Нинішній рік мав би відзначатися як рік супрематизму. 110 років тому Казимир Малевич опублікував брошуру «Про нові системи в мистецтві», в якій обгрунтував новий напрямок в авангардній художній творчості. На своєму першому «Чорному квадраті» він поставив «1913», хоча картина була створена і представлена на виставці два роки потому. Наскільки мені відомо, Рік супрематизму ще не відзначався.
Прочитав інформацію Укрінформу: «Завершилося виробництво фільму «Малевич» режисерки Дар’ї Онищенко. Продюсерка та співсценаристка проєкту Анна Паленчук разом з режисеркою та сценаристкою Дар’єю Онищенко вирішили розповісти світу про його українське коріння, що «особливо актуально зараз, адже ми маємо повернути з Росії українську культурну спадщину та українські геніальні імена, очистивши їх від імперського наративу». Коли в пресі з’вилися повідомлення про проведення конкурсу на присвоєння імені Малевича аеропорту в Борисполі, багато хто цього не зрозумів. «А хто це такий?» «Це той, що з квадратом? Ги-ги», «Що, у нас інших немає?». У відповідь на ці, скажімо так, питання невігласів наведу кілька рядків з публікації художниці й громадської діячки Олесі Драшкаб, яка ще тоді написала: «Перейменування аеропорту не має і не може бути ціллю, але може стати засобом. І як «засіб» працює тільки ім'я Малевича. Ціль цього процесу – культурна дипломатія, міжнародна політика, туристична привабливість Києва, зміна самоіндефікації українців і брендингу України у світі. Відомих українців багато, але відомих українців, які змінили світ і це світом визнано, не так вже і багато. Малевич – найвідоміший киянин, і не тому, що він намалював "Чорний квадрат" і навіть не тому, що був відомим художником. Малевич – відомий тому, що змінив парадигму мислення в мистецтві».
Ім’я киянина Казимира Малевича (котрий позиціонував себе українцем, де б не жив, вважав себе учнем Миколи Пимонека), широко відоме і шановане в світі, на жаль, не стало візиткою Бориспільського аеропорту. Працівники аеропорту Олесину статтю вочевидь не читали. А бренд «імені Малевича» міг би репрезентувати зарубіжним гостям Україну як країну сучасного мислення і відкривати її ще з одного боку. Та не став, бо не погодилися… саме працівники аеропорту. Ідіотизм! Це той випадок, коли демократія робить кульбіт і переносить позицію голови на підошви, хоча варто було б нею думати. Господарі неба напевне коли щось і чули, то не усвідомлювали значимості постаті Малевича. За радянських (не таких вже й далеких) часів його ім’я замовчувалося або обпльовувалося, слова «буржуазні течії» ставали вироком та й естетична освіченість наших земляків бажала кращого. Як, до речі, й сьогодні.
Не тільки естетична. Історична теж, якої нам, громадянам України, серйозно бракує. Але не все ще втрачено: в 2025 році виповнюється 145 років від дня народження і 90 – від дня смерті Казиміра Севериновича. Дати не ювілейні, але все ж круглі. Можемо до них подарувати аеропорту (й Україні) ім’я вкраденого Росією митця. І це буде ще одна перемога над імперією, котра викрадала з України все, що потрапляло на очі. А тепер просто грабує – тільки з Херсона вивезла понад 14 тисяч музейних експонатів. А журналісти видання ТЕКСТИ встановили, що в колекціях тільки двох російських музеїв – Ермітажу і Державного історичного знаходяться 110 тисяч археологічних знахідок, в різні часи вивезених з нашої території. З появою України як незалежної держави на політичній мапі світу до неї повертається увага цивілізованого світу, а відтак – і до вкрадених ненаситною сусідкою імен….
Кажуть, перша ластівка весни не робить. Хай і так. Але вона її провіщає. Музей мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку визнав Іллю Рєпіна українським художником. У підписі до портрета Всеволода Гаршина (1884), який зберігається в галереї цього музею, відтепер значиться, що це робота «українця Іллі Рєпіна». Уявляю, як заголосили з цього приводу російські патріоти: «Как? Репин – хохол? На святое посягнули, нелюди!». Ну, стосовно святого, то у росіян своє мірило: що з воза впало, те пропало – Бог простить. А «падає» те, що потрапяє до їхніх рук. Скажімо, Феодосійська картинна галерея з 1880 року існувала як власність рідного міста художника Айвазовського. «В пам'ять про мене, Айвазовського, відказую галерею місту Феодосії, моєму рідному місту», – заповідав Іван Костянтинович. Дошка з цим написом і досі (можливо) висить на фасаді галереї. В лютому 2014 року, як відомо, Крим захопили «зелені чоловічки» «с раскосыми и жадными очами», і невдовзі на півострові розпочався процес перегляду власності, в результаті якого галерея імені художника стала вже належністю так званої Республіки Крим. А оскільки невдовзі «республіку» зарахували до Південного федерального округу РФ, то і галерея перейшла до Росії, точніше – її музейного фонду.
Це ще один приклад того, як наша північно-східна сусідка наслідує традиції предків, започатковані Андрієм Боголюбським, котрий пограбував Київ і вивіз ікону Вишгородської Божої матері до Суздаля. Тепер вона експонується у Третьяковській галереї під іменем Володимирської. Так само, як художні та історичні цінності, Росія безбожно крала й імена знаменитостей, котрі за імперії іменувалися просто «русскими», а в радянські часи – «совєтскими».
Левітан вважався кращим пейзажистом Росії. Ним пишалися, йому аплодувати на вернісажах і водночас як єврею забороняли проживати в Москві та вказували на двері до «межі осідлості», коли оплески затихали.
Нещодавно той же Метрополітен визнав українськими митцями Івана Айвазовського і Архипа Куїнджі. Ще одна «ластівка» прилетіла з Амстердаму. Нідерландський Stedelijk Museum ідентифікував Малевича як «українського художника польського походження». Там знаходиться найбільша колекція робіт Казимира Севериновича, що налічує дві сотні робіт художника.
Так чи інакше, а Російська Федерація опиниться в становищі переможеної, не важливо, як це називатиметься: відступ, програш, капітуляція. Вірю в це не з бажання, щоб так було, а спираючись на об’єктивну ситуацію: історики нарахували після Переяславської ради понад два десятки російсько-українських воєн різного характеру і різного формату, але нинішня особлива – війна світоглядна, двох систем – демократичної (хай вона в Україні ще тільки відроджується) і ординської. А тому на наш бік тією чи іншою мірою пристала практично вся світова демократична спільнота. І це вже залежить не тільки від нас, як і від неї: не допустити безкарного залишення Росією нашої землі. В заключному акті поруч із вимогою відшкодування наших втрат у війні, контрибуціями і конфіскаціями вивезених з України цінностей має бути зафіксована і необхідність повернення всього награбованого нею за три з половиною століття.
Якось, ще в мирний час, я запитав тодішнього голову Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей (колишнього однокурсника) Олександра Федорука, коли Росія поверне нам нашу спадщину. Він сумно посміхнувся: «Ніколи». Тепер, коли ми вже знаємо, що рано чи пізно Росія постане перед міжнародним судом, ситуація змінюється. Маю пропозицію. Втрачено й справді багато. І щоб про це не забулося, аби стіни музеїв і галерей нагадували, щО з них викрала Росія, в залах, де знаходилися викрадені експонати, помістити щити з репродукціями та підписами на зразок: «Автор. Назва роботи. Вкрадено російськими окупантами у такому-то році». Так само підготувати та видати великими тиражами альбоми вивезених Росією цінностей і не шкодувати грошей на видання українською та англійською мовами. Новітня історія нашої країни повинна базуватися на правді про її минуле. Робота ця – не на роки, а на десятиліття, а то й сторіччя: он Британський музей «повертає» Греції рельєфи Парфенону уже понад 200 років, а Розетський камінь (із нього розпочалося розшифрування єгипетського письма) – і більше того. Але починати треба вже зараз. А то на київських пагорбах ще й досі залишається чимало мудрагелів, для котрих усе і завжди не на часі.
Броніслав Куманський, із майбутньої, книги «… І буде другий день миру»