Підлітків, які сиділи на подвір’ї приватної чоловічої гімназії Крижанівського по вулиці Олександрівській, налякали два постріли, що пролунали один за одним десь у районі Кравецької синагоги, і вони розбіглися по домівках.
Володя Канделакі проживав за квартал від гімназії по цій же вулиці, тож за кілька хвилин він уже стукав у двері невеликого одноповерхового будинку, у якому ось уже п’ять рік мешкала родина. А двері не були зачинені, бо мати чекала на сина.
— Де ти бігаєш, бач, що на вулиці лиха година, краще удома пересидіти її. Бери книгу і сідай біля столу он на той стілець. І якщо хтось прийде, не вставай з нього.
— А що сталося, мамо, чому саме на цей стілець? — не зрозумів хлопчина.
— А ти начебто і не здогадуєшся? Нічого сам не бачиш і не чуєш! Чи друзі тобі не розповідають, що у місті коїться?!
Володя зняв черевики і пішов до стільця біля столу.
— Ти про погроми, мамо? А що у нас відбирати — ми ж небагаті…
Мати лише похитала головою:
— Немає що відбирати! Бач, що сказав. А життя! Життя дорожче за золото. А тут п’яний солдат застрелить тебе і йому нічого не буде за це.
Будинок №24 по вулиці Тарковського, колишній Олександрівській, у якому проживала сім’я Канделакі
— Та ти тільки ось почитай, що місцева газета пише, — і мати відкрила учорашній номер «Вістей». — Ось подивись — уся колонка новин у повідомленнях про погроми та прохання потерпілих повернути їм відібрані грабіжниками речі.
— Якийсь лікар Кац, що приймає хворих у своєму будинку по вулиці Іванівській, — стала переповідати газетну інформацію мати, — просить грабіжника, якого він бачив на вулиці неподалік свого будинку, і якого може упізнати в обличчя, повернути йому мікроскоп, який той виніс з квартири лікаря. Мікроскоп військовому не потрібен, а ось Кацу він потрібен для лікування хворих.
— Чи ось годинниковий майстер Келман Портнов. Пам’ятаєш, ти забирав мій годинник з ремонту у його майстерні, що в будинку Сікорського, на розі Двірцевої та Миргородської вулиць. Так Портнов також просить повернути йому інструменти та запчастини до годинників. Солдати ними не стрілятимуть, а він комусь зможе відремонтувати годинника і заробити собі на кусень хліба.
— Та що там мікроскоп, чи запчастини до годинника, — почувся голос із підпілля, саме під стільцем, на якому сидів Володя.
І відразу втрутилася мати:
— Це сусідка Сара Смілянська у нас ховається від погромників.
— Тепер зрозуміло, чому ти мене сюди всадила, — посміхнувся Володя.
— Он я працюю у лікарні Самуїла Вайсенберга по вулиці Іванівській. Так прийшли два солдати, від яких тхнуло самогоном, і кудись понесли гінекологічне крісло. От скажіть, воно їм потрібне? Це ж не трон, вони ж на нього не посадять свого коменданта міста, — сказала Сара.
— Якщо тебе, синку, запитає хтось з чужих, чи не бачив ти Смілянських, говоритимеш, що бачив їхню доньку Сару тижнів зо два тому, і Сара казала, що вони збиралися їхати до бабусі у містечко Златопіль. Тож зараз вони, мабуть, там. Отак і відповідай, зрозумів? — наказала мати.
— А ну тихенько усі сидіть, он на вулиці чути тупіт чобіт, до будинку наближаються люди.
А за хвилину у двері квартири Канделакі стали грюкати. Очевидно, били прикладом гвинтівки.
— Відкривайте, нехристи. А то виб’ємо двері і буде вам непереливки! — кричали солдати.
Суліко Важівна поспішила до дверей, відповідаючи на ходу непроханим гостям:
— Зараз, зараз відкриваю.
Лишень жінка встигла вийняти дверний засув, як до кімнати увірвалося двоє солдатів, від яких несло перегаром.
— Тут Смілянські живуть? — запитав вусатий, очевидно, старший з гостей, який тримав у руці папірець і читав з нього прізвище сусідів.
Оскільки запитували про Смілянських, Володя здогадався, що йому потрібно відповісти те, що наказала мати:
— Так вони живуть у сусідньому будинку. І їх немає удома, тижнів зо два тому поїхали пересидіти лиху годину до бабусі у містечко Златопіль.
— Златопіль? Я там був, — зміряв поглядом десятирічного хлопчика солдат.
Володя ослухався матір і піднявся зі стільця.
— Бачу, ти чорнявий, єврей чи що? — запитав вусатий солдат і замахнувся на Володю прикладом рушниці. — Як твоє прізвище?
— Канделакі, — відповіла матір, — ми грузини, а не євреї.
— Грузини? У 1914-му зі мною служив грузин Каха Парцванія. А чим докажете, що ви грузини, документи маєте?
— А ми вам грузинську пісню заспіваємо з сином. Може, якусь чули, що співав Каха?
—У ній є ім’я дівчини — Cуліко…
Мати з сином знали цю пісню і стали невпевнено співати її на грузинській мові:
Я могилу милої шукав,
Серце мені томила туга,
Серцю без кохання нелегко,
Де ти? Відгукнися, Суліко!
Серцю без кохання нелегко,
Де ти? Відгукнися, Суліко!
— Досить, досить, я не в театр прийшов, — зупинив спів вусатий. — Тепер бачу, що не євреї, а грузини. Золото, горілка є? Немає. Ну, то пішли, Семене, далі.
І солдати попрямували до вхідних дверей.
Коли на вулиці стихло, з підпілля почувся голос Рози Смілянської.
— Ми у вас ще до ночі посидимо, і тільки тоді підемо додому. А що, якщо вониповернуться?
***
Володимир Аркадійович Канделакі (6(29). 03. 1908, м. Тифліс, нині Тбілісі – 11. 03. 1994, Москва) – співак (бас-баритон), актор, режисер. У 1912 році разом із родиною мешкав в Одесі, у 1914–1921 роках – у Єлисаветграді, де навчався у гімназії, брав приватні уроки гри на фортепіано у С. Міллеант. В Єлисаветграді сім’я Канделакі проживала по вулиці Олександрівській, нині це будинок №24 по вулиці Тарковського. У тексті згадується єлисаветградська газета «Вісті», про епізоди погромів, зокрема, газета писала у номерах за 6 та 8 червня 1919 року. А про епізод, як пісня врятувала життя Володі та його матері, Канделакі писав у своїх спогадах.
Володимир Поліщук