Минулого тижня вийшов у прокат повнометражний художній фільм режисера Тараса Томенка «Будинок «Слово»: незакінчений роман» і викликав чималий резонанс.
Не знаю, може, я якась неправильна і сприймаю все надто загострено. Плакать почала вже з середини фільму і, в принципі, досі припинити не можу. Може, не треба так. Може, треба сприймати простіше це все.
А як простіше? Павло Тичина — це той, кого я знаю, це мій 11-й клас, де вчитель намагається нам пояснити перелом людини: ось тут були “Сонячні кларнети”, а ось тут уже “Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир”. Що зламало цю людину?
Микола Хвильовий — це мій філфак, це моє намагання зрозуміти, як можна вірити в більшовицьку революцію, а потім так в ній розчаруватися, що застрелитися. І не просто застрелитися — а зібрати друзів, вийти в іншу кімнату і... Що ж його так розчарувало?
Валер’ян Підмогильний, цей світлий юнак, який мене безмежно вразив тим, що вже в 26 років написав глибокий психологічний роман “Місто”, скільки б ще глибоких психологічних його романів ми могли б прочитати, якби його не розстріляли?
Остап Вишня — як же я його любила, і як тяжко зненавиділа, коли прочитала його [написаний за вказівкою] опус “Незалежна дірка”. Як він міг таке написати? – не раз думала я, і чого краще не застрелився?
Про все це у фільмі є. Не буквально — але ви самі все зрозумієте.
А біль і сльози тому, що це фільм не лише про 30-ті роки XX століття і тодішніх письменників, які постають перед нами як живі.
Це фільм про тепер і зараз. Неймовірний хід — створити в картині образ путіна. Це просто стовідсоткове влучання в ціль. У найцентральніший нерв. Боже, як же це вражає — феноменально схожий актор, ті самі жести, міміка, ухмилочка.
Як же глибоко в кишках у нас цей образ — просто перевертало. І ця російська мова — як серпом. На машині “Хліб” поміняно на “Хлєб” — помітили, так? Як в Маріуполі ту одну букву “і” міняли на “и”......
Та режисер і не приховував своїх намірів провести паралелі з сучасністю, а прямо таки ставить цей факт в лоб — коли у фільмі увімкнулася сирена повітряної тривоги, плакать почала не тільки я.
Хочу подякувати всім творцям фільму, режисерській групі. Вам все вдалося. Все вийшло на найвищому рівні. Бо ж фільм про митців має бути високохудожнім. Дуже. Адже ж ті митці з неба дивляться, і так же їм хочеться, щоб про них воно було все красиво, з толком — вони ж то на цьому добре розуміються. Вони ж митці.
Я впевнена, що їм дуже сподобався фільм. І вони всі також плачуть — крізь наші очі. А оскільки їх там на небі так багато — тому воно і ллється, не припиняється...
Надія Паливода