Дивина була би, але це факт!!! 170 років тому орда судила наших хлопців за любов до України. Згадав Кирило-Мефодіївське товариство, дістав книгу документів і читаю про хід розслідування діяльності Кирило-Мефодіївського братства. В окремих документах навіть любов до України, користування українською мовою розцінювались як антидержавний злочин.
«В Києві і Малоросії, — занотовується в матеріалах слідства щодо Кирило-Мефодіївського товариства, — слов’янофільство перетворилось було в українофільство. Там молоді люди з ідеєю поєднання слов’ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишньої вільності й гетьманщини».
А далі про Марковича ще гірше: М.О. Маркович, який НЕ НАЛЕЖАВ до членів товариства, був висланий за межі України ТІЛЬКИ ЗА ТЕ, що він «питает такую привязанность к родине своей, Малороссии, какую он должен питать к отечеству, России», і «в письмах своих выражал неумеренную любовь к Малороссии».
І згадав я свого вірша, написаного після суду наді мною і Ніною Караванською в Одесі, на розі Дерибасівської і Пушкінської (там був обл. суд).
Вірш присвячено УКРАЇНСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ, чиїм іменем мене засуджено за любов до неї, до України, до Української республіки:
Мов грім із ясного неба
лунає мені Твій вирок:
“Ти любиш мене занадто –
тому ти не син, а виродок!
Ти любиш мене занадто –
ладен на руках носити.
а я до цього не звикла:
мої т а к не чинять діти.
Ти любиш мене занадто –
і в цьому ти винуватий!
Ти любиш...”
Замовкни, мамо!
Як смієш таке казати?!
Подумай, за що Ти судиш!
Отямся, побійся Бога!
СУДИТЬ ЗА ЛЮБОВ ДО СЕБЕ
САМОЇ та й сина свого?!
Сусіди ж тебе осудять,
огудять сторонні люди!
До скону мені перед ними
за Тебе соромно буде!...
Республіко моя, МАМО...
Я голос підвищив... Прости мені.
Не вірю, що Ти це судиш!
Хоч це і від твого імені.
Олекса Різників, дисидент, лауреат премії імені Евгена Маланюка