Фельдмани снідали, коли у причільне вікно, що виходило на вулицю Кримську, постукали. Господиня відхилила край фіранки і побачила трьох міліціонерів.
– Чого витріщилася, дурна бабо, хутчій відкривай двері! – наказаводин із чоловіків.
Семен Фельдман, накульгуючи на хвору ліву ногу, пішов до вхідних дверей. Та лише витягнув металевий засув, як двері ззовні штовхнули і кволий чоловік відлетів від них на середину невеликої кімнати старої мазанки.
– Вставайте, Семене Абрамовичу, простудитеся, – пожартував один з гостей. – А ви, тітко Саро, збирайте валізу чоловікові, забираємо ми його у табір для примусових робіт, – пояснив той же знайомий голос.
Це був Федір Слобідський, одноліток доньки господарів Сіми, який лише учора увечері був у їхній хаті із сватами, і якому Сіма дала відкоша.
– А що сталося? За що це його? –забідкалась господиня.
Не почувши відповіді від гостей, свою думку, а вона була така ж, як у матері, висловила Сіма:
– Та це ж вухатий Федько, мабуть, мстить нам за те, що я йомуучора гарбуза подарувала.
– Та причому тут це, – зніяковів Федір Слобідський. – То справи любовні, а тут – серйозні, державної ваги.
Поки дружина збирала у мішок речі чоловіка, Семен Абрамович догриз кусень хліба і став бідкатися на своє життя.
– Будинок по Пашутінській влада у нас відібрала. Добре, що хоч Сарі
дістався цей будинок після смерті матері. Живемо ми небагато, я б сказав навіть бідно. Скільки я нашию картузів, не більше двох на день, бо руки уже не слухаються і очі не бачать, та скільки Сіма продасть цих картузів на ринку, стільки й маємо на хліб. Сам знаєш, Федоре, зараз із замовленнями погано. Твій же батько теж майстер, чоботи шиє.
Двоє міліціонерів стояли похмуро біля дверей, а розмову з господарями вів лише Федір.
– Дядьку Семене, ще раз кажу – не плутайте сіно з соломою. Я служув народній міліції, а от де ваш старший син Матвій – невідомо. Кажуть, що у Білій армії!
– Та звідки ми знаємо де він, – втрутилася у розмову дівчина. – Його ж забрали до армії ще восени 1914 року. Так ось уже шість років ми ні сном ні духом не відаємо, де він. Ні, спершу приходили листи, знаємо, що був поранений під Львовом. А потім зв'язок обірвався. Тож де він, та й чи взагалі живий, ми не знаємо. Не шукай Федоре виправдань, а скажи прямо – це ти мстиш нам за мою відмову вийти за тебе заміж? Так я згодна, тільки батька не чіпайте. У нього хворе серце, помре у вашому таборі.
Ця словесна перепалка між Фельдмани і Федьком, очевидно, набридла старшому з міліціонерів, бо він втрутився в неї:
– Уперше таке бачу, щоб родичі арештованого відкривали рота. Дівчино, щось ти багато базікаєш. Хіба ти не зрозуміла – у нас наказ відвезти Семена Фельдмана, колишнього власника прибуткового будинку по вулиці Пашутінській, у табір для примусових робіт по вулиці Великій Перспективній, що біля Великого мосту через Інгул. Там він буде заручником. І крапка.
– А скільки він там буде цим, як ви сказали, заручником? – перепитала Сара.
– Як написано у папері, що нам дали, – до закінчення громадянської війни. Якщо у народної влади будуть докази, що ваш син Матвій у Білій армії, чи ще в якійсь банді, – батька вашого розстріляють. Щоб інші знали, що проти народної влади не можна виступати зі зброєю, як і молоти язиком усілякі дурниці. Зрозуміло?!
Та ці слова не злякали господиню:
– О, Боже, що ж це за лихо таке! І чого ж ти, Сімо, не погодиласяучора вийти за цього вухатого Федька! Невже ж він допустив би, щоб його тестя забрали у той клятий табір.
– Тітко Саро, що ви таке кажете, я ж собі не ворог. І добре, що Сіма мені відмовила. Бо якби моє начальство дізналося, що моя дружина – сестра білогвардійця, а тесть – заручник, то мене б вигнали, це у кращому разі, зі служби, а то б і я сидів на нарах поряд з Семеном Абрамовичем.
– Усе, досить, обіймайтеся, прощайтеся, і йдемо, нам ще треба в інший кінець міста, на Миколаївку, і теж пішки, бо трамваї не ходять, – наказав старший за віком міліціонер.
Мішок з речами викликався нести за Семена Фельдмана Федір Слобідський. І старий картузник у супроводі трьох міліціонерів пішов по Кримській вулиці до центру міста. Більше на Кущівці його не бачили…
* * *
Заручник — людина, захоплена з метою змусити когось (родичів заручника, представників влади) вчинити певні дії. Та значення цього слова у перші роки радянської влади було дещо іншим. Заручників брали уже в грудні 1917 року. 2 вересня 1918 року з’явилася постанова ВЦВК про запровадження червоного терору. Нарком внутрішніх справ Г. Петровський видає наказ «Про заручників»: «З буржуазії і офіцерства повинно бути взято значну кількість заручників. При найменшій спробі опору або найменшому русі в білогвардійському середовищі повинен застосовуватися безумовний масовий розстріл». Після офіційного оголошення червоного терору масові розстріли заручників йдуть вже не стихійно, а за центральними директивами. Заручників, зазвичай «колишніх людей», на політичні дії не здатних, розстрілюють з єдиною метою – залякати населення.
Єлисаветградський концтабір знаходився на правому березі Інгулу, між вулицями Великою Перспективною та Пашутінською, До слова, вулиця Пашутінська переходила на правий берег Інгулу і продовжувалася аж до фортеці.
У списку ув’язнених до Єлисаветградського табору примусових робіт станом на 25 квітня 1921 року (ДАКірО, Ф.Р – 347. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 163, 163 зв., 164) значиться 86 осіб, четверо з яких – заручники: Горянський Іван Юхимович, у власності хата та три десятини землі, заручник до викорінення банд в Єлисаветградському повіті; Колісниченко Павло Юхимович, мав хату та 12 десятин землі, заручник до кінця громадянської війни; Сипко Захар Микитович, мав хату та вісім десятин землі, заручник до викорінення банд; Саржовський Клим Федорович, мав дві десятини землі, заручник до викорінення банд.
Семена Фельдмана у цьому списку уже немає, хоча пройшло з часу його ув’язнення менше пів року. Навряд, чи його відпустили додому. Тож з двох одне – або помер у таборі від хвороби, або ж його розстріляли.
Володимир Поліщук