– Дозвольте, Іване Петровичу? – до кабінету начальника Златопільського районного відділу НКВС Івана Буровцева зайшов начальник райвідділу міліції Костянтин Панков.
– Сідай, – вказав рукою на стілець Буровцев, а сам пішов до шафи і дістав з неї трилітрову сулію самогону.
Наповнивши по вінця сивухою гранчак, поставив його на стіл перед Панковим.
– Візьми випий, бачу після вчорашнього тобі зле, – сказав Буровцев. – Тільки закусити немає чим, хіба що он яблуко на вікні.
Панков залпом спорожнив стакан і втерся рукою.
– А тепер покажи мені свого язика, – наказав начальник.
– Язика? Для чого? – не зрозумів Панков.
– Не пам’ятаю хто, але хтось казав, мабуть, вчитель у церковно-приходській школі, – щоб усі зрозуміли, який ти дурень, досить розповісти всім, який ти розумний! І ти учора розповів це на хрестинах. Виявилося, що язик твій – ворог твій. Тобі не можна пити самогон до такої міри, щоб втрачати здоровий глузд і ляпати своїм дурним язиком те, що не треба, і кому не треба.
– Петровичу, я вас щось не розумію, до чого ці повчання, я жне хлопчик.
– До чого? А на ось читай, що годину тому у цьому кабінеті, за цим столом написав твій підлеглий Жосанчук. Прийшов і розповів те, що учора ти розповідав йому. Ні, каже, я б про це мовчав, якби те, що говорив Панков, не чув мій брат. Жосанчук каже, що за себе він ручається, що нікому про це скаже. А от не може ручатися за свого брата, що той комусь не розповість. А якщо брат комусь ляпне, тоді й тобі, і йому будуть непереливки.
Напередодні Жосанчук покликав Панкова у гості. Коли випили по кілька гранчаків сивухи, вийшли з хати на подвір’я покурити. За компанію пішов з ними молодший брат Жосанчука Семен.
Жосанчук запитав, чи не збираються видати нову міліцейську форму, бо ця у нього уже по швах розлазиться, штопана-перештопана. І тоді Панков розповів історію, яка сталася з ним у 1925 році, коли він служив у прикордонних військах, був начальником застави на кордоні з Румунією.
Якось у пошуках коней довелося переправитися через річку. І поки солдати ловили коней, начальник румунської застави запросив Панкова до себе додому на обід. Розповідаючи братам Жосанчукам про цей епізод зі своєї біографії, Панков наголосив, що за обідом відчув себе не у своїй тарілці, оскільки був зодягнутий у вицвілі гімнастерку та штани, а румунський офіцер приймав його у форменому костюмі з тонкої шерсті.
– Прочитав доповідну Жосанчука? – запитав Буровцев. – Не знаю, що мені тепер з нею та з тобою робити! Сам розумієш – не можу не відправити по інстанції. Якщо зараз порву цей папірець, а Жосанчук комусь скаже, що писав його, сам розумієш, що буде. За себе я ручаюсь, а от за Жосанчука – ні. Тож за твого дурного язика з мене форму знімуть. Це у кращому випадку.
– Я зараз відсилаю цю доповідну Жосанчука у Кірово, щоб зняти з себе відповідальність, – продовжив Буровцев. – А там нехай уже начальство вирішує, що з твоїм язиком робити, який вихваляє буржуазні порядки і буржуазний спосіб та рівень життя. Зрозумів? А тепер іди працюй, он у Листопадовому коней покрали у трьох домоволодіннях. І молися Богу, щоб у Кіровому ця доповідна десь загубилася.
***
Це сталося у 1935 році, а у січні 1938 року доповідна Буровцева попалася комусь на очі і за «вихваляння буржуазних порядків» Панкова звільнили з міліції. Одним словом, відбувся легким переляком.
Володимир Поліщук