Пам’ятаю: ще у далекі 50-і роки минулого століття зайшов я, тоді 14-ти чи 15-тилітній хлопець, до магазину Заславських (у часи моєї юності його у народі називали саме так, офіційну назву він мав «Торговий будинок. Н. І. Заславський та Х. Г. Гіршберг»), що біля старого великого мосту через Інгул: захотів купити якихось улюблених ласощів. Зацікавило – до молодої продавчині звертається покупець з дивним, як на мене, запитанням: «У вас гранати є?». (Мене питання ошелешило, бо про гранати я мав дещо інше поняття). «У нас є все!», – з посмішкою відповіла жінка. «Все є тільки у нас в Одесі на «Привозі», – так само дотепно відповів чоловік. – «Дай мені пляшку вашої смачнючої горілки і кіло наших ароматних гранат». Під «вашою горілкою» покупець мав на увазі якісний напій, виготовлений на одному з підприємств цієї галузі нашого міста. Гранати, як я з’ясував потім, завозилися з одеського морського порту.
Справді, мабуть-таки у магазині Заславського було багато рідкісних продуктів харчування та побутових речей, у тому числі завезених з Одеських ринків і придбаних у портових биндюжників. У 1950-і роки тільки у Заславських мешканці Кіровограда та гості міста могли придбати екзотичні плоди і фрукти з садів та плантацій далеких заморських країв, а також дари лісів і морів. Саме у цьому магазині я, мабуть, вперше почув з патефонної платівки шлягер «Шаланды, полные кефали в Одессу Костя привозил» та «Спят курганы темные» у виконанні аж надто популярного у ті часи співака і кіноактора Марка Бернеса. А потім і собі придбав для розваги цей колись оригінальний і дуже популярний серед молоді музичний відтворювач. Патефон у ті роки значив багато: під його музику танцювали і співали у дворах, клубах та ресторанах.
Це – стосовно парадного боку велетенського будинку, який виходив на вул. К. Маркса (тепер В. Перспективна). Протилежний бік належав більше мешканцям двох верхніх поверхів. Колись просторі та високі і світлі квартири були власністю сім’ї багатого купця 1-ї гільдії Заславського. До речі, тільки купцям такого розряду, які мали початкового капіталу від 10 тисяч рублів, дозволено було споруджувати будівлю у три поверхи з магазинами на першому і просторими підвалами, свого роду холодильниками. Після Жовтневого перевороту 1917 року будинки були експропрійовані, тобто насильно відібрані у власників і передані міській пролетарській владі. Все було перетворено фактично на сімейний гуртожиток, точніше – комунальні квартири, де жило чимало сімей містян, у їх числі ї мої знайомі. Там же, у різних закутках, колишніх підвалах розміщувалися різні торгівельні лавки, склади, майстерні, де продавали відкрито і з-під поли різне побутове начиння, предмети повсякденного побуту, надавалися термінові послуги: пришивали ґудзики, латали одяг і взуття. Навпроти розлягався один з ринків лівобережної частини центру міста, на якому аж до середини 1970-х років продавалася різна живність – кури, качки, гуси, кролі, велика кількість живої та замороженої риби, інших продуктів морів і лісів. Неподалік працювала досить продуктивна бойня, у якій на замовлення покупців за досить низьку плату могли довести до кондиції живий товар. Поряд стояло багато невеликих магазинів, ларків, кіосків, у яких можна було придбати домашню атрибутику, посуд, окремі предмети повсякденного вжитку. На сьогодні нічого цього не існує.
Заразом слід сказати і про значний ринок на правому березі Інгулу. За колоніальних часів він називався Османським базаром, у нові часи славився розмаїттям товарів, в основному сільськогосподарського виробництва, завжди був заповнений селянами-продавцями та містянами-покупцями. Мені часто ще з дитинства доводилося там бувати. Людей на базарі – море. Одні щось продавали, інші купували. Дещо далі над річкою, ближче до мосту на вулиці Кірова (тепер Михайлівська) існував Голубиний ринок, де я частенько купував породистих красивих голубів. У 1958 році Османський ліквідували, територію назвали сквером Ленінського комсомолу у зв’язку з 40-річчям утворення цієї молодіжної організації. Пізніше там поставили безглуздий на вигляд пам’ятник т. зв. воїнам-інтернаціоналістам, неподалік змонтували над самим берегом Інгулу на бетонних опорах досить об’ємний морський (річковий) катер з наміром відкрити у ньому екзотичне кафе-ресторан. Але у лихі 90-і роки катер поплив на склад металолому з відправленням на переплавку. На історичному відрізку лівого боку старої головної транспортної та торгівельної магістралі міста – вулиці В. Перспективної, від Інгулу до Преображенської збереглася єдина пам’ятка архітектури ХІХ століття – невеликий двоповерховий будинок, у якому у різні часи містилися магазин «Турист», книжковий та інші.
І все ж основним об’єктом довгий час залишався будинок Заславського. Навряд чи хтось з містян чи навіть його мешканців, хоча б коротко знали історію споруди (окрім назви). Це останніми роками молоді знавці історії міста розповідають про будинок багато небилиць, які чули від когось або десь читали. Де, хто, коли і що про нього писав? У відомій нам праці «Історичний нарис Єлисаветграда», укладений і виданий О. Пашутіним, знаходимо коротку інформацію про щорічне надання матеріальної допомоги з грошових відсотків у банках бідним євреям. Їм передано «Єлисаветградським купцем Шмулєм Гдалєвим Заславським 1000 рублів». Чи має якийсь стосунок Шмуль до Н.І. Заславського – довести важко. І ще таке повідомлення з довідника «Весь Єлисаветград» за 1910 рік. «Будинків у три поверхи у місті поки-що дуже мало: Заславського, приміщення пошти, готель «Петербургзький» та ще два-три… У торгівельній частині В. Перспективної вулиці є кілька цікавих приміщень: готель «Пасаж», будинки І. Шполянського, Купченка, братів Заславських біля мосту'». Виходить, Н. Заславський та Х. Гіршберг брати? Та це так, стосовно початкової історії будівлі.
Заключний її розділ починався 45 років тому і завершився, згідно з документами та власним спостереженням, так. Описуючи події тих днів, я повністю відкидаю вигадки окремих людей, які надають начебто власним спогадам трохи не казкових чи пригодницьких відтінків. Все було набагато простіше і спокійніше.
… На початку серпня 1976 року до Кіровограда прибула група фахівців управління «Харківпідривбуду» на чолі з інженером М. Віттом. Кілька днів підривники вивчали будівлю, робили точні розрахунки, випробовування, щоб уникнути найдрібніших ускладнень чи порушень правил техніки безпеки. Детально вивчивши не таку вже й давню цегляну будову, спеціалісти-підривники застосували для ліквідації об’єкту т. зв. нульовий горизонт. Роботи проводилися цілком легально, цікаві місцеві жителі знали навіть час проведення вибуху. 12 серпня навколо будинку торгівлі зібралося чимало людей. Я зустрів там фотокора «Кіровоградської правди» Василя Ковпака, представників телерадіокомітету, головного архітектора області Анатолія Губенка, інших знайомих. Ми стояли трохи не поряд об’єкта побіля колишнього «Універсаму», на правому боці вул. В. Перспективної. Близько 10 години на наших очах над колишнім торговим будинком здійснявся стовп диму, у повітрі загуркотіло і триповерхова масивна споруда пірнула під землю. Ніякого розльоту осколків, як про те розказували окремі свідки, не було, нікого з присутніх не зачепило, над головами не свистіло. Якби таке могло трапитися – хто б пустив сторонніх наражатися на небезпеку? Більше того, не зачепило нітрохи міст, розташований за два метри від об’єкта. Тільки на час вибуху дещо припинив роботу базар, з нього вивели частину людей.
Універсам «Кіровоград», який став до ладу рік чи два до того, роботу не припиняв. Нікого не висиляли з навколишніх будинків, лиш на короткий час був припинений рух транспорту на цьому кварталі.
Сьогодні можна почути чимало розмов, публікацій у пресі та книжках про втрату для міста аж надто цінної пам’ятки архітектури. Звичайно, будинок був солідних розмірів, певно, один з наймасивніших у цій частині міста. І магазини у ньому були шикарні, і підвали величезні, житлових квартир немало. Але архітектор А. Губенко запевняв – Генеральним планом забудови міста відродження даного будинку не передбачено: він не вписувався у капітальну реконструкцію нового Критого ринку з ліквідацією його на Правобережжі і будівництва ДЮСШ.
Планувалася капітальна реконструкція мосту, упорядкування території на обох берегах Інгулу із заміною провулків Василівського, Бідного, створення набережних річки. Сьогоднішньому жителю міста Кропивницького навіть не уявити цей мікрорайон, забудований колись, в основному, приватними будинками стандартного типу позаминулих століть, з городами-левадами до річки, вузенькими провулочками. ЗОШ №4, ДЮЦ, квартали багатоповерхових будинків, гарні набережні, сучасні магазини, Будинок побуту і профспілок – все це результат перебудови цього мікрорайону.
Ось такими думками захотілося поділитися з новим поколінням мешканців рідного міста, історія якого цікава не тільки вигаданим кимось його «золотим віком». Утримувати б його належним чином, доглядати. Чому б м. Кропивницькому не стати не на словах – на ділі одним з туристських маршрутів України? Усе необхідне маємо. Я вірю – колись так буде!
Юрій Матівос