Посеред жовтня виповнилося б 60 років відомому краєзнавцю Петру Кизименку. На жаль, він пішов від нас зовсім молодим, але встиг стати автором цікавих, свого часу сенсаційних розвідок з історії нашого краю. Більшість його праць зібрана у книзі «Пам’ять степів», яка вийшла двадцять років тому і вочевидь потребує перевидання. Пропонуємо вашій увазі спогад про Петра відомого журналіста і краєзнавця Юрія Матівоса, який рік тому теж пішов у інші світи.
…Так трапилося, що з роками перебудови і гласності у мене пов’язано немало спогадів, які назавжди врізалися в пам’ять. Все почалося з того, що у 1989 році мене обрали головою правління обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців. Як будь-яке нове утворення, краєзнавче вимагало додаткових структур. Тобто, міського осередку. Оскільки охочих задарма впрягатися у громадську роботу завжди бракувало, шукати довелося довгенько. До того ж, краєзнавство не така проста штука, як здається. На ньому капітал не наживеш, зате мороки зазнаєш. Професійними краєзнавцями мають бути працівники музеїв. То й пішов я до обласного краєзнавчого.
Там і зустрівся трохи не з усім складом працівників установи. Всі такі гарні, молоді, запальні. Більше схожі на студентів, ніж на відповідальних працівників обласного рівня. Спілкуючись із хлопцями, я дуже швидко переконався, що у визначенні запальні я не помилився. Музейники відразу засипали мене в’їдливими скептичними репліками. Що це, мовляв, за нова ідеологічна надбудова, кому вона потрібна? Краєзнавство – річ добровільна, це свого роду захоплення. І об’єднувати їх немає ніякої потреби. Є Товариство охорони пам’яток історії та культури – і тому робити нічого.
У ході запальної дискусії спливла тема негайної зміни назв окремих вулиць, та й самого міста. Ось тут уперше і з’ясувалося, що ми у цьому питанні стоїмо на різних позиціях. Не згадаю, хто з моїх молодих опонентів намагався переконати, що «комуняцькі» назви треба прибрати з наших вулиць і повернути «історичні». Нагадаю, розмова відбулася за тих часів, коли язики вже дозволено було розв’язувати, а національна свідомість ще не сформувалася.
Про незалежну Україну вели мову в дуже вузьких колах. І аж ніяк не недавні студенти. Ще рік-два тому вони просто не насмілилися б у такому тоні розмовляти з малознайомою людиною старшого віку. Та ще й працівником газети обкому правлячої партії. Я посміхався в душі, коли один з надто палких прихильників «історичних» назв обізвав мене заангажованим носієм «комуно-бюрократичної системи». Після цього дискутувати з молодими перебудовниками я не вважав за доцільне. Було ясно: не всі присутні усвідомили суть того, що відбувається у країні. Терміни «історичні назви» чи «заангажованість» не зовсім для них зрозумілі.
Невдовзі я випадково зустрівся на вулиці з одним із учасників тієї палкої розмови. Він назвав себе – Петро Кизименко. Мені захотілося поговорити з ним предметно. Адже саме цю людину директор музею Павло Босий рекомендував для організації міського первинного осередку краєзнавців. Трохи вищий середнього зросту, міцної статури, з типовим відкритим українським обличчям і приємним глухуватим голосом, він відразу викликав симпатію. Тоді, у музеї, він нічим не виділявся, більше мовчав.
Години дві просиділи ми з Петром на лавці у скверику Шевченка. Я зрозумів: маю справу з людиною ерудованою, вихованою і тактовною. І що найважливіше для спільної справи – у нього була готовність нею займатися.
– Мати свою позицію нікому не заборонено, – казав мій новий приятель. – Та ще тепер, коли ми всі неначе з клітки випущені на волю. Не знаємо, як себе у таких умовах поводити. Певну частину людей трохи заносить. Та це тимчасово, воно попустить. Ви не сприймайте близько до серця тодішню суперечку, – розсудливо радив Петро. – Тепер демократія. А ми такі різні, виявляється! То раніше був «наш адрес – Советский Союз». Тепер комусь хочеться жити у місті з козацькою назвою, комусь із російською. Кому яке ближче.
Золоті слова. Хоча в одному їх автор помилився: декого не попустило й досі. Та це вже тема інша, Петро теж належав до прихильників повернення «історичних назв». Та його погляди дещо відрізнялися від тих, хто за істину вважав лиш свою думку (я переконаний – не завжди свою). З переходом на роботу до Державного архіву Кіровоградської області науковий світогляд, ставлення до реалій головного наукового співробітника помітно змінилися. Мені доводилося і по роботі, і по громадській діяльності часто спілкуватися з Петром. І завжди ми знаходили спільну мову. Я уважно стежив за творчим зростанням молодшого колеги. Все ширшим і глибшим ставав його світогляд як краєзнавця, гострішало перо.
У пресі періодично з’являлися його публікації у національно-патріотичному руслі на теми досліджень історії рідного краю. У газетах «Кіровоградська правда», «Вечірка», журналі «Поріг» виходили цікаві нариси циклу «Козаки не за порогами». Це глибокі дослідження часів козацько-селянських повстань (Хмельниччина, гайдамаччина), історія краю за гетьманування Виговського, Дорошенка, Мазепи. До Кизименка ці теми практично ніким не розроблялися, а у радянські роки заборонялися. Жоден із тих розумників, хто дорікав мені «заангажованістю», не доріс до рівня наукового висвітлення справжньої історії України. (Можливо і доріс би, так бажання не було).
Звичайно, і Кизименко не відразу порвав з комуністичними постулатами. Для цього треба мати честь, совість і громадянсько-національну позицію. Це не високі слова, а саме ПОЗИЦІЯ. Наведу лиш один приклад. Ще за часів Російської імперії тодішніми ручними істориками вигадано дату заснування Єлисаветграда – 1754 рік. Таким було ідеологічне замовлення. Петро, навчений такими самими істориками, теж сприймав фальсифікаторів за науковців, бо лжетеорію підтримували компартійні ідеологи.
Так повідомляли монографії, енциклопедії. Петро не довіряв першоджерелу, що зберігається у Державному архіві. У ньому вказана справжня дата 1752 рік. Не тримаючи в руках цей документ, він довіряв «усталеній традиції». Писав: то «очевидна помилка, насправді 1754-й». Працюючи в архіві, ознайомився з документом і змінив застарілі погляди. Запропонував провести обласну наукову конференцію за участі істориків, краєзнавців. Щоб назавжди припинити непотрібні суперечки навколо справжньої дати. Адже у міста украдено два роки його історії.
На жаль, не вийшло. 21 липня 1998 року тяжка недуга обірвала життя 33-річного Петра Кизименка. Талановитої і розсудливої людини, фахівця-професіонала, надійного і щирого товариша, хорошого сім’янина, батька двох синів-орлів. Кажуть, вік людини не вимірюється її земним буттям. Вона живе доти, доки живе про неї пам’ять. Це значною мірою стосується Петра Миколайовича Кизименка. Багато, дуже багато дала історії краю його пошукова, дійсно просвітницька робота. Невимовно рано обірвалося його молоде життя. За той короткий час, що працював у архіві, він підняв із полиць такі пласти, до яких не доходили руки багатьох пошуковців. Бурхливі події революційних років у Єлисаветграді з часів падіння монархії у лютому 1917 року, захоплення влади більшовиками – цю сторінку місцевої історії у її справжньому вигляді ніхто, крім Кизименка, на той час не висвітлював. Та й тепер похвалитися у цьому плані особливо нікому. Тоді – тим паче.
Пригадую, з якою злобою зустріли апологети комуністичної ідеології публікацію Петра Кизименка у співавторстві з Геннадієм Коганом «Невідома війна. ОУН-УПА на Кіровоградщині». Та хіба тільки цю...
…Посади дерево, вирости сина – у цьому народна мудрість вбачає сенс людського життя. Для творчої особистості додається ще один чинник: написати книжку. Петро написати встиг, видати – ні. За нього це зробила вірна дружина і надійна помічниця Ольга. У 2003 році вона з допомогою друзів і організацій, де Петро працював, зібрала все розпорошене по різних періодиках і видала чудовий збірник «Петро Кизименко. Пам’ять степів. Історичні нариси з історії Кіровоградщини». Видання стало настільним посібником для школярів, студентів. А також, нічого кривити душею, для викладачів і вчителів. За цю працю автор посмертно удостоєний обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова.
Кожного разу, коли я дістаю з полиці збірник, відчуваю теплий, трохи з доброю лукавинкою погляд Петрових очей. Лагідну посмішку його вуст, із яких завжди готове зірватися влучне слівце чи добра порада. Таким він залишається у пам’яті тих, кому випало йти поряд із ним бурхливою нивою нашого непростого життя.
Юрій Матівос