Діма був русскім. Не російськомовним нацменом, а справжнім русскім. Цим він дуже пишався. Ні – гордився. Щодня, бо це була його улюблена тема. І хоча народився і жив він у Бендерах, але наголошував, що його батьки приїхали до Молдови з Костроми. Тоді, 30 років тому, я ставився до щоденних шовіністичних брєднів Діми як до якихось несерйозних дивацтв. Думав, що це тільки він такий, а інші росіяни, мабуть, не такі. А такі, як нам у радянській школі розповідали – добрі, чесні і справедливі.
Діма наголошував, що він не любить Бендери, Молдову і молдован, а любить Москву. На мої зауваження, що він має поважати народ, серед якого живе, різко відповідав щось на кшталт: де ступила нога русского чєловєка – там Росія. Росія – прогрес, цивілізація, культура. Все інше непотріб. Запитання, чи знає він молдавську (по факту румунську) мову, його дуже бісило. Він вважав приниженням для русского чєловєка вчити мови інших народів. Хвалився, як вони збиткувалися над учителем молдавської, зачиняючи того у шафі. Цією історією він часто вихвалявся, немовби героїзмом дєдов під Сталінградом. З молдавської він знав лише кілька матюків, якими вони з русскімі друзями принижували місцевих ровесників– селюків.
Єдиний комплімент, яким Діма наділяв мешканців Молдови: "Они очень трудолюбивые, хозяйстенные, прям такие жилистые все" (сам він був патологічним ледарем). Все інше – суцільний негатив.
«Грязними, вонючими, нічтожними» були для Діми представники практично всіх національностей. Кавказці, азіати, семіти... Коли до нас у гуртожитську кімнату приходили представники інших народів, Діма скоса поглядав на них зі свого ліжка і гидливо кривився. Він їх не чіпав, очевидно, побоювався і уникав скандалів, щоб не поперли з універа, але, коли якісь Гендуз чи Муслім зачиняли за собою двері, то давав волю своїм шовіністичним інстинктам. Навіть хрестився на репродукцію іконки на стіні над своїм ліжком зі словами: "Спасибо тебе, Господи, за то, что я родился русским!" Цілком серйозно, без будь-якої іронії.
30 років тому я ще не знав таких слів як "шовінізм", "ксенофобія", "нетерпимість", ще не чули ми тоді понять "русскій мір", "імперське мислення", "рашизм". Думав – дивина та й годі. Але ця дивина подвоювалася, коли до Діми приходив його земляк із Бендер, і вони вже удвох обгажували молдован і всіх тих, хто приходив у їхні хворі голови. І хоча дружбан теж був упоротим русскім, друзями їх складно було назвати – постійно з Дімою сварилися і намагалися принизити одне одного.
Українців Діма намагався не чіпати, все-таки мешкав у кімнаті з трьома українцями. Але нетерпимість до українського теж вилазила з нього: "С каких это пор Одесса укрАинский город? После революции 17-го года?", "Да на… он мне нужен, ваш укрАинский язык?" (попри те, що Діма навчався на рос. філології, укр. мова і література у них викладалися), "Наш декан нормальная женщина, но не понимаю, почему она всегда говорит на укрАинском?"
Щось приготувати їсти для Діми була суцільна каторга. Загалом, його батьки мали гроші, тож щотижня Діма привозив з дому немалі, як для нас, суми. Але за день-два він їх проїдав у дорогих кафе й далі голодний мучився. Як мучився? Ми ж, українці, кровожадні бандери, не давали хлопцю пропасти – підгодовували. Але коли не залишалося нічого, крім кусня сала, що завалявся, і ми лопали його з хлібом, то Діма із жахом на нас дивився і гидливо кривився, як від Гендуза: "Как можно есть сало? Это же чистейший холестерин!" Сало він категорично, принципово не вживав.
Діма хотів накачатися, як Шварц. Крім іконок, стіну над ліжком прикрашали західні культуристи, хоча америкосів Діма теж не терпів. Він купляв протеїн, шукав продукти, де багато білка, ходив у качалку. Але через лінивство все-таки здебільшого валявся на ліжку і мріяв, як він накачається, коли матиме великі бабки. А гроші хотів діставати якимось легким шляхом: "Вот бы кого-то выставить на большую сумму".
Діма демонстрував свої бравадні шовінізм і зверхність обраного весь перший курс, поки ми разом мешкали. Аж поки одного разу на початку літа 1992 року не приїхав зі своїх Бендер і не сів мовчки на ліжку. На його обличчі були розгубленість і переляк. Поволі почав розповідати, що робиться у його рідному і такому нелюбому місті і взагалі у тій частині Молдови, що називають Придністров'ям. ВІЙНА. Справжня. Ледь з батьками втекли звідти на своїй пятьорочці до Одеси. Обабіч дороги бачили підбиті танки, спалені авто... "Женщина убитая лежала", – тихо мовив Діма. Ми слухали і співчували Дімі.
Батьки вирішили: треба перечекати в безпечному місці, тож Діма в гуртожиток, а вони – в санаторій "Молдова". В Одесі. В українському місті рятувалися. Діма чомусь уже не доводив, чиє це місто і більше не наїжджав на молдован, які, виявляється, можуть добряче прищепити хвости тим, хто ще вчора зверхньо намагався вказувати їм, як їм треба жити на їхній рідній землі і якою мовою їм слід говорити. Ще вчора ти був представником титульної нації в СРСР, тобі було море по коліна, на всіх зверхньо плювався, а сьогодні ти вже звичайний біженець у сусідній країні.
Пам'ятаю, як тільки я згадав про ставлення Діми до молдован, то до співчутливого почуття підповз вуж зловтіхи: "Так вам і треба! Будете знати, як зневажати людей, на землю яких приперлися!" Але одразу ж засоромився таких думок і намагався вигнати цього слизького вужа з голови, щоб він не звив там кубло, але хитра гадина викручувалася і все повторювала: "Будете знати! Так вам і треба! Будете знати!"
Віктор Цвіліховський