«Коли гримлять гармати, то музи мовчать» – це давнє римське прислів’я спростовується нині на теренах нашої країни. Музи не мовчать: про це свідчать видані у дні російсько-української війни книги, музичні концерти в підземних пристосованих приміщеннях, хореографічні дійства (феєричний танцювальний флешмоб у Відні з Оленою Шоптенко), виставки образотворчого мистецтва… В останній вівторок липня в художньо-меморіальному музеї О.О.Осмьоркіна відкрито персональну виставку графіки Оксани Самійленко.
Це її перша в нашому місті персональна імпреза, хоча вона тут народилась, закінчила художню дитячу школу, освіту з фаху здобувала у Санкт-Петербурзі й Києві.
«Якби я в кінці лютого перебувала у Кропивницькому, то в мене й думки не виникало б виїжджати за кордон, – наче вибачалась художниця за свій круїз, – але в Києві у ті дні, коли для захисту роздали зброю й на вулицю не можна було показатись, бодай песика вивести на прогулянку…» Перший раз вона заснула тільки першого березня й того ж дня рушила на захід – без нічого, з одним паспортом. Через кордон переходила пішки. І всюди її зустрічали з розумінням: це горе не тільки у вас, а й у нас.
Ось така, якщо коротко, преамбула мистецької хроніки. Врешті із серії в 35 творів «Stay with Ukraine» («Разом з Україною») на мольбертах меморіальної зали музею виставлено шістнадцять оригіналів, решту учасники зустрічі з художницею побачили на мультимедійному екрані. Більшість оригіналів лишились у Києві, де мешкає пані Оксана, та в Празі, де має ось-ось відкритись її виставка як творчий звіт для чеської малярської резиденції. Права на місце в резиденції треба було чекати місяць, не менше, то щоб не гаяти часу, вона влаштувала собі мандри Європою: Будапешт, Відень, Братислава, Карлові Вари, Дрезден, Мюнхен, Реґенсбурґ, Страсбурґ, Париж, Барселона – вісім країн.
Чорно-біла графіка – найоптимальніший жанр цієї клопітної, психологічно напруженої подорожі. Більшість аркушів об’єднує один кольоровий символ – пам’ятник на пероні Празкого вокзалу з прапором України,; зафарбоване вікно житлового будинку; на живому газоні кущ кульбаб, обгорнутий блакитним поясом; наші знамена в руках мітингувальників на вулицях Барселони; стрічка в руках Ісуса-немовляти… «Ці всі символи мені зустрічались реально, я їх не домальовувала», – пояснює Оксана, хоча серце однозначно реагувало на ці барви і хотілось їх зафіксувати.
Додому, у Кропивницький, вона повернулась на початку літа. До нового свята в нашому календарі, Дня державності, дирекція художньо-меморіального музею О.Осмьоркіна запропонувала відкрити Оксані виставку. «У меморіальному залі (на період війни експозиція знята – В.Б.) – це перша з 1994 року, коли представляли тут творчість заслуженого художника Бориса Вінтенка», – сказала на відкритті директор закладу Віта Чернова. Честь молодому митцю. Оксану вітали друзі-художники Андрій Хворост, Андрій Надєждін, Любов Кир’янова, вчителька художниці. І, звичайно, батько-скульптор.
Ми і Європа. Ми у Європі. Я завжди прошу людей творчих (письменників, художників, освітян, журналістів) ділитись враженнями від одвідин теренів і народів за межами рідної землі. Для цього навіть рубрику в журналі «Вежа» було заведено років двадцять тому. Але… Ось поет на таку пропозицію відповів: мені, мовляв, комфортніше просто жити, просто спостерігати той світ, а не списувати його. Оксана Самійленко списала нам три місяці свого закордонного життя. Свою неспокійну, тривожну весну. Аби наблизити Європу до нас, аби засвідчити – нам затишно в Європі, нас там шанують. Нас, європейців з тисячолітнім минулим і тисячолітнім майбутнім.
Василь Бондар