Для колективу редакції це було повною несподіванкою. Ще вчора редактор Юрій Моторний проводив традиційну планірку, а сьогодні уранці нам повідомили: наш керівник уже колишній – відтепер він очолюватиме одну з центральних газет республіки. У нас розпочалося звичне для тих часів ворожіння – хто буде призначений на місце Юрія Давидовича?
Адже замінити його було не так просто – у області кандидатур на посаду редактора ми не знали, рівень тодішньої «Кіровоградської правди» був досить високим, торік газета була визнана кращою обласною в Україні. А це – ми усі добре усвідомлювали – багато значило…Тим більше, на ідеологічному фронті країни у зв’язку з перебудовою, оголошеною тоді новим, мало відомим широкому загалу генсеком ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, очікувалися значні, не усім керівникам зрозумілі, насамперед політичні, зміни. Ми чекали призначення одного з двох заступників колишнього редактора: обидва мали досвід газетної роботи, вищу журналістську освіту, були відомі обласним керівникам як надійні ідеологічні кадри. До того ж, вони по черзі щодня бігали в обком, сподіваючись на своє призначення…
І раптом – згадувана несподіванка! Тижнів за два-три у редакції був оголошений повний збір усього колективу. До залу, де ми зібралися, увійшли один з секретарів обкому та мало кому знайомий чорнявий чоловік середнього зросту із зосередженим виразом обличчям, на якому злегка проглядалася ледь помітна посмішка. Секретар теж трохи хитрувато і загадково представив:
– Знайомтесь: до сьогоднішнього дня – заступник завідуючого відділом пропаганди і агітації обкому партії Олександр Федорович Кердіваренко. Від сьогодні – редактор газети, у якій ви маєте честь працювати.
Олександр Федорович справді здався нам людиною-загадкою. Та ще на тлі його недавнього безпосереднього начальника Івана Оліфіренка, якого знали не тільки усі журналісти, а й освітяни та культпрацівники теж. Можливо тому, що та перебудова внутрішнього життя країни, яку затіяв Горбачов, була не зрозуміла, певне, і йому самому. Гласність, свобода слова, відміна фактичної цензури над засобами ЗМІ, зародження небачених і нечуваних у країні громадських організацій на чолі з несанкціонованими керівниками на чолі… Чого вартий був Народний Рух, геть незрозумілий партійним чиновникам на зразок нового нашого редактора. (Ми знали – колишнього теж). Олександр Федорович спочатку загалом, потім декому з нас окремо пояснив: ніяких політичних, громадських, творчих змін у роботі редакції не буде. Погляди кожен має свої, може дотримуватися їх особисто. Газета була і буде органом обкому партії, це мають усвідомити усі творчі працівники.
Не варто зупинятися на усіх тогочасних деталях підготовки до публікації матеріалів. Назву лиш один приклад. На прохання чиновника міськвиконкому я підготував його виступ (існувала у тодішніх ЗМІ подібна практика) на сторінці газети і поніс редактору. Олександр Федорович оглянув подане з останньої сторінки, почитав підпис автора і, знявши з очей окуляри, помітно збліднівши, несподівано підвищеним тоном запитав:
«Шановний, про що ми з вами недавно говорили?» Мої пояснення про те, що у цьому дописі немає ніякої політики, що порушуються важливі питання побутового характеру, автор – відповідальна особа виконкому, викликали різке невдоволення редактора. Він навіть не захотів читати кореспонденцію, різко повернув мені із словами: – На мітингах його можете слухати, газета подібних т. зв. демократів друкувати не буде. Далі, трохи охолонувши, зовсім спокійно додав:
– Зрозумійте мене правильно. Я все попереднє життя був слугою компартії, вірним ленінцем, ним і залишаюся. Не вірю отим демократам… Друкувати їхні думки, навіть зовні прості і ділові, на сторінках своєї газети ніколи не буду, доки її редагую. Ви можете сприймати сучасні події як вам хочеться, але мені більше подібного не подавайте.
Я добре зрозумів цю людину, її почуття. І несподівано, навіть для себе, попросив:
– Якщо я відвідуватиму мітинги так званих, сприйматиму їхні погляди і думки, але не подаватиму їх до газети – матиму право у ній працювати?
Відповідь була миттєвою:
– Мені ваша журналістська творчість подобається. Я оцінюю вашу роботу з відповідним ставленням. Добре розумієте – яким… Ніяких перешкод для публікації не буде – ходіть, слухайте, то ваша особиста справа. Газеті ж потрібно… Ви добре знаєте що і як…
Я все добре сприйняв…Ми щиро потиснули один одному руки…
…Народна мудрість каже: життя прожити – не поле перейти. Тим більше, якщо це поле невідоме. З позицій сьогоднішнього дня легше передбачити – що сталося би тоді, після 1991-го, якби… Ось і Олександру Федоровичу – розумній, освіченій, вихованій і талановитій людині довелося не без проблем переходити життєве поле. Газета, яку він очолював і оберігав від непередбачуваних, на його погляд, ситуацій, партії, якій беззавітно вірив, відразу після розпаду системи припинили своє існування. Залишився колишній високий ідеологічний чиновник і редактор газети на пташиних правах, без посад і платні. Але, певне, його підлеглі не затаїли зла на «комуняку», якого нещадно критикували, ображали у дні протистоянь.
У новій, тепер уже далеко не комуністичній «Кіровоградці», колишньому її очільнику знайшлося місце не рядового газетяра – він став завідуючим відділом сільського господарства. З-під його пера виходили актуальні, корисні публікації, які легко і просто читалися і сприймалися. Пізніше вони стали основою публіцистичної збірки, яка була удостоєна обласної премії Евгена Маланюка.
А ще талановитий і працелюбний газетяр став заслуженим журналістом України, і це цілком виправдано. Олександр Федорович у вільний час віддався літературній творчості: писав непогані цікаві прозові твори, вірші, пропагуючи тим самим українську мову, якою володів досконало…
…Мені інколи, перебуваючи вже на пенсії, доводилося зустрічатися з О. Кердіваренком. Він залишався таким, яким я знав багато років – спокійним, виваженим, ввічливим. На характері, звичайно, відбилася тяжка трагедія – загибель сина. З’вилося більше сивини, і до того не дуже говіркий, він зробився ще мовчазнішим. І так не дуже охочий до зайвих переміщень, він перестав без особливих потреб залишати домівку. Лиш в одному не відмовляв собі: писав, творив, залишав по собі слід у житті і творчості. Очевидно, це й стало покликанням цієї скромної, позбавленої зла людини. Наприкінці червня Олександру Федоровичу виповнилося б 85.
Юрій Матівос