Наприкінці червня ювілейну дату відзначає історик, педагог, людина, яка багато зробила для розвитку педагогічної освіти у нашому місті, науковець, який очолював регіональний центр дослідження історії Центральної України Інституту історії України Національної Академії наук, професор Олексій Брайченко. Ми попросили його поділитися роздумами про власне життя, пережите, здобутки і втрати.
«Народився я 28 червня 1954 року вже не на півдні Київщини, а на півдні Черкащини (область була утворена 7 січня). Батько Дмитро Маркович – сільський фельдшер, а це постійні виклики до хворих і вдень, і серед ночі, а мама Надія Павлівна – вчителька початкових класів. В селі вони користувалися заслуженим авторитетом, бо і батько, і мама ніколи не відмовлялися допомагати односельцям і справами, і розумною порадою.
З першого по четвертий клас мене вчила мама і було нас у класі 36. Мама була дуже тактовною і ніколи не ображала учнів, а тому багато її учнів завдяки їй обирали професію вчителя.
Десь у класі сьомому я вирішив, що буду істориком і вчитимуся в університеті ім. Т.Шевченка. Батьки не заперечували, але, переживши війну і не один голод, заявили, що до армії я повинен отримати якийсь фах, аби стати спроможним утримувати себе і свою сім’ю. А потім вже йти далі. Отож, я вступив у Смілі в технікум харчової промисловості, але щоб мати змогу вступати до університету склав екстерном екзамени і за середню школу.
В березні 1973 року молодий технік-механік почав працювати на цукровому заводі-комбінаті слюсарем. Десь через місяць-півтора захворів начальник відділу постачання і збуту. Директор мене викликав і запропонував попрацювати на цій посаді (всього кілька місяців, я ж мав іти в армію). Порадившись із батьками, я погодився. Директор – Андрій Чекаль порадив впродовж тижня збирати заявки на потрібні матеріали від керівників підрозділів, у понеділок готувати листи в трест, чи главк, а у вівторок по обіді заходити до нього. Пів року кожен вівторок не менше години він проводив зі мною, зараз сказали б, проводив тренінг. Розповідав, куди мені слід їхати, кого я там зустріну, яке у мене буде перше враження від зустрічі з людьми, які вони насправді… Я все життя йому вдячний за науку планувати свій час і розбиратися в людях.
Знання набуті в технікумі мені знадобилися і в армії, але кожну вільну хвилину я використовував готуючись до вступних екзаменів в університет. Демобілізувавшись в листопаді, я вирішив спробувати вступити на підготовчі курси, які починали навчання з 1 грудня. Попри великий конкурс – 186 претендентів на 30 місць, екзамени та співбесіди я пройшов і був зарахований.
Навчання в університеті це окрема розлога розповідь, бо там я опанував не лише історію, але й високого рівня організацію навчальної, виховної та культурно-масової роботи.
Історичний факультет я закінчив з дипломом із відзнакою, але вважав, що час навчання (перебування в Києві) варто використати більш ефективно і ще відвідував заняття на факультеті громадських професій університету із журналістики і лекторської майстерності.
Щодо журналістики то я в пресі зрідка друкував статті.
Що ж до лекторської діяльності то вже на 4-5 курсах я читав лекції від товариства «Знання» в Києві, був лектором ЦК комсомолу України, їздив з лекціями і був, зокрема, в Черкасах, Одесі (Рені, Ізмаїл, Татарбунари, Білгород-Дністровський), на будівництві Хмельницької АЕС.
Крім цього я кілька років відвідував репетиції університетського ансамблю «Веснянка». Тож коли довелося керувати художньою радою я знав багато нюансів цієї діяльності з середини.
Постійно працював у бібліотеках, з другого курсу в ЦНБ (нині ім.В.Вернадського). В Національній історичній водночас із підготовкою до занять перечитав-переглянув «Київську старовину» та «Літопис революції» – сотні томів.
І, звичайно, займався і науковою діяльністю. Для написання дипломної роботи про повстанські рухи в Україні (Звенигородсько-Таращанське повстання) у 1918 році, я звернувся в архів і мені сказали, що до потрібних мені фондів мене допустять, коли я писатиму докторську дисертацію. Щоб зібрати потрібні матеріали я поїхав досліджувати фонди місцевих музеїв – Звенигородка, Тараща, Умань, Черкаси. Зібрані матеріали дозволили написати і дипломну роботу, і статтю (спільно з науковим керівником) і опублікувати її в університетському щорічнику «Історичні науки» за 1981 рік.
Двадцять один рік роботи в Кіровограді для мене були роками професійного гарту. Завдяки керівництву внз Федором Овчаренком, а згодом Олегом Полярушем та проректорами Болеславом Кучинським і Сергієм Мельничуком педінститут у 80-90-х заслужено став одним із провідних в Україні. Працюючи заступником декана, деканом історичного факультету, проректором з наукової та навчально-виховної роботи я перш за все прагнув зберегти все досягнуте попередниками і лише потім привносити щось своє, чого вимагав час. А становлення університету в середині 90-х вимагало чимало. Вимога ректора: «Педагогічний університет повинен стати гуманітарним центром регіону» – ставила перед колективом високі завдання, шляхи досягнення яких повинні були прокладати проректори та декани факультетів, завідувачі кафедр, викладачі і студенти. І ми спільними зусиллями розширювали факультети, створювали ліцей, магістратуру, відділення, налагоджували зв’язки з інститутами Академії наук.
Кілька слів про утвердження України в її власній історії. Зі здобуттям незалежності історики намагалися повернути замовчувані події і дати. Поряд із оприлюдненням трагічних сторінок: правди про Голодомор, про переслідування і розправи над видатними українськими діячами науки і культури, виявилося що в тіні російських подій стояли перемоги в Україні. Так сталося із битвою на Синіх Водах. Погортаєш багатотомну «Історію Української РСР» ця битва зафіксована, але висвітлювалася в тіні Куликовської битви, яка відбулася на 18 років пізніше.
Кілька років на початку 90-х влітку я шукав сліди битви в селах Новоархангельського та Катернопільського і Тальнівського районів. Від Ямполя до Покотилового, Ятрані, Чеснополя, Павлівки. Взимку під час канікул вивчав дослідження в бібліотеці ім. В.Вернадського. Зрештою прийшло розуміння того, що настав час розширювати коло джерел і водночас знахідки археологів підкріплювати роботою реставраторів та дослідженнями фахівців інших історичних дисциплін.
З іншого боку, відсутність фінансування вимагала поєднання зусиль державних установ і бізнесу, викладачів і науковців, працівників музеїв і товариства охорони пам’яток історії і культури. І мені вдалося започаткувати в 1997 році комплексну експедицію, проводити конференції і видати збірники статей.
Комплексна експедиція, яка задумувалася водночас як навчальна практика, мала також на меті виявлення і збереження оригінальних пам’яток, які в майбутньому стали б об’єктами в туристичних маршрутах.
Оглядаючи сьогодні зроблене за ці роки переконуєшся, що зроблено чимало і на часі створення історико-культурного заповідника, який би об’єднав відреставровані на сучасному рівні історико-культурні (трипільські та середньовічні) пам’ятки Новоархангельщини (чи візьмемо ширше: Синіх Вод).
Розповідь була б не повною коли б не згадати про родину. Адже ми з дружиною в одному році закінчили внз і розпочали викладання: я історії, вона теорії музики. У цьому місті ми зустрілися, одружилися, тут народився наш син.
Зараз дружина, яка все життя присвятила викладанню історико-теоретичних дисциплін, навчає музиці онучку.
Син, очільник секретаріату Британсько-українського товариства у Києві, зараз більше уваги приділяє видавничій справі. Чимало праці він із дружиною доклали до видання книги «Україна: їжа та історія». І не даремно: на сьогодні книга вийшла англійською, французькою, німецькою, італійською та японською мовами.
Щодня згадую, що ще варто було б розповісти про дружбу і спільні справи з Леонідом Куценком (і їх не перелічити …), про спілкування впродовж кількох років з Миколою Кузьмовичем Смоленчуком (я був серед перших читачів його роману «При битій дорозі»), про спілкування зі студентами (завжди був переконаний, що усміхнений студент краще засвоїть матеріал, а ніж той, на якого ти накричав, що він погано вчиться), про переклад Руської правди (в бібліотеці сміялися – студенти питають Руську правду Брайченка)…
Але напевно завершу. … У записник на початку навчання в університеті на першій сторінці я вписав слова Олександра Довженка «Життя таке коротке, поспішайте творити добро». Цій істині намагався слідувати».