8 вересня виповнилося 100 років від дня народження народного артиста України, лауреата премії імені Тараса Шевченка, уродженця Кіровоградщини Костянтина Йосиповича Параконьєва. Народився він у селі Володимирівці Кіровоградського району, помер у Запоріжжі, у віці шістдесяти семи років.
Мені поталанило бачити Параконьєва на сцені нашого обласного музично-драматичного театру імені Кропивницького. Жаль, усього у двох ролях. Але і їх вистачило, щоб артист залишився в пам’яті на все життя. У середині 50-х я навчався в будівельному технікумі, який містився у приміщенні нинішнього музично-педагогічного факультету університету імені Винниченка. А це – майже навпроти театру. Акторів, які ходили повз технікум, ми бачили чи не щодня і багатьох з них знали в обличчя. Однак театр відвідували, хто як міг. Живучи лише на стипендію, та ще й на квартирі, я не став заядлим театралом. Але студентський профком час від часу заохочував активних студентів квитками. Я був активним, тож квитки на гальорку перепадали мені не раз.
Параконьєва запам’ятав у ролях капітана китобойного судна Кості Купріянова у «Білій акації» Дунаєвського та Платона Кречета у драмі Корнійчука. Особливо вразив артист своїм Кречетом. Ще вчора п’єсу вивчав у школі, у виконанні франківців слухав по радіо, герой драми був там, десь далеко, у іншому світі. І ось він на твоїх очах – живий, рухається перед тобою, говорить до тебе… Не розбалуваний театром містечковий хлопець, я не шукав чогось в інтонаціях, жестах, я просто вірив, що переді мною той самий хірург Кречет, переконаний, що «Незабаром той день, коли…» і так далі. До речі, й сам вірив, що незабаром.
Повернувшись у Кіровоград через багато років, дізнався, що багатьох знайомих мені акторів вже немає серед кропивничан – «одних уж нет, а те далєче». Немає в театрі й Параконьєва. Затоваришувавши з місцевими художниками, познайомився і з братом Костянтина Йосиповича Віталієм, котрий працював у майстернях Художнього фонду. Але приятелями нам стати не судилося – Віталій Йосипович був замкнутою людиною. Від нього дізнався тільки, що Параконьєв працює в Запорізькому музично-драматичному театрі імені Щорса на головних ролях. Мене переїзд актора не здивував – артисти схильні до міграції. Броніслав Домашин, теж художник, пізніше уточнив, що причиною переїзду Параконьєва стало упереджене ставлення до нього місцевого керівництва, оскільки його батько був священиком. Але й це не все. Виявляється у 1937 році батька майбутнього актора – вчителя початкової школи заарештували, звинуватили в участі у контрреволюційній військово-офіцерській організації, створеній з метою повалення радянської влади, і заслали до чорта на кулички, звідки він не повернувся. Навіть реабілітація батька у 1957 році не позбавила сина підозрілості, до якої додалися такі, на жаль, типові для мистецьких кіл, заздрощі колег. Варто було керівництву театру подати документи на відзначення артиста, присвоєння йому звання, як щоразу в обком КПУ надходили анонімки, до яких обласні ідеологи прислухалися краще, ніж до здорового глузду. Актора знали в Україні, його запрошували на роботу в інші театри. Але покинути малу батьківщину він довго не зважувався. Та, зрештою, коли його запросили в Запоріжжя, погодився. Це сталося у 1967 році.
Кіровоградці з жалем зустріли цю новину. Не буде перебільшенням сказати, що «на Параконьєва» ходило все місто. Тут він заявив про себе, як один з провідних акторів. Талановитий, високого зросту, стрункий, рухливий, з прекрасною дикцією і приємним баритоном, він був здатен, здається, на все. Кожна роль, кожен з більш як двадцяти образів, створених ним на сцені, ставали подією. А ще Володимира Йосиповича відзначала особлива театральна шляхетність, не забруднена банальним марнославством та закулісними інтригами.
У 1952 році кропивничани гастроювали у російській Вологді. Гастролі відкрилися «Тарасом Бульбою». Місцева преса писала: «Коллектив начал свое выступление спектаклем «Тарас Бульба». Центральную роль, роль Тараса Бульбы, исполнил артист Г. Семенов. Актеру удалось создать яркий образ верного сына народа, пламенного патриота и мужественного борца за свободу и независтимось страны… Особенно необходимо отметить исполнение артистом К.И.Параконьевым роли Кобзаря». Зіграти епізод так, щоб тебе поставили поруч із виконавцем головної ролі – не просто успіх, найперше це свідчення ставлення актора до свого місця на сцені. У цьому – весь Параконьєв.
У колектив Запорізького музично-драматичного теаару імені Щорса (тепер імені засновника цього театру Володимира Магара) Костянтин Йосипович увійшов органічно. Список його театральних робіт поповнився тут більш як двадцятьма головними ролями і майже стількома ж режисерськими постановками. Вершиною його творчості стало виконання ролі Ярослава Мудрого в одноіменній романтичній драмі Івана Кочерги. Визначаючи образ головного героя, автор п’єси писав: «Щодо самого Ярослава, центрального образу драматичної поеми, то в змалюванні його треба було прагнути не тільки історичної та художньої правди, але й якогось філософського узагальнення, якогось свіжого розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру. І справді, образ історичного Ярослава складається з таких несхожих рис, як честолюбство, нерозбірливість в засобах його задоволення і щира любов до культури й освіти, великодушність і лукавство; рицарська одвага і поряд з цим малодушна лякливість у вирішальну мить... щедрість і скупість, невдячність за зроблені йому послуги тощо. В цілому – це риси монументальної трагічної постаті, однаково величної і в своїх чеснотах, і в своїх пороках, характер надзвичайно активний і палкий».
Параконьєв із цією складністю справився блискуче, індивідуалізуючи кожну рису свого героя і у їх поєднанні створивши монументальний образ видатної історичної особистості. У 1970 році за виконання ролі Ярослава Мудрого Костянтину Параконьєву було присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка, він став першим актором, який отримав цю високу нагороду. Але тумани, напевне, ще довго кружляли над його головою, бо звання народного артиста він отримав лише через дев’ять років після цього.
Помер Костянтин Йосипович у березні 1987 року. Його брат Віталій написав портрет актора. Де він і чи зберігся, мені невідомо. А пам’ять про видатного артиста передається від покоління до покоління, у всякому разі мені доводилося в розмовах про минуле нашого міста чути про Параконьєва від людей, які аж ніяк не могли його бачити на сцені за життя через те, що їх тоді ще й на світі не було. І так само від покоління до покоління місцевих театралів передається жаль з приводу того, що він мусив залишити свою малу батьківщину. Пам’ять часом таки буває справедливою.
Броніслав Куманський