У домашніх паперових нетрях знайшовся записник за 1988 рік. Того року редакція газети «Кіровоградська правда» відзначала 70-річчя виходу першого номера видання. Мені доручено було розшукати у архівах його докментальну історію. Знайдені матеріали нотувалися у цей записник.
ОФІЦІЙНО. 7 червня 1927 року Країну Рад облетіла трагічна звістка: на пероні залізничного вокзалу Варшави білогвардійський офіцер-емігрант Борис Коверда розрядив пістолет у видатного більшовика-ленінця, посла СРСР у Польщі Петра Лазаревича Войкова. Покійного з почестями поховали біля Кремлівської стіни на Красній площі Москви. Іменем Войкова назвали станцію метро і вулицю у столиці РФ, ряд вулиць, заводів, шахт у різних містах СРСР. Не забули соратника Леніна і про Україну. Його прізвище занесено до «Української Радянської Енциклопедії», на Донеччині існує селище міського типу Войківське (першоназва Копані), увічнений Войков у Криму, Запоріжжі. Лиш після розвалу Союзу стало відомо, що «полум’яний революціонер і дипломат» Петро Войков, насправді Пінкус Лазаревич Вайнер, був професіональним терористом-убивцею багатьох людей, у тому числі останнього імператора Росії Миколи ІІ, його сім’ї та слуг. До вшанування пам’яті державного злочинця дотично причетна і сучасна Кіровоградщина. Матеріалами для написання пропонованого читачеві історичного нарису послужили документи Кіровоградського обласного державного архіву та спогади мого діда по материній лінії, інших свідків тих подій.
У ті роки за наказом наркома військових і морських справ, голови Реввійськради Троцького, робітників і селян, службовців, студентів Радянського Союзу змушували «добровільно» вносити власні гроші на утримання і озброєння Робітничо-селянської армії. Збиралися кошти на будівництво танків, кораблів, літаків. Проводилися так звані Тижні оборони, суботники і недільники, на яких безплатно працювали мільйони людей. Основну роль у агітації та пропаганді збиральної кампанії відігравала місцева преса. Вона була ідеологічним організатором «добровільного і патріотичного руху мас». 12 червня газета Зинов’ївська (тепер Кропивницький) «Червоний шлях» опублікувала замітку під рубрикою «Збудуємо літак імені т. Войкова». Зі сторінок видання пролунав патріотичний клич: у відповідь на вбивство товариша Войкова голова Бобринецького сільгосптовариства Побиванцев вніс 3 карбованці з власного гаманця і закликав голів Братського, Новоукраїнського та Рощахівського товариств наслідувати його. Ініціатора-активіста підтримав його колега голова Рівненського товариства Ланецький і вніс 2 карбованці, запропонувавши те саме зробити Піщанобрідському та Безводнянського товариствам.
Заклик знайшов широкий відгук у трудящих мас округи. 19 червня під тією ж рубрикою повідомлялося: Окружна сільгоспспілка вносить 500 карбованців. Службовці Зинов’ївського райвиконкому разом із партосередком внесли 65 карбованців 47 копійок. Індивідуально голова Новгородківського райвиконкому П.П. Горбань передав 5 карбованців, співробітник аптекоуправляння Б.М. Мечников віддав 3 карбованці. «Червоний шлях» подає десятки повідомлень про внесок окремих громадян – працівників установ, відомств, які наввипередки змагалися за внесення грошей на будівництво літака.
Після службовців і керівників настала черга селян. У країні ще тривала нова економічна політика (НЕП). Вона сприяла не тільки розвитку промисловості, ремесла, торгівлі – великою мірою сільського господарства. Селяни на певний час відійшли від грабіжницького воєнного комунізму 1918-1921 років, метою якого більшовики ставили утримання своєї влади та забезпечення Червоної гвардії і Червоної армії продовольством та іншими ресурсами. Люди ще жахалися від розбійницьких продовольчих загонів, які вимітали з сільських обійсть від крихти хліба до літра молока чи курячого яйця. І колективізація ще не розпочалася, хоча заможні селяни вже відчували її подих. Але ще вірили владі – на словах вона була робітничо-селянською і її треба захищати від зовнішніх ворогів-капіталістів та внутрішньої контрреволюційної буржуазії. Щоправда, селяни були менш свідомими і не бажали розставатися з копійками, які вони заробили на базарі у місті, продаючи практично за безцінь продукти харчування, вироблені своїми мозолистими руками. І все ж під тиском влади на загальних зборах Піщанобрідського сільськогосподарського товариства прийняли рішення відрахувати на побудову літака 10 карбованців. Товариство спільної обробки землі «Праця» при хуторі Козачому Бобринецького району теж внесло 10 карбованців. Селяни Софіївської земельної громади Новоукраїнського району переказали 15 карбованців. Обертасівський Компаніївського району комітет незаможних селян зібрав 5 карбованців, громадянин Григорій Савченко персонально здав 1 карбованець. Сількори газети Бондаренко, та І. Корнієв не пошкодували по одному карбованцю, лікарі В. Л. Поволоцький, М. Г. Гойхман – по два, начальник Новгородківської міліції В. Грищук виклав з власної кишені аж 9 карбованців. Не маючи грошей, але висловлюючи почуття патріотизму селянин Новоукраїнки І.А. Чернов подарував 5 пудів (80 кілограмів) пшениці нового врожаю.
**********
На цьому епопея висвітлення «Червоним шляхом» збору коштів на літак імені П. Войкова була закінчена. У архіві останній номер газети, де йдеться про акцію, зберігся за 7 липня 1929 року. Скільки зібрано коштів, чи був збудований літак, залишається таємницею. Усі спроби розшукати хоч якісь дані у відповідній літературі, на файлах-сайтах закінчилися безуспішно. Про збір коштів на літак ніде, крім Зинов’ївської газети, я не знайшов. Є підозри, що будівництво літака пов’язано з розстрілом талановитого українського авіаконструктора Костянтина Калініна (Калини) і арештом провідних спеціалістів Харківського авіазаводу, де літак мали будувати.
Далі – розповідь мого діда і його ровесників. Їхні розповіді значно відрізняються від газетних публікацій, показують єдиний, заздалегідь підготовлений владою сценарій проведення зборів. Хвиля «всенародного добровільного» пожертвування грошей на літак докотилася до села Сасівки Компаніївського району. До сільбуду зігнали майже все доросле населення. Голова сільради виголосив полум’яну промову про товариша Войкова, про важливість будівництва літака його імені. Потім дістав з гаманця 5 карбованців і привселюдно поклав на стіл. Активіст Кость Одарченко поклав біля нього таку саму купюру. Поряд з моїм дідом сидів сільський нероба, вічний наймит і хвалько, прізвище якого майже ніхто не знав, його називали Яякою. Він дістав з-під лахміття 2 карбованці, помахав ними над головою, пройшов через всю залу і віддав гроші голові сільради. Мій дід дістав карбованця і теж передав до президії. Яяку немов підкинула пружина. Він стрибнув з лавки і на увесь сільбуд щосили заволав: «Ви подивіться на цього куркуля Ісая! У нього вдома грошей кури не клюють, він багатій, а для справи товариша Троцького усього карбованця дає. Товариш голова – дав п’ять, ми з Ільком Розіграєм бідняки, теж від сім’ї відірвали. А ця – контра буржуйська»… Діда від люті аж затрусило. Він взяв малого, худого, замурзаного активіста Яяку за його брудну сорочку, підняв на руці (силу дід мав ще ту!) над головою: «Я тебе, недоноску юродивий зараз розмажу по стіні, як муху зелену. Ти мене, ледацюга і п’яничка, куркулем називаєш, контрою? Хто тобі дав 2 карбованці?»… Якби діда не зупинили сусіди, сталося б непоправиме. З-за столу різко підвелися дільничний міліціонер і уповноважений райкому. «Матненко (прізвище діда), ти чого тут влаштовуєш антигромадський бунт, радянським активістам, борцям за соціалізм погрожуєш? У ДОПР захотів? Відправимо негайно».
Вже другого дня у тому ж сільбуді відбулося виїзне засідання районного суду, який засудив діда до шести місяців перебування у Зинов’ївському ДОПРі. Сьогоднішньому читачеві така абревіатура незнайома. Вона розшифровується з російського: дом общественных принудительных работ. На ДОПР більшовики перетворили в’язницю (тепер виправна колонія №6, шестірка, розташована на вулиці Юрія Яновського, 50). ДОПР існував у 1919-1929 роки, у нього садили за незначні провини, дрібні крадіжки і хуліганство, образи чиновників тощо. Покарання відбувалося у вигляді громадських робіт, простіше – чорна робота без оплати. Дід місяць чи два працював підсобником на будовах міста, вийшов на волю у зв’язку з ліквідацією ДОПРів і повернення їм статусу в’язниць – до влади одноосібно прийшов Сталін, вигравши двобій у Троцького, країну чекало жорстоке політичне протистояння, потрібні були тюрми. За подібну провину у сталінські часи громадськими роботами дід би не відбувся, це вже була стаття 58 – контрреволюція.
… Літак імені Войкова у небесну голубінь так ніколи й не злетів і навряд чи був побудований. Але газетні публікації і тепер є свідченням того, як політичні авантюристи та злочинці, прикриваючись народом, його ж і грабували під виглядом добровільності. 29 рік – то час наступу на селян великого лиха – сталінської колективізації. Мій дід потрапив у її жорстокі жорна. За відмову вступу до колгоспу був віднесений районною владою до куркулів другого розряду, мав бути виселений у далекі райони Півночі чи Сибіру. Дивом вдалося врятуватися, він встиг до арешту разом з дружиною і сімома дітьми (серед них моя мати) втекти на Донбас, поселився у Сніжному. (Сьогодні перебуває під окупацією путінських бандитів, які і досі вшановують Войкова, Сталіна). Непроста доля стелилася моїй родині, яка стала жертвою жовтневого перевороту негідників.
…Ось які почуття розворушив старий журналістський записник.
Юрій Матівос
Світлини: мій записник 1988 року; логотип газети; Б. Коверга; Л. Троцький; літак «Червона калина» конструкції К. Калініна; грошова купюра 1920-х років; в’язниця, колишній ДОПР