Ще три тижні тому вона готувала до друку номер газети «Наше місто і село», редактором якої була з часу появи цього видання. Раптом зникла – не відповідала на дзвінки. Через кілька днів виявилось – Наталя Андріївна Нужна у лікарні. У тяжкому стані. Рятували лікарі, колеги і знайомі здавали кров, але… Минулого понеділка її поховали у рідній Знам’янці.
Працювала мало не до останнього дня життя. Трудоголік, віддана професії до останку. Але ці характеристики далеко не відображають той внутрішній вогонь, який був у ній і ті страждання, що їй доводилось переживати через неможливість часом його реалізувати. Журналістика була для неї не просто професією, яка полягала у вмінні скласти текст, висловити думку, поінформувати про щось. Журналістика для неї була насамперед умінням любити, поважати і слухати людей. Вродженим почуттям справедливості і честі. А ще вмінням сконцентрувати усе це у досить короткому, але вкрай ємкому тексті – журналістському матеріалі. Такому, який би влучав у серце. І вона влучала повсякчас. Її слово знаходило відгук, а люди поважали й любили.
Нинішні журналісти, які майже не бувають у глибинці, не знають як це, коли ти приїздиш здалеку, називаєш своє видання, а люди відразу згадують; «Це ж там, де працює Нужна!» Далеко не всім випадало це щастя – зачерпнути такої народної поваги і любові. Ця школа – ще з роботи у Знам’янській районці, адже саме її кореспонденти найближчі до людей. Потім була робота власкором у «Кіровоградській правді», «Народному слові».
Сьогодні мало хто пам’ятає газету для жінок «Наталі», яку вона редагувала ще працюючи в «НС». Якось вона попросила мене взяти інтерв’ю у Василя Зінкевича, який з концертом приїздив у нашу філармонію. Як годиться, ми передали співакові номер «Наталі». Незабаром у її кабінеті пролунав дзвінок: Василь Зінкевич дякував за інтерв’ю і висловлював шалене захоплення самим виданням – інтелігентним, грамотним, збалансованим, гармонійним. Воно, вочевидь, дуже контрастувало на фоні подібного столичного гламуру.
Час, коли Наталя Нужна була редактором «Вечірньої газети» став періодом найбільшого творчого розквіту цього видання, яке, на жаль, нині покійне. Керівником вона була принциповим – кільком працівникам, які не відповідали її вимогам, довелося піти з редакції. Вона не боялася експериментувати: її ідеєю було вкрасти і здати в металолом чавунний люк, щоб показати наскільки слабо працюють служби, які відповідають за це. Тоді крадіжки люків були великою проблемою у місті. Звісно, «свій» ми повернули на місце. А хто ще з редакторок прогулювався центральною площею під час святкування Дня міста у спідниці, пошитій із реальних номерів газети? Для її популяризації. Ніхто, крім Наталі Андріївни.
Якось до редакції прийшов лист, де читачі розповіли про нещастя у родині: батьки загинули, залишився дорослий син і його сестричка-підліток. Хлопець молодий, не має роботи, але береться за все, аби не віддавати сестричку у дитбудинок. Діти майже голодують. Пригадую її матеріал на першій сторінці. Після цієї зворушливої публікації люди приносили в редакцію продукти, закрутку для тих дітей. Досить швидко знайшлася офіційна робота для хлопця. Це був час, коли про волонтерство у нас ще мало хто й чув. Але щире, талановите, проникливе слово принесло результат.
Наталя Андріївна безперечно мала талант до слова. Але на відміну від деяких колег, які, вийшовши на пенсію, кинулись у письменство, була надто вимогливою до себе, ставила свою внутрішню планку занадто високо. А ще була скромною. Сьогодні, на жаль, деякі колеги, не маючи й частки її здібностей і здобутків, готові кричати про себе і виставлятися мало не на весь світ. Вона так не вміла й не могла. А її не цінували. Така наша погана традиція – не цінувати справді талановитих і гідних. Не кажучи про начальство – воно здебільшого шанує тих, хто гнеться і пристосовується. Не секрет, що у нас є журналісти, які все життя видають хіба телепрограми і рекламу, та ще хіба банальні інформації, але мають почесні звання. Наталя Нужна не мала звання заслуженого журналіста, але мала шану і любов людей.
Світлана Орел