Михайла Будулатія, грузьківського пенсіонера, я застав за роботою. Він викорчовував дерезу на межі із сусідським городом. Боротьбу з клятою дерезою він веде упродовж десятиліть, а вона щовесни проростає. Дізнавшись про мету мого візиту (ті, хто направив мене до Будулатія, запевнили: він має що розповісти про Грузьке й про себе), Михайло Васильович відкладає лопату вбік.
– Де робив я? – перепитує. – З п’ятдесят восьмого по шістдесят четвьортий – на руднику (має на увазі каолінові копальні в сусідній Катеринівці – В.К.). Каміння возив, коли бурковку рудник клав від переїзду. Огнєупорну глину возив. Там такий колектив, я там таку школу пройшов! Щасливий був! Квартиру мав від рудника, зарплату непогану. Дрова давали, уголь. Спецодєжда – зімня, лєтня, такого більш ніде не було.
На запитання, чому ж пішов з такого чудового місця, Будулатій відповідає, що легковажно послухався керівництва грузьківської дільничної лікарні, яке запросило його на роботу – водієм «швидкої», новенької 21-ї «Волги». Звісно, він цікавився платнею. Йому сказали: «Не волнуйся». А як отримав першу зарплату, засмутився – на 75 карбованців не дуже розженешся.
– Проситися назад на рудник? Так стидно ж! – пам’ятає ті свої переживання. – А машинка в мене була – лялька, – розповідає про роботу в сільській лікарні. – Хейсон, лікар, питав мене: «Каждий дєнь її купаєш?» Потім я на медіка вивчився.
– Та ви що? – дивуюся.
– Хейсон направив мене в обласну больницю на курси рентген-лаборантів. Після того я робив рентгени, й гіпси накладав. Інтересно було, молодий був.
Мова Михайла Васильовича густо пересипана російськими словами, так у селах зазвичай говорять колишні начальники. Й справді, Будулатій довго працював на, як раніш казали, відповідальних посадах. Перший такий досвід він здобув у грузьківському «Сільпо» на посту керівника. Тоді Михайло Васильович уже був депутатом сільради. Здогадуюся, що в райспоживспілці оцінили його завзятість. І, за словами Михайла Васильовича, він старався як міг – розбудовував сільську торгівлю. Сам тим часом заочно вивчився на товарознавця. Згодом йому доручили районну систему громадського харчування.
– Тоді саме назначили нового секретаря райкому партії, – пам’ятає Будулатій. – Викликав він мене до себе. Сидить, я стою. Питає: «Знаєш, з чого начинається жизнь района?» Мовчу. А він: «З оцього стола».
Тоді ж, за словами Будулатія, секретар райкому наказав йому організувати вечерю для «людей свише». Михайло Васильович подбав, щоб усе – і страви, і посуд – було на найвищому рівні. А вранці наступного дня зайшов у приміщення, де вечеряли начальники, і вжахнувся.
– Усе побите, валяється, – згадує. – А люди ж такі пости занімали! Пішов до секретаря, питаю, хто платить буде за це. А він: «Шо ти мені такі вопроси задаєш? Не вмієш списувать?» А як же я спишу таку суму?
Через той випадок Будулатій і звільнився з роботи в споживчій кооперації. Згодом його запросили в колгосп. Працював інженером з техніки безпеки, завгаром, головою профкому. Профоргом – 20 років. Клопоту вистачало.
– Колхоз мав базу відпочинку на Чорному морі, три домика, – згадує. – Одну партію везу на отдих, другу забираю. Дехто не хотів на море. Казали, що там робить, на тому морі? Я їм: «Та отдихніть от тієї ферми!» По турпутьовках в Москві наші люди були, і в Ленінграді, по Україні попоїздили. Хто хворів, того в санаторії відправляли. Люди довольні були.
Запитую, чи всі верталися в Грузьке. Будулатій розповідає невеселу історію. Одна доярка попросилася в санаторій («І тут болить, і там болить»). Поїхала. Настав день, коли мала приступити до роботи на фермі, а її нема. На фермі – НП, немає ким її замінити. А жіночка невдовзі приїхала із санаторію і заявила, що «йде замуж по мєсту житєльства мужа». Начальство побажало їй щасливої долі. А через якийсь час вона повернулася в Грузьке назавжди.
Будулатій стверджує, що в часи брежнєвського застою в селі жилося добре.
– Там, – показав на велику неорану ділянку по інший бік річки, – скот людський не вміщався. Люди жили капітально. У кожному дворі – коровка, порося. Тепер же череда – п’ять корів.
Винуватцем у руйнуванні колгоспів він вважає Кучму.
– Оно там птічнік був, – показує вдалину, розвиваючи думку про вину другого президента. – Де наше яйцо не возили, в Росію навіть! Сто двадцять тисяч кур було! Все зруйнували. Краном розбирали птічнік, грузили плити на КамАЗи, вивозили. Варвари, навіть шифер не зняли, потрощили.
– А народ чому не став на захист свого добра?
– Хто піде проти банди? Я ходив, питав, хто розрішив. А мені: бач, бумажка осьо. Значить, наверху дозволили грабіж.
За словами Будулатія, така ж доля спіткала й газопровід, прокладений від селища Нового до Грузького, не обійшлося без спеціальної техніки.
– Раніш каждий проти себе чистив течію, – пенсіонер показує на річку в кінці городу. – А тепер кидають сміття в річку. Якби старики встали з того світу та подивилися…
Кажу йому, що в селах Катеринівської ОТГ, до якої приєднується Грузьке, сміття в людей забирають безплатно комунальники.
– Це ж другоє дєло, – каже Михайло Васильович.
Аж ось до нас підійшла його дружина, Любов Микитівна. Здається, в молодості вона була красунею. Дізнаюся, що вона 40 років працювала медсестрою в грузьківській дільничній лікарні.
– Благодарна за це судьбі, – каже. – І чоловік хороший. А діти – наша гордость.
Любов Микитівна розповідає про дочок і зятя, які вивчилися на вчителів-істориків, про покійного свекра, який університет в Одесі закінчив й історію в школі викладав.
Ідемо всі до хати. Ніби перехопивши мій погляд у бік «Москвича», що стоїть у дворі, жінка каже:
– Наша машина – перша льогкова в Грузькому. Вона – наша любочка. Чоловіка часто просили, щоб допоміг транспортом. Він нікому не відказував. Возив і на роди, і больних. А тепер як іду в магазин – на таких великих машинах мимо летять, і ніхто не стане, не підвезе.
Далі Любов Микитівна обурюється безкультур’ям, притаманним багатьом теперішнім молодим людям, їхнім небажанням працювати. «Як не п’є, так куре», – каже. На її думку, через це нині важко знайти пару і юнакові, й дівчині.
А я цікавлюся в господаря, куди якнайдалі їздив на машині. Той відповідає: в Молдавію, до родичів.
– Ти ж скажи, що машина – експериментальна, на експорт зроблена, – каже чоловікові Любов Микитівна.
Він повідомляє, що потужність авто – аж 80 кінських сил, що дуже багато добра перевозив на ній (для більшої місткості знімає задні сидіння).
– Мабуть, і тонну повезе, – припускаю.
– Як додому – то й тонну, – відповідає Будулатій. І додає, що останніми роками їздить не більше 60 кілометрів на годину.
Помічаю вкритий тентом мотоцикл – теж радянський, з так званих важких.
– Це МТ-9, із задньою передачею, – пояснює Будулатій.
– Мабуть, у молодості їздили й без причепа, – кажу.
– А я й тепер, бува, в город їжджу без коляски.
– Скільки ж вам років?
– Майже вісімдесят, – усміхається пенсіонер.
– Коли вдвох поїдемо в посьолок Новий, мужики як обступлять нас! Хочуть, щоб ми продали їм мотоцикла, – каже Любов Микитівна.
Настав час прощатися. Бажаю Будулатіям доброго здоров’я. Йду з їхнього подвір’я з думкою про те, що мені пощастило – з такими гарними людьми познайомився.
с. Грузьке Кропивницького району
Віктор Крупський