В останню декаду вересня відзначалося прадавнє дохристиянське свято Овсеня (чіткої і сталої назви етнографія не зафіксувала). Подекуди його називають святом Житника. Свято має чітку солярну спрямованість і є одним з основних свят вшанування Сонця (поряд з Різдвом, Великодем та Купалом). Суть його в тому, що Сонечко старіє, втрачає силу і його треба заховати на зиму.
Сиве сонечко, сиве
Житечко докосило.
Для цього свічку, у якій є ніби осколок Сонця, одружували у більшості регіонів з Комином, а у нас – із Дідухом – обжинковим снопом, символом достатку. Так і постало Весілля Свічки. А цей же день вшановували урожай, усі багатства, що їх дала земля. Певним чином це свято, окрім того, що воно приурочене стихії вогню, Сонцю, є ще й святом стихії землі. Тому обов'язковим був обмолот снопика, збереженого з літа, і ритуальний засів клаптика поля житом – своєрідна пожертва землі. Робилися і показові експозиції дарів землі. На святі прощалися з пташками, виносячи порожнє гніздечко. Основним було Весілля Свічки. Обов'язково випікався весільний коровай – макет Сонця із сивими вусами і бородою. Свято було життєрадісним, сповненим сміху, пісень і вдячності землі за її плоди та пошанівку Сонця.
Скажіть, що тут варте переслідувпння і осуду? А переслідували і забороняли. Так і майже зникло прекрасне народне дійство, а з ним – частка НАШОЇ історії, отже ж – і нашої душі.
Володимир Яремчук