дискусії були погляди щодо творчості Т.Шевченка та Лесі Українки. Зайцев з особливою гордістю представляв співбесіднику численну колекцію «Кобзарів» Шевченка, повний комплект всіх Шевченкових автографів, свою бібліотечку рідкісних видань.
Дивувала Зайцева критика Винниченком Сергія Єфремова, хоч якого дуже любив, поважав як людину, як друга, з яким навіть сидів разом у в’язничній камері. Прихильним був до Грушевського, малював словесний портрет великого вченого, людини авторитарно-егоцентричного типу, який хотів усіма керувати й диктувати свою волю. (А чи й сам не був таким?) Дісталось від Винниченка і його політичному супернику Петлюрі. А коли Зайцев висловив свої думки щодо його творчості, то він засмутився, навіть трішки образився. Не міг сприймати викладач літератури нібито штучно створених Винниченком психологічних ситуацій у творах.
Смакували млинцями й засоленими грибами – особливим делікатесом зі Слобожанщини. Винниченко, як згадує Зайцев, був великим гурманом. Через кілька годин до трапезування приєднався професор Карло Тіяндер, фін шведського походження. Весело і жваво розмовляли за склянкою терпкого кавказького вина. Невимушено стали обговорювати творчість скандинавських письменників. Тут слід зазначити, що професор, викладач скандинавської літератури Тіяндер не міг стримати свого захоплення від глибокого знання Винниченком творів Б’єрнштерна, Ібсена, Сельми Лангерлеф, Гамсуна та дивував професора своїми тонкими зауваженнями й естетичними оцінками творчості скандинавців.
Вранці Володимир Кирилович подякував господареві за гостинність, дав Аннушці срібного карбованця і попрощався. Ніхто з них тоді не подумав, що ця зустріч буде не останньою, що доведеться спільно переживати успіхи і невдачі, розчарування упродовж нелегких років боротьби за становлення української державності та скінчити свій земний шлях далеко від рідної України.
Закладення підмурівку національно-державного устрою
Не минуло і пів року з першої зустрічі, як випала знову нагода зустрітися з В.Винниченком уже у вільному Києві, як вони тоді вважали, в квітні 1917 року. Півтори тисячі делегатів від усіх партій з’їхалися на Всеукраїнський Національний конгрес, щоб вирішити питання подальшого становлення державного організму відродженої України. Винниченко стояв на сходах у товаристві Олександра Шульгина, представника від петербурзького українського товариства. Виступи Винниченка на конгресі переривалися гучними оплесками, в нарадах конгресу він брав активну участь, був членом його президії, до його думок прислухалися, підтримували. На кілька тижнів, до початкунового навчального року, Зайцева направили в Галичину з метою встановлення нової української адміністрації, замінивши московську.
З Петербурга до Києва поверталося багато свідомих українців, щоб долучитися, за словами Зайцева, до вулканічного національного ренесансу. Винниченко великого значення надавав створенню міністерства фінансів, бо хіба ж може існувати держава без своєї скарбниці? Тому й викликав до Києва Михайла Барановського, видатного вченого, одного з найталановитіших економістів всеєвропейського масштабу, зайняти посаду комісара фінансів. Пан Михайло їхав візком, заваленим купою валіз, центром Києва, шукаючи помешкання Винниченка, бо хтось йому сказав, що «тудою» ходить голова Генерального Секретаріату. За цими пошуками й зустрів Зайцев нового члена уряду й привів до помешкання Винниченків.
Саме сюди, на Малу Житомирську, бігала тринадцятилітня племінниця Любов Павленко, наша баба Люба, до свого дядька Володимира та тітки Рози на гостину. Розповідала нам, що часто там бачила якихось людей, політиків, які вели жваві розмови за столом. Господар уважно всіх вислуховував, хоча інколи перебивав співрозмовників. Розалія Яківна, «висока, чорнява, статурна симпатична дама» теж брала участь у різних політичних зібраннях та й за столом усіх розважала. Служницю – кухарку Дуню (до неї охоче приєднувалася племінниця Люба) частенько Розалія Яківна відсилала на ринок скупляти харчі, давала чималеньку суму на витрати, а на решту дозволяла купляти різні солодощі й шоколад, смак якого на все життя Люба запам’ятала. «Хіба це шоколад? Ви такого не куштували. Справжній – гарячий шоколад, у склянці, за п’ять копійок», – часто повторювала баба Люба, видаючи нам щодня по дві шоколадні цукерки. Ось і тоді фінансиста Тугана-Барановського й освітянина Зайцева пані Роза пригощала канапками й кавою. Любі подарувала книжку, іншим племінникам передала власноруч зготовану мікстуру для лікування.
Україна на той час була відносно спокійною оазою у порівнянні з іншими частинами імперії. До наших теренів відійшло дев’ять губерній. Члени нового уряду працювали над створенням державного бюджету, над влаштуванням системи українських шкіл та вищих навчальних закладів. Винниченко виявляв зацікавлення справами освіти, надавав цьому великого значення. Бачилися із Зайцевим найчастіше під час засідань Малої Ради. Вплив Винниченка на маси, як зауважує автор спогадів, дедалі зростав: його виступи вирізнялись тоді поміркованістю і повною непримиренністю до більшовизму. Про нього в Києві говорили: поливає холодною водою занадто червоні голови. В цей період, як зазначає Зайцев, вони з Винниченком заприятелювали, стосунки стали відкритішими, Володимир Кирилович не пропускав нагоди похвалити представника міністерства освіти за активну участь у становленні освітнього процесу в державі. Але так було до січня 1918 року.
Настав час непримиренної боротьби Симона Петлюри з більшовизмом, який з усією силою розпочав свій наступ на Україну. Про стосунки Петлюри й Винниченка варто писати томи історичних досліджень, опрацьовувати при цьому масу спогадів та щоденникових записів. Цікаво, що О. Шульгин у 1934 році занотовував про давні нелади між цими двома діячами, хоч однаково цінував їхні заслуги перед українським народом та показував розбіжності: «Винниченків вогонь раптовий, вибуховий, підноситься аж до неба і швидко згасає», а «вогонь Петлюри… розпалювався поволі, але тлів довго, розпалюючи серця патріотів». Але ж у критичні дні для Києва Винниченко не сидів склавши руки, а спільно із Шульгиним їхали до шефа військової румунської місії, щоб просити допомоги Румунії в боротьбі з червоними. Це не дало результатів. Винниченко вирішив відступити, хоча знову на деякий час і повернувся в політику, став головою Директорії, та й це його не влаштовувало, не рятувало від фатальних помилок; його фізично-маральний стан став загрозливим для здоров’я.
У колі творчого товариства на Княжій горі
З приходом влади Скоропадського Винниченко з дружиною залишив Київ і, переховуючись, поселився в будиночку архітектора Миколи Біляшівського на Княжій горі, що недалечко від Канева. Святі Шевченкові місця. Тут зібралося колоритне товариство: Павло Тичина, Степан Васильченко, Євген Чикаленко. Юрій Нарбут. Павла Зайцева сюди відправив міністр відпочити, адже він працював кілька місяців поспіль по двадцять годин на добу. Тож зморений Зайцев ліг перепочити з дороги у відведених його сім’ї покоях і проспав три дні й три ночі. Кілька разів на день Винниченко піднімався на гору, щоб якнайшвидше поговорити з ним, та дружина виконувала приписи лікаря й не турбувала чоловіка. Серед ранкової тиші почув знизу голос: «Чи той Зайцев уже колись прокинеться чи ні?» На нижній терасі біля флігеля у фотелі за столиком з паперами сидів Володимир Кирилович і голосно виголошував своє запитання. Він, як з’ясувалось, весь час писав, а в перерві між письмом піднімався до будинку Зайцевих, щоб поговорити з новоприбулим. Йому не терпілося дізнатись про все, що діялося в Києві, про людей, які були в центрі політичних подій.
Розалія Яківна лікувала дітей Нарбута й Зайцева, які хворіли на кашлюк, робила все, що могла, навіть сама готувала дієтичну страву для них, щоб запобігти ослабленню дитячого організму. А в доньки Зайцева ще одна біда – туберкульозний процес коліна, який перейшов на очі. Матері обидвох дітей були дуже вдячні лікарці й Володимиру Кириловичу, який теж переймався тою бідою. Часто Винниченко й Зайцев спостерігали з гори за чудовими краєвидами, дивлячись, як швидко перелітають птахи на лівий берег Дніпра у найширшому його місці й жартували з Гоголевої гіперболи, де йдеться про те, що рідко який птах долетить до середини Дніпра. Любив Володимир Кирилович ходити на Шевченкову могилу в будні, бо у вихідні там було велелюдно.
До Винниченків на гостину приїздили Євген Чикаленко, Василь Королів-Старий, інші члени колишнього уряду, які мешкали на Чикаленковій яхті «Чайка» під Шевченковою горою. Радо зустрічали київських гостей Винниченко з дружиною. Щодня пригощали смачними обідами. Кухарка Дуня була доброю кулінаркою, інакше б її, занадто огрядну й дуже незугарну, не возили б за собою Винниченки. Тут знову звертаю увагу на те, як баба Люба розповідала про служницю дядька, мовляв, Дунька дуже задавалася, на базарі представлялася господинею,тобто хизувалася тим, що куховарить у міністра, видатного письменника; частенько не віддавала решту, за що її сварила тітка Роза, але й не вимагала повернути. Вона любила ходити в рукавичках, плащі та капелюшку (недаремно ж вешталася серед еліти). Якщо на київському базарі ніхто не звертав уваги на таке вбрання, то в Каневі, куди їздила на закупи, це мало дивний вигляд. З неї насміхалися, бо той капелюшок аж ніяк не пасував до її негарного квадратового обличчя. Але все це не перешкодило їй закріпитися на своїй посаді. Після від’їзду Винниченків за кордон вона стала господарювати у професора Ф.Швеця (член Директорії, оголошував 1919 року Акт злуки); навіть, як зазначає П.Зайцев, стала його приятелькою, напевне, важливу роль у цьому зіграли кулінарні здібності. Та невідомо, чи взяв її із собою в еміграцію професор, бо слідом за Винниченком змушений був виїхати й продовжувати викладацьку діяльність за кордоном, у Чехії. А баба Люба звідтоді полюбила капелюшки, щоправда, могла прихорошуватися ними лише в місті.
Далі у спогадах ідеться про те, що Винниченко багато працював, як з’ясувалось, писав п’єсу «Між двох сил», між якими й сам опинився тоді.
– Що пишете, Володимире Кириловичу, – запитував приятель Зайцев.
– Та, таке собі, – одна дурничка, – почув у відповідь.
Ота «дурничка» сподобалася всім мешканцям плавучого готельчика «Чайка», про що згадував Є. Чикаленко у своєму щоденнику: «дуже гарна драма з сучасного життя, під час большевицького нападу на Україну». Наведу кілька цитат із цього твору, які показують особливу жорстокість червоногвардійців: «вичистить до ноги, щоб і духу їхнього (українців. – авт.) не пахло. Чисто всіх, з дітьми, з жінками…», «От вам самостійна Україна, одділяйтеся од Росії…Усіх вирізать проклятих!», «гори трупів цих підлих українців… Хлопчики, діти, старики. Усіх до стіни – і готово» – ось справжнє обличчя тих, хто тоді прийшов «звільняти» українські міста, така картина злочинств, які й через сто років не змінились.
А Розалія Яківна теж багато працювала, схилившись над аркушем, каліграфічним почерком щось переписувала. Винниченко довірив їй перекласти роман «Чесність з собою», який був написаний російською мовою. Це Зайцева здивувало, та Винниченко розвіяв сумніви, мовляв, Розалія Яківна прекрасно знає українську мову. Дивувала й особлива довіра до дружини: автор навіть не перевірив переклад.
Часто приятелі перебиралися човном на лівий берег Дніпра. Винниченко сідав до весел, Зайцев до стерна. Через кілька хвилин були вже на чудовому лівобережному пляжі, на якому довгенько купалися. Одного разу їх спіткала несподівана пригода: вони потрапили в полон. Звинувачували у підготовці державного перевороту, а згодом вибачились і відпустили. А вже 18 вересня 1918 року Винниченко очолив Український Національний Союз в уряді гетьмана Скоропадського. Політичні перипетії, подвійна гра Винниченка з урядом Скоропадського, перемовини з московськими більшовиками успіхів Винниченку не принесли, а лише додали розчарувань.
Винниченко залишив Україну у вересні 1920 року, відмовившись від співпраці в уряді радянської України. І вже на V з’їзді рад 1921 року його назвали «запеклим націоналістом і ворогом радянської влади». У розпачі записав: «…їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти». Не вийшло, і тут злукавив Володимир Кирилович, бо писав і філософські трактати, й звернення до Сталіна, до українців, рефлексії з приводу поразки Української революції, викладав свої політичні концепції в художніх творах та ще багато малював. Засудив дії сталінізму як «півдикунської орди під проводом шаманів» (звучить по-сучасному). А в 1945 році чітко сформулював етапи будівництва держави, три фази боротьби за самостійність і незалежність, які не дали ні того, ні іншого й продовжував проєктувати формулу щастя для української нації.
Післяслово
Як склалася доля автора «Жмуту спогадів про В.Винниченка»? Павло Зайцев, як і багато інших представників цвіту нації, змушений був емігрувати, щоб продовжувати займатися своєю улюбленою справою, бо інакше – сталінські табори, репресії. Польща, Канада, Америка, Німеччина. Та й там за ним слідкували, як і за Винниченком. Виявляється, дружина Валентина була агентом НКВС. Радянська розвідка вполювала брата Олександра і його дружину в зоні радянської окупації 1948 року. Знайшов вічний спочинок Павло Іванович у Мюнхені 1965 року. Чи навідується хто на могилу подвижника українського духу, який вважав, що кожен рух нації до визволення виправданий, і він має живитися глибокою вірою у віще слово Кобзаря? З’ясувалось, що його могила, на жаль, втрачена.
Валентина Ревва, правнучка Володимира Винниченка