Щойно закінчив зводити в одне ціле свої замітки – думки про вчора, сьогодні і завтра України, викликані військовою агресією Російської Федерації, під спільним заголовком «… І буде другий день миру». Що співпало з публікацією у Chas-time статті генерал-лейтенанта Григорія Омельченка «Братні народи?». Як відгук на публікацію генерала, пропоную читачам короткий уривок із мого «Другого дня».
…Війна відкрила світові невідому Україну. Не утаємничену, а ту, яку не сприймали всерйоз, тож не дуже нею й цікавилися. Котра однак, усупереч прогнозам не впала за три дні, що пророкувала їй більшість європейських політиків, а скородить рашистські ребра уже другий рік, та так старанно, що по пів тисячі орків щодня лаштуються в чергу до святого Миколая за направленням, куди кому: в чистилище чи прямо в пекло. Мужності українських воїнів аплодує світ, прощаючи до часу зловживання і прорахунки на Київських пагорбах і «по всіх палестинах».
Україна стала суб’єктом світової політики, її голос багато значитиме при виробленні норм міжнародного співжиття завтра. А ще більше післязавтра. Ця війна прискорила очищення свідомості українців від нав’язаних їм міфів, загострила почуття гідності і повертає відчуття господаря на власній землі. Хоч і тут не без проблем, але про це – потім.
У жовтні минулого року соціологи запропонували нам відповісти на питання, з яким із двох сценаріїв майбутнього України – оптимістичним чи песимістичним – ми згодні в більшій мірі. 88 відсотків українців сказали, що через десять років Україна житиме в добрі у складі Європейського Союзу. Натомість лише п’ять відсотків респондентів мали песимістичні очікування. Сьогодні відповіді практично ті ж самі. Висновок: українці – сповнена оптимізму нація. Нація воїнів-захисників. Але нам ще потрібно розібратися із собою, наскільки ми готові у мирному житті захищати цінності, які відстоюють на фронті наші рідні, друзі, знайомі і незнайомі Солдати Вітчизни. До цього часу ми головним чином програвали.
Ми не з’явилися нізвідкіль, пройшли шлях, яким крокували народи Європи протягом багатьох століть, хоч і не завжди в ногу з нею, осягли всі чесноти та всі гріхи і продовжуємо жити в доброчинностях і прогрішеннях, яких без ліку, часом не розрізняючи, «то що є цнота, й що таке порок» (Любов Скирда). Тобто, все як у людей. А ще ми народ працьовитий, освічений, розумний, талановитий, добрий, гостинний. В міру розсудливий, чесний, хоч і дещо «вороватий», кажучи мовою тих, хто привчив нас красти: за Магдебургського права українці знали своє, за кріпаччини і колгоспів своє втратили і втішилися фальшивою ідеологемою «и все вокруг народное, и все вокруг мое». У кращому і гіршому розумінні – ми анархічні і вже надто довірливі. Отакими ми є. Яких Бог сотворив, таких і має. Видатна поетеса Ліна Костенко сказала: «А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни». Здавалося б мої слова і Ліни Василівни не зовсім співпадають. Все нормально. Вона написала про народ, заради якого «і живуть, за нього і вмирають». Я – про населення, котре при звуках набату стає народом.
Читаю в соціальних мережах публікації про те, чому росіяни не люблять українців. Відповіді, як правило, стосуються подій дня сьогоднішнього, і може скластися враження, ніби ця нелюбов – від того, що вони несподівано для себе отримали в Україні гарне «по морді». І що явище це тимчасове, скороминуще, як «сімнадцять миттєвостей весни»: закінчилася війна, загоїлися рани, пройшли роки – і знову Frieden-Freundschaft. Не той випадок. Україна для Росії – як постійна болячка на делікатному місці: ніяк не дозволяє зручно всістися на престолі Святого Володимира. Що вона про нас тільки не казала – і «не было, нет и быть не может», і своїми братами називала, і в «Русский мир» запрошувала, «ибо Русский мир — это и есть особая цивилизация, к которой принадлежат люди, которые сегодня себя называют разными именами — и русские, и украинцы, и белорусы». Не виходить. Тож витягнула з рукава ще одну «теорію» – про неповноцінне слав’янство українців. Ми ніби й слав’яни, і ніби не зовсім, бо в наших степах жили і скіфи, і сармати, і ще хтось, через них проходили гуни і взагалі пролягав шлях Великого переселення народів. Одне слово – в наших жилах тече не слов’янська кров, а чорті й що... Послухає таке чи прочитає пересічний українець, не заглиблений в теорію етногенезу, і скаже: «А й справді, хіба ми такі вже й слов’яни?». Бо йому вчасно не розповіли, що теперішня українська мова зберегла в собі найбільше слів із праслов’янської, що щедрівки, які ми ще, слава Богу, співаємо, дійшли до нас із дохристиянських часів, автохтонне населення звідси нікуди не переселялося, українці, як і всі народи, мають свою етнічну основу і, зрештою, в світі немає жодного нині сущого народу, який би виник сам по собі, а не утворився внаслідок тривалого процесу об’єднання і злиття племен, не пройшов через процес змішування. Та що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов’ян.
Мені свого часу поталанило познайомитися з чи не єдиним поетом-археологом Борисом Мозолевським. Наведу (скорочено) його вірш, що стосується сказаного вище.
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією — всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.
Ходив на бій. Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на грудях
Тяжінь високовольтного стовпа.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?..
Часом кілька поетичних рядків точніше скажуть те, про що довго мусолять на наукових коференціях вчені мужі. А що вже говорити про невчених.
Для чого з Москви на світ запускаються такі ось «теорії»? Щоб зайвий раз принизити Україну. Хоч нам це – до того місця, яке їх постійно непокоїть. Були б ми германці, тюрки, фіно-угри, балти – це що, нас принижувало б? Он Сполучені Штати взагалі народ-емігрант, і дай, Боже, всім такого рівня розвитку, достатку, гідності і патріотизму. Розберіться, сусіди, краще з собою, якого ви роду-племені. Заявляєте, що ледь не головні у слов’янському світі. А вчені доходять висновку, що ви й самі не знаєте, ким є насправді.
Броніслав Куманський