Люблю галичан. Бо вони більше, ніж наддніпрянці чи тим паче слобожани, зберегли в собі патріотизм, почуття національної самосвідомості, що їх вогнем і мечем випалювали-вирізали з нас протягом століть воріженьки, найближчі сусіди наші – турки, ляхи, москалі. Галичани найменше піддали свої душі корозії.
Люблю скромних, у кого відсутнє непомірне честолюбство, хто байдужий до різноманітних нагород та відзнак (звання, грамоти, металеві брязкальця на грудях), хто в президії не пнеться, хто сам себе не підсаджує у вищі крісла.
Люблю талановитих, які свій високий політ засвідчують не словами, а справами. Тут слід додати, що таланту не буває без праці. Без праці Богом даний талант просто девальвовується, не має ніякого шансу реалізуватись. Отже й – люблю працьовитих.
Це я про кіровоградського скульптора Віктора Френчка. На початку серпня йому виповнилося б 75. Може, мої слова для нього здавалися б пафосними. Але кажу так, як відчуваю. Думаю, що й друзі його, а їх у Віктора Васильовича чимало, погодяться зі мною. Бо й самі не раз на шпальтах різних видань зізнавались йому у прихильності: Валерій Гончаренко, Юрій Матівос, Антоніна Корінь, Микола Добролежа, Анатолій Крятенко… Справді, від перших творчих удач преса тримала Френчка у полі зору. Часом і не називаючи імені митця, повідомляла про відкриття пам’ятника чи меморіальної дошки. Та й на тому спасибі партійним агіткам. Бо в 70-их роках минулого століття, в час розквіту брежнєвщини, важливіше було дати знати читачам що при відкритті пам’ятника мовив секретар обкому компартії, аніж хто створив те рукотворне диво. Перегляньте газетні підшивки того часу. У блідолику добу починав своє творче сходження Віктор Френчко.
Його в наш край запросили після закінчення Київського художнього інституту. Останнього, 106-го учня академіка Михайла Лисенка (він навчався у Харкові в Леонори Блох, яка свого часу була ученицею всесвітньовідомого французького скульптора Огюста Родена). Отже, відпустив академік свого найздібнішого учня (це твердження – з уст знаменитої Галини Кальченко), відпустив на периферію. Хоч міг залишитись Віктор у столиці, як усі решта, п’ятеро випускників його курсу. Зате наше місто надбало. Чи усвідомили ми це хоч тепер, через десятки років? Гай-гай... Так іронізувати – маю для цього достатньо підстав.
Динаміка, пластика, краса людського тіла – ці означення до лиця майстрам світової скульптури. Віктор Френчко завше намагався слідувати класичним зразкам. Навіть у замовних скульптурах радянської доби: пам’ятник “Скорботна мати” у селі Глинськ Світловодського району, оформлення входу на стадіон міста Новоукраїнки, скульптура “Монтажники”, рельєфні вставки на постаменті пам’ятника танкові Т-34 при виїзді з обласного центру… Динаміка, пластика. Радянська доба спримітизувала мистецтво скульптури тисячами й тисячами одноликих пам’ятників вождям та безіменним захисникам землі нашої в російсько-німецьку війну. Пам’ятників понаставляли по всіх населених пунктах і їх перестали сприймати як мистецтво, вони виконували швидше роль ідеологічних символів. (Врешті, охоронець пам'яті – не найгірше призначення.) Як почувався тоді митець, скований догмами художніх рад і настановами компартійних кураторів? Чесний письменник писав і складав свої твори у шухлядах. А скульптор ліпив ескізи і зберігав у штандарах своїх майстерень. Щоразу, коли мені доводилося там бувати, думав: наскільки б кращою була наша область, якби ці невеличкі фігурки-проєкти стали повноцінними пам’ятниками й знайшли своє місце на просторих теренах міст і сіл!
До речі, втілених і невтілених у життя ескізних скульптур могло б бути на тих полицях у кілька разів більше, бо… Як там у народі кажуть: один переїзд прирівнюється до пожежі. У будинку колишнього пасажу (вулиця Карла Маркса, навпроти універсального торгового об’єднання), на вулиці Компанійця (нинішня Пашутіна), на території міського парку… Звідусюди виселяли. Причини різні. То привабне приміщення в око комусь упало, то сусіди поскаржились – скульптори тільки в уяві дилетантів із пластиліном працюють, а насправді: глина, цемент, залізобетон... У міському саду було зручно: простора кімната, нікому не заважають… Так здавалось, аж поки по ночах не стали навідуватись непрохані гості – безпритульні нічліжники: часи такі пішли, початок 90-их. Сторожа не мали змоги утримувати, а замок для волоцюг – не перешкода. Однієї ночі зайди влаштували погром у майстерні скульптора Френчка і художника Шаповалова. Що вони шукали, що забрали? Відповісти важко, оскільки лишили після своїх відвідин купу дрібних шматків глини й гіпсу. Фортепіано побили, від скрипки мотлох лишився. Віктор готувався тоді до персональної виставки: 20 років творчої праці… (Чи не звідтоді в його серці поселилась байдужість до виставок?) І досі міліція не може сказати: чий то злий намір, яку мету переслідували нічні одвідувачі?
Міліція в боргу перед митцем. Тим більше, що Френчко втілив образ охоронців правопорядку в одному з відомих у нашому місті пам’ятників. Сам скульптор сьогодні каже, що за жодну свою роботу не соромиться. Бо творив, вкладав часточку своєї душі в кожне замовлення. З відновленням державної незалежності зникли ліміти на кількість замовлень (правда, партійне керівництво області змушене було й раніше заплющувати на ті ліміти очі, бо ж пообіцяли молодому скульптору житло – то нехай сам, мовляв, заробляє!), ліміти зникли, але самих замовлень катастрофічно поменшало – головним чином через економічні негаразди та дезорієнтацію новоявлених владних структур. М’яко кажучи, хоча слід би було висловитись і крутіше. Головне, скульптор не опустив рук. Бо знав: настає нова доба – відновлення історичної правди, утвердження справедливості до постатей штучно замовчуваних. Усвідомлення цих факторів додавало митцю і бажання творити, і викрешувало натхнення. Роботи останніх двох десятиліть його життя – свідчення невтомної праці. Не зважаючи на те, що часто-густо доводилось працювати за так. Або майже за так.
У кожного пам’ятника – своя доля, своя історія. З цих історій можна було б цілу книгу скласти. Наприклад, як задумувався й творився Запорожець, що сьогодні відпочиває, спершись на шаблю, при крутому березі Синюхи у Торговиці – образ узагальнений оборонця української землі, новоархангельці асоціюють його із славетним кошовим отаманом Іваном Сірком. Або козак Головко на Олександрійщині: наче з-під землі виріс у цих неозорих і занедбаних степах – погляд гордий, напружений, рука здійнята в небеса разом зі списом… Пощастило селу: справді, не кожному випадає народити підміністра. Це я про можливості зведення пам’ятника у тому чи іншому населеному пункті. Ідеальна до банального історія.
На жаль, далеко не у всіх така. Надто у наші руйнівні часи. Віктор Васильович може годинами розказувати про долю багатьох меморіальних дощок, яким судилося зазнати наруги.
(…Сторож педуніверситету вдосвіта виявив, що якісь спритники підважували ломами меморіальну, з міді, дошку Генріху Нейгаузу й Каролю Шимановському при головному вході в старий корпус вищого навчального закладу. Не подужали. Але ж і так, щоб теліпалася на стіні, не можна покидати. Він вигвинтив її, заніс у коридор і пішов шукати спільника, аби прикріпити надійніше, з підстраховкою. Та коли через якийсь час вернувся – дошка зникла. І подосі.
…До будинку нинішньої міськради серед білого дня під’їхав кран, чоловіки у червоних робочих жилетах комунальної служби на очах у цікавих і байдужих перехожих зняли зі стіни мідну меморіальну дошку на честь підпільного обкому, ще й почастували охоронця міськради, який вийшов перепитати хто та нащо, цигарками і подались геть. Через годину виявилось, що комунальники сном і родом не відають про конфіскацію меморіального знаку. “Металісти” чітко спрацювали.
…Дошку літературному об’єднанню “Степ” скульптор творив тепер ось, враховуючи попит на метал. Лиш диких степових коней, тарпанів, відлив у алюмінії, замаскувавши їх гнідою барвою, та так щільно припасував до каменю, що ні ломом, ні ножовкою не візьмеш. І кілька місяців ходив на роботу у майстерню повз тих гнідих, тішився їхньою рвійною свободою. Всього кілька місяців. Взяли. Як, чим? Хіба цим має перейматись скульптор?)
Треба мати кам’яне серце, щоб воно витримало таку наругу. З чим її можна порівняти? Ну, приміром, якби художникові порізали картини на виставці. Чи письменникові спалили його книгу – просто так, аби погріти руки. Порівняння, зрозуміло, кульгають, та все ж… Боляче. І попри все ти мусиш терпіти: зціпивши гнів у душі, відновлювати зруйноване чи вкрадене. Скільки разів приходилось! Он і Тарковського Арсена на будинку колишньої гімназії Крижанівського зняли. Дочка письменника, Марина, при недавній зустрічі повторила своє зачудування майстерністю скульптора: жоден московський митець не зумів так чуло передати думання поета. Після таких похвал хіба можна змиритись із порожнім місцем, де ще недавно висіла меморіальна дошка? Віктор Васильович і не розпитував, чи знає вона про наругу. Напевно знає. Та при зустрічі делікатно обминули цю незагоєну рану. Натомість гостя похвалилась, що від батьків запам’ятала: профілем вдалася у Надію, першу дружину Івана Тобілевича… “Ану-ану, поверніться тако, щоб я на Вас глянув збоку…” Якраз у ті жовтневі дні Френчко завершував ліплення господині Хутора Надії.
З його майстерні – замислене чоло Миколи Смоленчука. Через п'ятнадцять років по смерті повертається до нас автор історичних романів, літературознавець. Віктор Френчко повернув нам його. Як і образ міського голову з позаминулого століття Олександра Пашутіна повернув. І поета Валерія Гончаренка. І льотчика Левка Мацієвича. І академіка Скрябіна. І композитора Юлія Мейтуса. І прем’єр-міністра УНР Винниченка. І поета Євгена Маланюка. І… Відповідальна місія.
…Його кликало рідне село на Тернопіллі: і коли дитячу художню школу в Бучачі закінчував, і коли в столиці вчився (весілля поїхав справляти додому! не в місті). Правда, з близької рідні у Підзамочку вже нема нікого: батьки відійшли, а братів, як і його самого, доля розвела – один у Закарпатті, а другий аж у Прибалтиці… Сниться десь там у чужій стороні їм рідне Опілля. І Вікторові снилося: за столом разом з мамою вареники ліплять. Вареники із маком. Так, саме з маком. І зі смаком, звісно. І так кортить йому, малому, із тіста химерні кренделики виробляти – аж мама радіє-всміхається тому бажанню…
Василь Бондар