Коли моя дочка утікала з трьома дітьми від війни, вона змогла зовсім небагато взяти з собою в дорогу. “Тривожну валізку”, трохи необхідних ліків, трохи необхідних речей… Пізніше, коли трішки притих біль, і стрес, і розпач, і жаль за рідною домівкою, вона звірилась мені:
– Знаєш, я зрозуміла, що коли людині добре і є стабільний заробіток, завжди щось треба. Ми забиваємо будинки/квартири меблями, технікою, купою одягу, книжками, іграшками, картинами, пам’ятними подарунками і сувенірами… Діти підростають і вже для них постійно потрібно щось нове. А коли опинились в іншій країні, в чужій хаті і чужій родині, то виявилось, що можна спокійно жити з мінімальним набором речей. І навіть не новим, а з тим, що дали. І навіть можна жити з мінімальною кількістю їжі.
Нове життя мало й свої плюси. Діти спокійно ходили в тому, що мали і не виділялись серед інших дітей, бо там, куди їх занесло, усі так ходять. Дочка схудла й багато ходила на прогулянки, спілкуючись з родиною, де жила, підтягнула німецьку й почала розуміти діалекти. І дуже вдячна родині, яка їх прихистила на довгі три місяці.
Вона мала рацію – насправді людині зовсім не потрібно все життя гнатися, висолопивши язика, за більшим, кращим, моднішим і крутішим. Бо все це не має ніякого значення на фоні будь-якої зміни звичного способу життя, житла чи країни, не кажучи вже про таку трагедію для цілого народу, як війна.
Японці справедливо вважають, що навіть маленьке житло потребує багато вільного місця, має бути сонячним не менше як шість годин на день, з улюбленими вазонками-рослинками, зручним й комфортабельним. Тобто таким, куди приємно повернутись після робочого дня і де кожна річ «живе» в гармонії з іншими й дарує тобі радість. Де більшість речей зроблені з натуральних матеріалів. Також, японці вважають, що час від часу слід очищувати простір навколо себе – віддавати те, що не одягав більше року, викидати усе поламане, усе, що запхане глибоко на антресолі до кращих часів. Однак увесь цей мотлох тільки забирає у нас простір й енергію!
Складність не в тому, щоб позбутися зайвих речей, а в тому, щоб зрозуміти, що корисне, а що – ні. Непросто буває розлучитися із чимось, зате яке задоволення приносить звільнений простір або впорядковані речі на поличках.
Коли я кілька років тому переїжджала у інше житло, я все вигрібала і вигрібала з шухляд, комірчин, комодів, кухонних кабінетів, стінних шаф щось непотрібне, замале, потерте чи старе/поламане і носила до смітника. Я так замотлохалась з тим ходінням, що дала собі слово час від часу проводити ревізію в різних куточках свого житла і без жалю позбуватися непотрібних речей.
Чи мали наші баби й діди захаращені оселі? Та в баби кожна річ була важливою і мала своє місце. Найцінніше ховалося до скрині і принаймні раз у рік витягалося для генеральної перевірки. В діда увесь реманент теж був на своєму місці і нічого зайвого. Все надійне, добротне, хата побудована з любов’ю, а лави, стіл, ліжко, піч, креденець, тощо зроблені з великою майстерністю. Я, на щастя, ще пам’ятаю бабину хату-мазанку під солом’яною стріхою. Вона була простою й живою. Вона пахла глиняною долівкою, м’ятою, любистком і чебрецем, печеним хлібом, сіном у старому бамбетлі та достиглими ябками. Під стелею на сволоці сушилося зілля. Перед святами або перед святою неділенькою баба мастила підлогу якимось своїм спеціальним розчином і устеляла пахучими травами. Хату знадвору баба теж часто білила, тому вона завжди була чепурною і усміхненою. Знадвору хата мала призьбу, де ціле літо сушився мак – на спасівські паляниці та на Різдво, вінки цибулі й часнику, кукурудза та багато іншого добра. На зиму на призьбу ставили загату, щоб у хаті було тепліше. На вікнах – вишиті фіраночки, біля ліжка з пірамідами теж вишитих подушок – ікони в крилах рушників, в креденці – ангел з крилами зі справжнього пір’я. Все найнеобхідніше і найдорожче.
Прості були люди й, незважаючи ні на що, жили в радості, любові, жартах, піснях, в мирі з собою й в гармонії з усім навколишнім світом. Я тепер думаю, що по-справжньому людину в житті мають тішити, мабуть, не речі, а рух, шлях та самовираження у роботі і творчості.
Наша оселя має бути просторою і зручною. Улюбленим місцем, де легко дихається й відпочивається з насолодою.
Ольга Руда