α
«Нонконформіст!.. Ба, як загнули! Та я й не проти, хай буде, лиш скажу-зізнаюся, що зовсім такого ярлика не прагнув – просто працював…»
Так я собі уявляю першу реакцію художника на почуте чи прочитане означення. Бо він і зараз трохи якось наче винувато опускає очі при звучанні цього важковимовлюваного, кульгавого з присвистом слова.
Не одне десятиліття йшов до наймення, якого, здається, ніхто у цім краї не носив. Хоч це не означає, що тут не було нонконформістів – були, ще у 80-90-их, просто їх так ніхто не іменував. А Хвороста, якому днями виповнюється 55, найменували.
Врешті, нонконформістами не народжуються, ними стають.
Він народився майже в одну пору із цим терміном: 60-і роки минулого сторіччя. Є таке славне містечко на Січеславщині – Вільногірськ, радянське місто, з 60-их років знову ж таки (титанові руди почали добувати – закладали нове поселення). Але Андрій його не запам’ятав – йому було всього чотири роки, коли батьки перебралися в обласний центр.
Дитинство і юність – на березі Дніпра.
– Батько мій був відомою людиною у Дніпропетровську: після закінчення поліграфічного інституту у Львові направлений працювати в художню школу Вільногірська, а через два роки виграв конкурс на заміщення посади художнього редактора видавництва «Промінь», – розганяється подати свій родовід Андрій, а я радо перебиваю його:
– Так ось друга (на жаль, остання) книга нашого Леоніда Народового «Вічне жито» обмальована Вашим батьком.
– Та, він їх сотні обмалював!
– Але ж гляньте: зозулька, метелик, кульбабка, зірки багатокутні різдвяні і вся оця химерія, обрамлена перами-стрілами, нагадує українську писанку… Звідки в нього, росіянина, такий світ?..
– Яка книга – такий світ, – найпростіше було б відповісти. Творив він не силувано, в нього це було органічно. А народились мої батьки в Ростовській області: поруч Донбас, Кубань, Таганрог…
Мама працювала вихователькою в дитсадку, тому вплив на долю сина мав однозначно батько: художня школа, художнє училище, академія друкарства… Здавалося, дорога рівна й гладенька? Якби ж то! Ще в училищі імені Євгена Вучетича юний художник, який захоплювався графікою, відчував, що слід докладати зусиль, аби здобутись на визнання, на душевну гармонію від творення… Йому давалось усе легко. І зауваги та напучення вчителів сприймались як щось само собою зрозуміле – без напружень… Ну, пожурив викладач Леонід Антонюк за недбалість чи розкиданість: усе поправимо і то одразу.
Але потім був удар. Після закінчення училища небагато випускників подались до Академії образотворчого мистецтва й архітектури в Київ. 12 хлопців і 2 дівчини того року закінчили: середня спеціальна художня освіта – досить цього, аби викладати малювання в школах, професійних училищах.
(Мені хочеться зараз переключитись на розмову про викладання малювання у сільських школах, та й у міських: вистачає кваліфікованих учителів? достатньо навчальних годин у розкладі? Десятиліттями б’ємося над цими питаннями, а віз, як кажуть… Чому ж англійці чи японці віддають пріоритети малюванню-музикуванню, а в нас навіть на рівні батьків байдужість і нехіть?)
Андрій Хворост по інерції прагнув вищої освіти. По інерції, бо батько, найголовніший його учитель і порадник, тоді очолював художнє училище в Дніпрі і було б дивом, якби син не пішов далі батька. А було куди іти! Та раптом його зупинили.
– Я успішно склав фахові іспити в столичну академію, всі інші – лишалась «Історія СРСР»…
– Ви ще застали «історію СРСР»?
– Так, повним ходом уже ішла Перестройка, але треба було точно знати дату заснування Узбецької чи Казахської республіки!
– І Ви не знали, ай-я-яй!
– Однієї республіки навіть вгадав, а другої, на жаль…
– Вам не вистачило того бала?
– Та якби ж вони були: жодного бала я не міг доточити – мені поставили «двійку».
β
Андрій і сьогодні після сказаного так безпосередньо дивиться на мене і мовчить, наче я маю боронити його від тих несправедливих екзаменаторів. Уявляю, що робилось тоді в його душі.
Вкотре шукав підтримки в батька, який знав виходи із найскрутніших ситуацій. А тут не так і складно: не прийняли в одному внз – стукайся в інший. Тим більше, що стежечка протоптана – Львівський поліграфічний інститут імені Федорова.
– О-о, то були незабутні роки! – оживає усім своїм видом художник – Початок 90-их: Україна ішла до незалежності, а Львів же – її душа! Я, російськомовний юнак з Подніпров’я, купався в тому українському морі. Саме тоді я по-справжньому пізнав і полюбив українську мову. Врізалось у пам'ять: їду в трамваї, прислухаюсь до людей – так мило й славно перемовляються межи собою дві галичанки, навіть посміхаються одна одній, а виявляється – це вони так змагаються, сваряться…
У тому галицькому гомоні, різномовному хорі студентів-поліграфістів Андрій вирізнив і найрідніший голос, походженням з інгульських берегів: Ольга Пунгіна, дочка відомих у нашому краї майстрів гобеленів та вітражів. Так з’явилась іще одна мистецька родина в Кіровограді.
Червоне на білому
Один цікавий штрих до історії цієї мистецької родини. 1995 рік: недавно засноване Центрально-Українське видавництво замовило для книги нарисів про репресованих радянською владою священників, письменників, вчителів, військовиків – замовило обкладинку художникам. Це була одна з перших книг, яку я впорядковував: «Час “чорного ворона”». Я працював з текстами рукопису, макет оправи побачив уже в друкарні: на чорному тюремному вікні, роззявивши хижу пащу та розпластавши крила, б’ється червоний, обпоєний кров’ю крук, а за ґратами – ріка недогарків свіч, що тече з першої світлої сторінки книжкової оправи на темну четверту й пропадає, як далекі зорі в нічних небесах. Таких мистецьких обкладинок у пору народження видавництв Кіровограда пошукати. Вона привернула мою увагу з першого погляду, а ще й незвичним, яке запам’ятовується, прізвищем – Хворост. І коли на одній з Андрієвих виставок в музеї Осьмьоркіна я згадав йому про цю книгу, він ніяк не міг зорієнтуватись: який крук? який ворон? Виявилось: я не звернув увагу на ініціали автора тієї символічної картини – О.А., а не А.В.
Ψ
Ось так: взявся розповісти начеб про художника Андрія Хвороста, а виходить більше про його батька-художника, дружину-художницю, тестя з тещею, теж художників…
Так вийшло, що я не втрапив на ювілейну виставку митця під назвою «П’ятдесят відтінків світла». А зараз тримаю в руках розкішний каталог до цієї виставки, майже альбом. За ним можна простежити визрівання художника, починаючи від таємничого автопортрета тушшю 1989 року, не заведеного у список. Чи думав тоді студент художнього училища про свій творчий шлях? Важко сказати, хоча рука творила мимоволі наявності того думання чи його відсутності. І це помітно з ранньої графіки («Собор взимку», серія «Сім'я»), з захоплення екслібрисами (перейнявши на нетривалий період естафету від батька, який був фанатом книжкового знака – «В нас удома зберігались ящики листів від екслібристів Союзу, з якими спілкувався батько після численних виставок: він пів зарплати своєї витрачав на поштові марки заради листування», – Андрій досяг у мініатюрній графіці визнання серйозного: виставки в Вільнюсі, Кракові, Києві, Парижі, Варшаві…), це помітно з філософських мультиплікацій гуашшю («Ходить гарбуз…», «Чоловік і жінка», «Шлях навколо пекла» – у всіх трьох серіях вплив українського П’ємонту безперечний)… А далі, під час навчання у Львові й десятиліття після Львова художник намацував свою стежку, свідомо заплющуючи очі, аби не збитись на чуже. Тому в його доробку нині багато всякого і різного: акварельні коники на полонині й прив’язана тасьмою диму до небес сиротинна хатка з ожередом; сумний горбатий-клаповухий волик як казка про свободу і незалежність; мальовидла на склі; ескізні руді карпатські узвози; символічні наскельні малюнки з космічною графікою; імпресіоністичні пейзажі синіх тіней із помаранчевим сонцем на снігу; листаті вазони і палісадник з видом на приморські балюстради – стилізація під крупноплановий фотооб’єктив …
Як на мене, Андрій Хворост відчув у собі мистецьку снагу й справжнє натхнення в останні десять років. І не тому, що спілчанська громада Кропивницького обрала його своїм очільником й він змушує оте старшинування постійно підтверджувати; і не тому, що в 2017-ому він створив цілу галерею достойних полотен, понад два десятки з отих «пів сотні відтінків світла» (готувався, як сам признається, до ювілею, до виставки й підтягував окремі давно призабуті чи недоконані задуми). А тому, що нині в нього є «Східний вітер» і «Тендітна хвилина спокою» як філософсько-синівське осмислення крутої доби своєї Вітчизни (весь пафос обох полотен – у погляді, відчайдушному й небесному!); у нього є «Спогади з альбому» і «Червоне на білому» з прихованим і недомовленим, що змушує мене (і тебе, читачу) міркувати-творити разом із автором… Уже є. А він же тільки почав по-справжньому.
ω
На місцевих сайтах з’явилось кілька публікацій про творчість Андрія Хвороста.
Журналіст і письменник, мистецтвознавець Броніслав Куманський заперечує належність його до нонконформізму: «Як на мене, то він просто перебуває в постійному русі, причому не по прямій, не по горизонталі чи вертикалі, а хаотично, залежно від того, яку думку, настрій, відчуття намагається передати глядачеві чи в якому психологічно-естетичному просторі перебуває сам. Звідси його живописна багатомовність».
Художник і мистецтвознавець Андрій Надєждін підтверджував активну трансформацію безперечного таланту і намагався розгадати таємницю художнього задуму митця: «Прийшовши в живопис із мистецької території книжкової графіки та графічного дизайну, він органічно переносить на полотно елементи їхньої мови, створюючи особливий світ власних образів. Через так звану “зовнішню простоту” та “картинну елементарність” художник провокує глядача до роздумів над проблемами сучасності, використовуючи систему образних стереотипів, схованих у підсвідомості кожної людини, для своєрідного культурницького діалогу, в якому кожен робить свої висновки. Зображення в його картинах виступає як ключ до створення глядачем ілюзії образу».
Я вірю, що наполегливі пошуки Андрія Хвороста змусять нас іще не раз говорити про нього. Його magnum opus – попереду.
Василь Бондар