У мене знову лихо, сльози і розпач. Я не знаю, як може людина жити в цьому місті нормально.
Прямо біля мого будинку стояв кіоск – якісь напівфабрикати. Його, на щастя, прибрали, і на його місці лишилася цегла, сміття, бур’яни. Десь рік я спостерігала, як в цьому гниднику під вікнами паркувалися машини і купчилися собаки. Всі просто проходили повз.
Та я не можу жити в гниднику. Привела цей маленький шматочок в порядок, перекопала все. Ну. як перекопала – це було неможливо через страшну кількість каміння. Я видлубувала сапою камені з утрамбованої колесами землі, складала їх у відро і носила на смітник, відро за відром. Це тривало тижнями, щодня по маленькому шматочку.... Та я таки це здолала.
Посадила там куплені за власні гроші кущі – калину, жимолость, спірею, рідкісний кущ «верба» (у Велмарті знайшла), а також дерево (липку). Купувала за власні ж гроші газонну траву (а вона не дешева), засівала це все, поливала, прополювала від бур’яну.
Із сусіднього будівництва тягала камені, зробила з них бордюр. На це все пішло кілька років. Люди приносили мені квіти, простенькі, щоб я їх там садила – раділи новоствореній клумбі.
Пройшло п’ять років. Все пішло в ріст. Жителі періодично питають: "А що це за кущ такий красивий? Ще такого не бачила." Дерево вже чотири метри в висоту. Поруч в будинку – центр реабілітації хворих діток. Зелененький куточок. Ночами тут тупцяють їжачки.
І тут приїжджають тепловики на тракторі.
– Ми будем тут копать. Шо? Та нам однаково, шо там росте. В нас тут теплотраса проложена. Шукаємо, де порив. Перекопаєм все Та нащо мені те дерево? Треба було не садить нічого на теплотрасі. Є правило – три метра нічого не повинно рости на теплотрасі, всьо! І шо, шо тут калина?? Мені тут яму треба викопать. Я на вас ще й скаргу напишу, шо ви тут посадили.
Ну, от клумбі й труба. Скільки сил сюди вкладено, не можу вам передати. Вони могли б не копати, пропустити цих нещасних три метри, адже порив труби не тут, а значно далі – але ж у них паталогічна ненависть до всього живого і потреба руйнувати під гаслом «Бо можу!».
Тепер замість останнього зеленого п’ятачка, який я чудом зберегла, будуть перекопані купи землі, де вже нічого рости не буде…
Якби тут стояв кіоск, вони б копали під кіоском? Ні, не копали, бо то ж чиясь власність – копали би збоку. А от кущі та дерево – повираєм з коренем, нічого тут їм, сволочам, рости…
P.S. Все пересадили з разом з Пашею Руденко, за що йому безмежно вдячна, людина приїхала аж з Миколаївки. Клумбу знищили абсолютно деремно, бо розкопавши яму – вже третю, тепловики подивилися в неї, побачили, що труби тут гнилі (як і в попередніх двох ямах, дивно – так?), вирішили їх не міняти, закопали ями назад, а нову трубу вирішили пустити зверху.
Просто нічого не робіть у цьому місті. Нічого не садіть, не облаштовуйте ніяких клумб. Переступайте через купи сміття, не чіпайте їх. Ви збережете свої нерви і здоров’я, у вас буде міцний спокійний сон і не сиве волосся. Ніхто не буде вас звинувачувати у тому, що ви зробили неправильну клумбу, вам не доведеться стояти і плакати над вашою понищеною працею. Просто проходьте повз гнидників. Хай собі будуть…
Надія Паливода