Світало, коли у Рощахівку з боку Бобринця заїхала підвода. Окрім візника, на ній сиділо ще троє чоловіків у цивільному одязі та двоє у міліцейській формі. Побачивши на подвір’ї крайнього домоволодіння літнього чоловіка, візник зупинив коней і запитав у нього:
– Чоловіче, а як нам проїхати до сільради?
Селянин поставив на землю відро, з яким йшов до хліва, і підійшов до
воріт:
– А хто ви будете і що вам потрібно? Я – голова сільради Василь
Конюшенко.
– Ми із Зінов’євська, уповноважені інспектурою народної освіти на
розгляд вашого клопотання щодо дозволу на вилучення з могили місцевого поміщика дорогоцінностей, – відповів один з чоловіків у цивільному.
Панський маєток, у якому була сільська рада, стояв на південній околиці села, над широким ставом. Від хати голови сільради до нього було кілометрів зо два, тож поки їхали, гість із Зінов’євська, який представився Павлом Захаровичем, та голова сільради обмінялися кількома словами.
– У мене є сумніви щодо доцільності нашого візиту у Рощахівку, –
сказав Павло Захарович. – У родині Рощахівських не було полковників. Та й що цінного могли покласти у могилу? Хіба кілька медалей чи орденів на одязі небіжчика… Якщо вони, звісно, були у нього… І, може, ще якийсь перстень на руці...
– Та це усе дід Юхим! Сказав, що був на похованні пана Костянтина
Сергійовича і бачив на його одязі багато золота та срібла. Що саме – уже не пам’ятає, бо дідові за 80 років. Та й було це років з двадцять тому. А от комсомолець Петро Бойчук почув це і написав листа у Бобринець, а звідти – у Зінов’євськ...
Злізши з підводи, голова сільради повів гостей за панський маєток, де біля каплички було кілька могил. У трьох поховані жінки, а на надмогильній мармуровій плиті четвертої був якийсь напис. Павло Захарович присів і стер рукою з плити зелений мох.
– Мічман Рощаховський Костянтин Сергійович, 1872 – 1907.
– Кличте людей, будемо оглядати склеп! – звернувся Павло Захарович до голови сільради.
Коли сонячні промені проникнули у яму, Павло Захарович заглянув у неї і відразу підвівся та сказав задоволено:
– Що й треба було довести!
Після цих слів у могилу заглянули по черзі й інші, хто стояв поряд.
– А дід Юхим, виявляється, сказав… неправду, – розчаровано
вимовив комсомолець Бойчук. На руках у покійника немає перснів, та й на кітелі не бачу орденів з діамантами…
– Зважаючи на вік, не стану гудити діда Юхима. А от тобі, Петре,
варто було б надавати по шиї! Через твого листа ми оце стільки добиралися із Зінов’євська до Рощахівки – і дарма…
– Ну що ж, Миколо Артемовичу, пишіть акта про огляд могили мічмана Рощаховського… І хай під ним підпишуться усі присутні при огляді могили, – звернувся Павло Захарович до колеги.
Через годину підвода з гостями виїхала з села на Бобринець:
– Добре, що на покійному не було нічого цінного, – сказав Павло
Захарович колезі. – Якби щось знайшли, довелось би його вилучати. А це був би поганий приклад. Довелося б потім розкопувати усі поховання поміщиків по селах, оглянути усі могили багатих людей на кладовищах Зінов’євська. А це якось не по-християнськи…
Володимир Поліщук