За роки радянської влади мільйони людей стали жертвами сваволі тоталітарної держави, зазнали репресій за політичні та релігіозні переконання, за соціальними, національними та іншими ознаками. Найжорстокішими були 1937-38 роки, коли «велика чистка» охопила увесь Радянський Союз, і була спрямована на знищення реальних та уявних ворогів Сталіна, вселяла в усі верстви населення страх та почуття незахищеності, рабської залежності та покори «великому вождеві». Смертний вирок став звичайним явищем і не підлягав апеляції. У кращому разі, на «ворогів народу» чекав тривалий термін ув'язнення у сибірських концтаборах. Лише у 1937 році органи НКВС на території України заарештували 279 126 осіб. До так званої «вищої міри соціального захисту» (розстрілу) засудили 67 777 осіб. Країну охопила хвиля «шпигуноманії» та розкриття різного виду «троцькістського підпілля», сіоністів тощо.
Однією з безневинних жертв сталінського терору став і Прокіп Пилипчук. Він народився у 1900 році у селі Новий Двір на Рівненщині. У 1920-23 роках служив у Червоній Армії. У 1924 році був секретарем Оситнянського, а потім – Чигиринського райпарткомів. Освіта вища, закінчив Комуністичний університет у Харкові. Працював інструктором пропагандистом ЦК КП(б)У. Був аспірантом Інституту марксизму-ленінізму Червоної професури. У 1932 році у Прокопа та Агрепіни Пилипчуків народилася донька Юлія, у 1937-му – син Олександр. У 1933 році Пилипчука направили начальником політвідділу Янушпольської МТС на Житомирщині. З березня 1937-го – заступник директора Бердичівського педінституту із заочного навчання, завідувач кафедри діамату, істмату та ленінізму.
З 1920-го і до арешту 22 вересня 1937 року – член ВКП(б)У. Цього дня Прокопа Корнійовича енкеведисти затримали на території інституту. Звинуватили у вербуванні студента для проведення антирадянської агітації. Слідчий оперативно “знайшов” чотирьох свідків.
А “трійка” призначила Пилипчуку вісім років позбавлення волі. Покарання відбував у Північно-Східних виправно-трудових таборах Дальбуду МВС на Колимі. Звільнили у 1945-му. Щоправда, змусили ще рік відпрацювати вільнонайманим гірничим майстром.
Повернувшись в Україну, проживав з сім’єю у селищі Олександрівка Кіровоградської області. Працював приймальником сировини у заготконторі. Та 14 жовтня 1950 року Пилипчука знову заарештували. Звинуватили в участі в українській націоналістичній організації. Спершу утримували в стінах УМДБ у Кіровограді. А 27 січня 1951 року Особлива Нарада при МДБ СРСР призначила заслання на поселення у Красноярський край під нагляд органів МДБ.
У грудні того ж року чоловік пише скаргу на ім’я Сталіна. Просить переглянути справу. Мотивує тим, що він “ніяких злочинів перед державою не скоїв”. Скаргу розглядали майже рік і залишили без задоволення.
Та Прокіп Корнійович наполегливо продовжує шукати правду, не розуміючи, за що страждає ці роки. Незважаючи на перенесені випробування, наївно продовжує вірити в утопію можливої справедливості у Радянському Союзі. У серпні 1953 року пише нову заяву на ім’я Генерального прокурора Союзу. Знову просить реабілітувати його як безневинно потерпілого.
Недочекавшись відповіді, у 1954-му пише ще одну скаргу. Нагадаємо, що це уже було після смерті “вождя народів”. Тож її уже під іншим кутом розглядав працівник Управління КДБ по Житомирській області. І ось що писав він у своєму висновку:
«Слідство у справі Пилипчука у 1937 році проведено із грубими порушеннями радянської законності. Звинувачення йому взагалі не висувалося. Очні ставки не проводились. Стаття 200 КПК УРСР не виконувалась. Був заарештований та засуджений за сумнівними та неперевіреними матеріалами, які під час перевірки наразі не знайшли свого підтвердження. Вважав би скаргу задовольнити, зняти судимість і клопотати про відміну рішення колишньої Особливої Наради при МДБ СРСР про відправлення його на поселення».
Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду СРСР 23 березня 1955 року розглянула протест Генпрокурора. Висновок: засуджений несправедливо. Судова колегія відмінила постанову “трійки” УНКВС по Житомирській області від 6 листопада 1937 року і звільнила Пилипчука від заслання.
Повертаючись в Олександрівку до сім’ї, Прокіп Корнійович уже знав відповіді на свої запитання.
Володимир Поліщук