Ці слова з першої заповіді українця-націоналіста не спроста винесено в заголовок розповіді про націоналістичний рух на Голованівщині. Бо саме з такими благородними помислами ставали на прю з численним і набагато переважаючим силою ворогом десятки наших земляків. Вони вірили, що їхня самопожертва не буде марною.
На початку серпня 1941 року Голованівщина була окупована німецькими військами. А вже через кілька днів, слідом за ними в районі з’явилися члени Південної похідної групи Організації Українських націоналістів. Вони рухалися із Західної України одразу за фронтом. Провід ОУН обрав геніальну тактику діяльності по відродженню українського патріотизму та будівництву незалежної держави. Інша річ, що в ті роки цьому не судилося було збудитися, але спроба заслуговує на особливу увагу та вивчення.
Поки німці були зосереджені на ліквідації оточених армій в Зеленій Брамі, виловлюванням оточенців, поки на місцях ще не було створено органів окупаційної влади, групи в кількості 2-3 чоловік збирали на селах сходки, на яких обговорювалася політична ситуація в Україні, визначалися завдання на найближчу перспективу, обиралася влада та міліція з місцевих жителів. На завершення зібрань виконувався гімн “Ще не вмерла Україна” і розповсюджувалася націоналістична література. Тобто, користуючись моментом, ОУН творила українську національну владу з усіма її атрибутами – гімном, гербом тощо. Яскравий доказ цьому печатка старости села Крутенького із Триглавом у центрі. Подібні печатки були і в інших селах.
Сходки за участю націоналістів відбувалися в кожному селі. Про це згадують і жителі Голованівщини, що підтверджується архівними матеріалами: “...з німцями через кілька днів прибули невідомі нам чоловіки, їх було двоє чи троє. Вони скликали в селі Клинове збори всіх мешканців і почали проводити націоналістичну агітацію. Обрали місцеву владу. Після сходки націоналісти роздавали літературу – брошури, листівки” (Кіровоградський облархів, Ф. П 5907, Оп. 2 р. Спр. 12768, 13749). В деяких селах на сходках в знак подяки за звільнення від червоних окупантів німцям навіть вручали хліб-сіль – ще дуже свіжими були рани, нанесені Україні московсько-більшовицькою владою за останніх двадцять років: руїна часів громадянської війни, колективізація, голодомор, репресії. Селянам хотілося вірити, що німці принесли сподівану волю.
Проте, подібні цілі щодо України не входили в плани фашистської Німеччини. Незабаром німці відчули, яка то сила постає поруч з ними. Головним гаслом її було: „За Українську Самостійну соборну Державу! Воля народам! Воля людині!” Стало зрозуміло, як тільки ОУН зміцніє, вона поверне свою зброю і проти них. І вже влітку 41-го до концтабору був запроторений лідер оунівців Степан Бандера, а восени, після його відмови відкликати Акт проголошення незалежності України від 31 червня 1941 р., почалося знищення і похідних груп ОУН. Але засів вже давав рясні сходи – на місцях вже були кадри, які знали завдання і гуртували навколо себе людей.
ОУН перейшла в підпілля і шукала інші шляхи поширення своєї мережі. Майже в кожному селі на Голованівщині були створені осередки. У вересні 1942 року в Межирічці відкрилася агрошкола і вже з першого дня при ній почав діяти осередок ОУН, членами якого були як викладачі так і учні. Одним із керівників осередку був також директор школи Федір Пилипович Хоменко (псевдо „Береза”).
На такому унікальному факті як відкриття в період німецької окупації агрошколи необхідно зупинитися окремо. Мені невідомо, щоб ще десь в Центральній або Східній Україні під час війни діяв подібний навчальний заклад. Як стало можливим його відкриття? Ось що писав в листі колишній учень Межиріцької агрошколи, мій шкільний учитель німецької мови, нині пенсіонер Анатолій Андрійович Галушко (1926 р. нар. с. Троянка): „До цього часу не можу впевнено сказати, кому потрібна була та школа, хто ініціатор її відкриття? Моя особиста думка, німцям вона не була потрібна, їм треба була молодь для роботи в Німеччині, а не тут. Найвірогідніше агрошколу відкрили з ініціативи національно-патріотичних сил з метою збереження молодих людей і підготовки кадрів для майбутньої української держави”. Якщо зважити на те, що все керівництво школи і майже всі вчителі сповідували націоналізм, мабуть, саме так воно й було.
Розміщалася агрошкола-технікум в колишньому поміщицькому маєтку контрадмірала царського флоту Олексія Абази, який в лютому 1917 року перед смертю покликав до себе активістів села Межирічки і сказав: „Якщо революція відбудеться, то я прошу вас, не розоряйте маєтку. Він буде потрібен вам, народу, який я так люблю”. Маєток був розорений, як і могила контрадмірала, до речі. Проте приміщення були збережені і використовувалися до 1990-х років минулого століття переважно в освітніх цілях.
В агрошколі вчився й працював метеоспостерігачем підсобного господарства в майбутньому відомий полярник, Герой соціалістичної праці Петро Свірненко, тут розпочинав свою трудову діяльність викладачем хімії та ґрунтознавства академік НАН України Петро Василенко, а директор технікуму Олексій Мартинюк став... начальником чекістської спецшколи у самій Москві. Дивне призначення, чи не так? Але якщо взяти в рахунок те, що школа знаходилася під повним контролем ЧК, то цілком можливо, що в її директорові хтось помітив необхідні якості для керівництва школою, яка готувала контррозвідників. Відомо також, що продукція з підсобного господарства технікуму відправлялася Одеським чекістам. Не мало не багато – майже 150 чоловік працювали на це. Чому було ліквідовано технікум невідомо. Син Петра Свірненка Віталій (1927 р. н.), який чимало чув від батька про технікум, висуває версію, що це було зроблено з метою уникнути репресій, які насувалися, адже продукція, яка вироблялася в підсобному господарстві, ніде не оприбутковувалася, її нібито не існувало...
Отже, як бачимо, створення в 1942 році агрошколи не якась авантюра, тут було все для того, щоб готувати потужну кадрову базу для вільної України. Цікаво, що учнем агрошколи можна було стати лише за направленням старости району. Ним був Іван Якович Радеуцький, досить відома і авторитетна людина в районі – до війни керівник передового колгоспу, знав німецьку мову. Вчительський колектив утримувався за рахунок місцевої управи. Очевидно, що І. Радеуцький та староста Голованівської сільської управи, колишній директор Роздільської семирічної школи, виходець з Крутенького Матвій Карпович Грицюк зуміли знайти мову з окупаційною владою (комендант сільськогосподарської комендатури фон Дрескі) про відкриття агрошколи саме для того, щоб зберегти хоч якусь частину молодих людей від висилки до Німеччини і підготувати так потрібні національні кадри для боротьби з окупантами. Те, що за відкриттям цієї школи стояли саме українські патріоти припускає і інший учень агрошколи Микола Арефович Чиж (1925 р. с. Наливайка).
Програмні цілі ОУН повністю відповідали почуттям і прагненням юних українців. Можна уявити, з яким трепетом читав їх, наприклад, Василь Короп, в якого під час голодомору померли і батько, і мати: „ОУН проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіалістичні цілі, “визволяв”, „брав під охорону”, „під опіку” інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок”. „ОУН за цілковите знищення большевицької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського господарства, проти повороту до поміщицько-капіталістичної системи.” Їхні клятви були щирими і твердими: „Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайни”...
Скільки членів налічувала ОУН в районі, мабуть, ми ніколи не дізнаємося, бо „ми діяли в конспірації і знали тільки провідника та кількох найближчих товаришів, – розповідав Віссаріон Луценко, – хоча вважалося, що загалом нас було до трьохсот осіб”...
Вони не складали списки, не заради слави вступали до ОУН. Вони готові були померти безіменними за святу справу – визволення Вітчизни від червоних і коричневих окупантів. Лише через роки тому ж Луценку стане відомо, що членом ОУН був А. Г. Духовий, який врятував його від німецького рабства. Судячи з поглядів на національне питання, на думку В. Луценка членом ОУН був також викладач української літератури і мови Надольняк, на жаль, ім’я та по-батькові невідомі. Нині достеменно відомо, що членами Межиріцького осередку ОУН були учні технікуму Анатолій Вареник та його сестра Ніна (псевдо Катя) з Клинового, Олександр Мандрійчук із Станіславчика, Остап Чорнобай із Розношенців, Яків Підлубний з Троянки, редактор районної газети „Наш клич”, яка виходила під час окупації, Іван Савович Рудник та його протеже друкар Микола Ковбасюк.
Очолював осередок, нібито, Гриць із Західної України. Звісно, прізвища його ніхто не знав, але в справі Дмитра Андрійовича Печака (1901 р.н., с. Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області, українець, освіта середня спеціальна – будівельний технікум), який проживав у с. Межирічка і працював економістом Межиріцького спиртзаводу, згадується, що він „зустрічався з керівником націоналістів на Голованівщині, галичанином Христюком”. Можливо, Гриць і Христюк одна й та ж особа. Про самого Печака з тої ж справи відомо, що він заарештований 23.09.1944 Голованівським РВ НКДБ: „У 1920 році служив у петлюрівській армії; у грудні 1941 року Іваном Рудником завербований в Організацію українських націоналістів, читав націоналістичну літературу, брав участь у драматичному гуртку, співав шовіністичні українські пісні у націоналістичному хорі, писав антирадянські статті в газету “Наш клич”. Засуджений 21.05.1945 трибуналом військ НКВС Одеської області до 15 років каторжних робіт”.
Але це було вже після звільнення району від німецьких загарбників. Тим часом Межиріцька організація вела досить активну діяльність. У місцевій друкарні, яку було переведено сюди з Голованівська, за допомогою друкаря Миколи Кіндратовича Ковбасюка вдалося налагодити виготовлення листівок і випуск націоналістичної газети „Наш клич” (редактор І. Рудник). Активну участь у розповсюджені друкованої продукції взяли дядько Миколи колишній офіцер Червоної Армії Платон Ковбасюк та двоюрідний брат Данило Варивонович Ковбасюк. Платон Григорович був добрим чоботарем, він пошив своєму племіннику Данькові гарні чоботи з подвійною халявою, куди ховалися листівки, і той мандрував у ближні райони – Грушківський та Гайворонський. У своєму районі, листівки не розповсюджувалися, щоб не „засвітити” місця їх виготовлення. Данько досить вправно виконував свої обов’язки аж до арешту Миколи.
І все ж друкаря було вирахувано. Про загрозу арешту він був попереджений з Голованівської комендатури, де працювали свої люди, проте відчайдушний і гордий Микола навіть не думав тікати і переховуватися. Він знав, що на нього чекає, якщо заарештують, але якщо втече, заберуть його маленьку дитину та молоду дружину, позбиткуються над всією родиною. Тому на виклик з’явився до комендатури сам. З Гайворона поступила команда припровадити Ковбасюка до гебітскомісаріату.
Очевидно, зважаючи на те, що Микола з’явився добровільно, до окружного гебітскомісаріату в Гайворон його супроводжував всього один поліцай. Микола їхав з ним на возі, роздумуючи, які катування можуть випасти на його долю. Згадав дядька Платона, Данька. “А якщо раптом не витримаю тортур і проговорюся?” – думав. Ні, краще загинути, аніж терпіти знущання і прославитись зрадником. Щоб не дійшло до цього, він почав всіляким чином зачіпати поліцая, аби спровокувати його до застосування зброї.
І він таки довів свого охоронця, що той струтив його з воза і убив по дорозі. В Гайворон він привіз лише труп Миколи, не забувши при цьому зняти з нього добротні, пошиті дядьком Платоном, чоботи. Тато Миколи, який пізніше розшукував сина, бачив ці чоботи на убивці, але що він міг, бідний, зробити. Заплакав лишень і пішов додому. Де поховано тіло відчайдухи Миколи Ковбасюка, ніхто не знає. Німцям же так і не вдалося дізнатися, хто ще був причетний до розповсюдження націоналістичних листівок. Цього не вдалося зробити і кедебістам, які не один рік потратили на пошуки.
Після звільнення району від німців, Платон Григорович воював на фронті, а демобілізувавшись, працював у Межирічці. Помер у Бобринці в 2001 році. 18-річний Данько теж був призваний до червоного війська, героїчно бив фашистів, про що свідчить орден Великої Вітчизняної війни 2 ступеня, яким він був нагороджений за взяття стратегічно важливої висоти на території Угорщини. Відійшов на той світ Данило Варивонович Ковбасюк у 2000-му році. Похований у селищі Побузькому.
Приблизно в ті дні, як поліцаї арештували Миколу Ковбасюка, в Межирічку нагрянуло гестапо. Справу І. Рудника вони і не думали доручати поліції. Дуже вже була важлива ця персона. За свідченнями межирічківців, зокрема Віталія Свірненка та Гната Ковбасюка, саме він був автором листівок. А на думку Миколи Арефовича Чижа Рудник навіть міг бути керівником Межиріцького осередку ОУН, бо саме він двічі їздив до Львова і привозив звідти папір для редакції. Рудника було розстріляно. Сталося це, нібито, в січні 1943 р. Що йому довелося пережити, які тортури витерпіти невідомо, але те, що більше ніхто не постраждав, засвідчує, що Іван Савович нікого не видав.
Хто ж видав самого Івана Савовича та Миколу Ковбасюка? На це достеменної відповіді немає. Проте є один цікавий факт, про який розповів той же Віталій Свірненко. Під час війни він не був у рідному селі, а після війни йому розповіли про долю його довоєнного однокашника Гриця Стримецького. Гриша був довіреною особою І. Рудника і також розповсюджував листівки. І раптом (а це сталося, нібито, після арешту І. Рудника) його знайшли вбитим у підвалі зруйнованого будинку. Убив його, нібито, сам директор школи. Якої школи і який директор, гадати не доводиться. На той час існувала лише одна школа – агрономічна і був у ній один директор – Ф. Хоменко. Якщо це дійсно зробив він, то за що? Мабуть, саме цей чотирнадцятирічний хлопчак видав Рудника і його було покарано за законами воєнного часу...
Агрошколу закрили в березні 1943 року. За словами А. Галушка приїхали німці з обласного гебітскомісаріату і, зібравши всіх, оголосили, що вони не потребують агрономічних фахівців. Проте головною причиною закриття школи, на думку Вісаріона Луценка, була націоналістична діяльність, школу так і називали – розплідником українського націоналізму.
Сергій Піддубний