Через кілька днів сайту «Кропивницький час-time» виповниться три роки. Вік, ясна річ, дитячий. Але за цей час однак слід було б помітно зрости, наростити число авторів, авторитет і вплив. Це якби були хоч мінімальні необхідні для цього можливості. Як для рослини – хоч трішечки грунту, води, сонця. На жаль.
Річ у тім, що проєкт задумувався у той час, коли ніхто не передбачав майбутніх потрясінь – епідемії, яка вдарить по економіці і по нашому потенційному спонсору. А тим більше війни. Не буду приховувати – підвели і друзі-колеги. Майнула думка взяти останні слова в лапки, але – хай, вони, побоявшись чи то додаткового навантаження, чи відповідальності, нічого від того не виграли, їхнє видання припинило своє існування і опинились вони біля розбитого корита…
Ми ж, як та колючка, народившись фактично на камені (фінансову підтримку мали лише перші кілька місяців), тримаємось і працюємо фактично на голому ентузіазмі. Це не спроба пожалітися, це просто констатація факту. А ще – певне виправдання того, що сайт далеко не такий, яким мало б бути професійне видання. Із системним висвітленням провідних тем, із цікавою аналітикою, із жанровим різноманіттям. Чи бачимо ми усе це там, де є свій «грунт»? Рідко. Але це не означає, що таку планку не слід ставити перед собою і прагнути її досягати.
Хто повинен утримувати ЗМІ у нормальному демократичному суспільстві? Читачі. Ну, якщо за газети люди звикли були платити, то хто викладатиме хоч якусь копійку за те, що в інтернеті? Друковані видання, як відомо, знищила і досі донищує «Укрпошта», в інтернеті певні прибутки можуть генерувати провайдери. Ми ж, журналісти, скрізь опинилися за бортом. Реклама? Великі виробники апріорі мають свої рекламні проєкти, куди вклали гроші, а дрібним досить і соцмереж.
До речі, вплив останніх на ЗМІ сьогодні дуже значний. Часто – це джерело інформаційних приводів, цікавих ракурсів різних проблем, дискусій і обговорень. І простий пост, пройшовши через журналістські руки, набуває глибших відтінків і акцентів.
Але! Повертаючись до теми фінансування читачами. Два роки тому я поексперементувала: опублікувала номер власної картки у подібному контексті, адже вже чула багато схвальних відгуків і сподівалася, що ті, хто помітив і відчув наш нестандартний неновинний характер, готові будуть хоч мінімально підтримувати не лише словом, а й ділом. І що? Жодна людина не перерахувала ні гривні. Але я не вважаю це ознакою того, що сайт нікому не потрібен, це просто відсутність традиції платити за контент в інтернеті. І це було до війни. Що вже казати про нинішній час…
Скажу відразу: я не збираюсь складати крила. Хоч вони у мене і зв’язані відсутністю можливості на гонорарній основі залучати авторів, щось масштабно планувати, постійно забезпечувати відповідний рівень матеріалів, організовувати розкрутку сайту. Але у мене не один раз було так, коли на фоні загального мовчання, вистачало сміливості (іноді компетентності) сказати те, чого інші не скажуть. Маю надію, що траплялось сказати і так, як інші не скажуть.
Не плекаю ілюзій, що після Перемоги усе якось різко зміниться: люди почнуть платити за контент чи з’явиться грошовитий спонсор. Ясна річ, ні. Можливо, й життя не вистачить, щоб дочекатися якихось справді сприятливих умов. Людське життя коротке. Але достатнє для того, щоб сказати своє слово.
Світлана Орел