І знову діти йдуть до школи. У форс-мажорних умовах, але йдуть. І ви їх зустрічаєте на порозі, хай цей поріг сьогодні у багатьох районах є лише електронним екраном. Із Першовереснем вас, інженери людських душ!
Я не помилився – людські душі конструюють і плекають не письменники, як колись сказав наш земляк Юрій Олеша (народився в Єлисаветграді) і як ці слова записали на ім’я вождя всіх народів. Їх формують інші, що показала й нинішня російсько-українська (загарбницька) або українсько-російська (національно-визвольна) війна. Німецькому канцлеру Отто фон Бісмарку приписують три висловлювання: «Ворог іде туди, де програє вчитель і священник», «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники» і «Німеччину створили священники і шкільні вчителі». В принципі – вони про одне й те ж, підозрюю, що це просто різні переклади слів одного з найвідоміших політиків Європи. Я вибудував їх у логічному порядку – від величезної прогалини у знаннях українців самих про себе, що й досі позначається на нашій свідомості, силі учительського слова (про священників пізніше, коли промосковське кодло з хрестами на животах визбирається з України) і до однієї з головних умов становлення держави: віри у право і праведність кожного народу мати власну державу.
Учитель завжди залишається Вчителем, за яких би умов йому не доводилося навчати дітей. Всі інші – то лише працівники освіти. Я пішов у перший клас у вересні 1944 року. Ще йшла війна. Нашу школу, збудовану перед війною, спалили, утікаючи, німці – залишилися лише стіни. У першому класі ми навчалися у пристосованому приміщенні, на весь клас був лише один буквар, довоєнний, його зберегла мати однокласниці, вчителька перших класів. Писали на чому доведеться, зеленкою, пера до ручок берегли як велику цінність – вони були в дефіциті. В приміщенні не топилося, сиділи, закутані в те, на що спромоглися матері. Батьки воювали...
Потім школу відбудували. Щоправда, вікна були замуровані по фрамуги – не вистачало скла. Але очі в нас були молоді і нам було байдуже, раділи, коли вони одне за одним по черзі заповнювалися заскленими рамами. Сиділи на лавах за столами, збитими з обструганих дощок. До четвертого (випускного) класу довчилися майже всі, а от до сьомого (теж випускного) залишилося небагато. Хтось поступив у технікум, хтось у фабрично-заводське училище, а комусь уже з цих літ довелося працювати. Заяву на продовження навчання подала меншість моїх однокласників, старші класи формувалися з них та випускників шкіл з неповною середньою освітою ближніх сіл. Ця «хронологія» для сьогоднішнього школяра – щось із палеоліту.
Ми були голодні, одягнуті, у що бог послав, на зошити й підручники заробляли влітку, підробляючи хто в колгоспі (їх навколо селища було аж три) чи на інших тимчасових роботах. Встигали за літо ще й позасмагати, поганяти м’яча, награтися в гилку чи цурку, або в офіційно забороненого для нас школою «дурня». Але ж – канікули… І були щасливими. Повз нас проходили політичні процеси, що відбувалися в країні, ми вірили, що так як живеться на Кубані (фільм «Кубанські козаки», 1949 рік) невдовзі заживемо й ми. А головне – попереду на нас чекали університети, інститути, військові училища. І очікування нас не обманули: з двадцять одного учня нашого випускного десятого «А» тільки троє не отримали вищої освіти. П’ятеро стали вчителями, троє – інженерами, двоє лікарями, двоє військовими, одна фінансисткою, ще двоє журналістами (один із них, як бачите, я), один професійним співаком, солістом Київської чоловічої хорової капели імені Ревуцького, а троє дівчат рано вийшли заміж, зате першими стали мамами. Коли на порозі тисячоліть ми зустрілися, одна з однокласниць пожартувала: «Що за ненормальний клас – ніхто не спився, ніхто не відсидів». Ми дружно засміялися, а потім згадали тих, кого вже немає і хто – далеко.
Це не був унікальний клас. Це була звичайна містечкова школа, і ми були звичайними дітьми: так само пустували, так само «підказували» і «списували», але росли під авторитетом знань, і відмінники не викликали у нас злобу та заздрість. Вища освіта не до кожного прийшла відразу після школи, ми першими потрапили в ситуацію, коли кількість випускників середніх шкіл значною мірою перевищила кількість місць у вишах, саме нам, випускникам 1954 року, випало першими дізнатися, що означає слово «конкурс». У ньому ми перемогли, хто не потрапив у свою мрію відразу, прийшов до неї пізніше, уже не з романтичними уявленнями, а цілком свідомо. І все це – завдяки шкільним учителям. Я міг би назвати багатьох з них, але вам їхні імена нічого не скажуть. Вони не знали, що таке репетиторство, натомість товклися з нами й після уроків, доки до нас щось не доходило, вони не мали у своєму розпорядженні всього того вчительського арсеналу, який педагоги мають сьогодні, але знали, що таке покликання вчителя. Це ми оцінили набагато пізніше і все життя залишалися їм вдячними. Але одного з них я назву – класного керівника Григорія Семеновича. Молодий випускник педагогічного інституту Рожинський був для нас не тільки вчителем, а справді старшим товаришем. Я з ним приятелював до його останніх днів – у кращі світи він пішов три роки тому…
Але пишу я це не для того, щоб поділитися з читачем спогадом – то особисте, а із сумною констатацією, що ми, всі разом, усією тодішньою країною не зогляділися, як професія вчителя стала непрестижною. І перенесли це в незалежну, демократичну Україну. Не скажу, що на освітян перестали звертати увагу. Ні. Їм адресують гарні слова, влаштовують конкурси, призначають стипендії, нагороджують орденами… І тримають їх у суспільному рейтингу на другому місці непрестижних професій, з якого вибитися вдається тільки пасіонаріям. У Сполучених Штатах зарплата вчителя становить 4800 доларів на місяць плюс медична страховка, яка покриває 70 відсотків витрат. У Великій Британії – близько 2170 фунтів стерлінгів (три з половиною тисячі доларів), у Німеччині – 5788 євро. Гаразд, це найбагатші економіки світу. У сусідній Польщі – 1210, маленькій Словенії – 2230, але ж їм легше було вибиратися з соціалістичного минулого. А Латвія, Естонія, котрі прожили разом із нами в соціалізмі від перемігшого до розвинутого? В одній – 1273 євро, в іншій – 1423. Наш же вчитель отримує трохи більше двох сотень євро на місяць. У Китаї середня оплата роботи вчителя не менша, а то й більша за зарплату державного службовця. У нас чомусь вважається некоректним порівняння оплати праці топ-службовців із зарплатами вчителів. «Скажіть юристу, який вам знадобився, що будете платити йому лише на рівні із вчителем. В результаті у вас не буде юриста», – говорить відомий інвестиційний банкір. Це так сьогодні. А якщо префікс «топ-» застосувати до всієї вчительської професії? Із введенням спеціальної ліцензії на право працювати вчителем, як у США?
Не збираюсь нікого ні критикувати, ні засуджувати. Говорити про інші чинники, що так чи інше формують уявлення суспільства про професію і її представників, теж не буду. Знаю, що українська педагогіка – одна з кращих, але у неї багато проблем. Розумію, що сьогодні нічого поміняти не можна – війна. Але ж завтра нам будувати нову Україну. Труднощі будуть неймовірні, і триватиме це не рік, і не два. Без учителя за покликанням, учителя-патріота, учителя, не обтяженого побутовими клопотами, робити це буде дуже проблематично.
Броніслав Куманський