Того вечора у клубі села Бежбайраки мали відбутися урочисті збори, присвячені першій річниці прийняття сталінської конституції. На захід чекали районне начальство з Рівного. Ще за пів години до початку зборів у залі почали збиратися люди. Першими прийшли ті, хто хотів зайняти місця поближче до президії.
Та посидівши хвилин з п’ять, люди покидали залу. У когось починала боліти голова, у слабших сталося запаморочення, у когось з’являвся шум у вухах, четвертих нудило як на похмілля. Не розуміючи у чому справа, колгоспники один за одним виходили на мороз.
О 17-й годині до клубу під’їхали сани, якими приїхав з райцентру заступник секретаря райкому партії Безверхній разом з міліціонером Сиротюком. І голова сільрада став заганяти людей з вулиці до клубу.
Коли змовкли розмови, голова сільради представив районного гостя і надав йому слово.
– Товариші колгоспники! Рівно рік тому, 5 грудня 1936 року, VIII надзвичайний з'їзд Рад прийняв основний закон нашої країни – конституцію, – почав свою промову Безверхній, читаючи написане на аркуші паперу. – Конституція надала усім громадянам рівні права: загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні; право на працю і відпочинок, матеріальне забезпечення у старості та хвороби; свободу совісті, слова, друку, зборів і мітингів…
Після цих слів у залі один за одним стали чхати, а дехто несміливо піднімався з лавки і, нагнувшись, йшов до дверей.
– Що сталося, товариші? Чому ви йдете? – висловив своє нерозуміння
Безверхній та спробував зупинити людей, але марно.
За хвилину і у Безверхнього стало дерти у горлі і забурчало у животі.
А ще через кілька хвилин зала спорожніла. Міліціонер Сиротюк наказав колгоспникам не розходитися, а чекати на його рішення біля клубу на 10-градусному морозі. У залі відкрили усі вікна.
Ще хвилин через десять міліціонер разом з головою сільради наважилися зайти до зали. Як виявилося, хтось розсипав по підлозі порошок.
– Суміш перцю з тютюном, – визначив досвідчений міліціонер, який уже мав справу з подібною отрутою.
– Диверсія? – запитав голова сільради. – Може підемо перевіримо кишені у людей?
– А який сенс, ви ж не думаєте, що той, хто це зробив, залишив у своїх кишенях речові докази, – відповів міліціонер.
Наступного дня у Бежбайраки з Рівного приїхало п’ятеро енкаведистів. Та їх пошуки не скоро увінчалися успіхом. Лише на п’ятий день вдалося встановити особи тих, хто вчинив цю диверсію.
Налякали діда Прокопа, який вирощував на городі тютюн та торгував ним, що відправлять старого у далекий і холодний край, якщо не скаже, хто у нього купував тютюн недавно, і скільки. І дід Прокіп згадав, що Кіндрат Заніздра купив тиждень тому відразу десять склянок махорки, і сказав, що гроші віддасть після Різдва.
– Уже не віддасть, – змусив захвилюватися діда своїм уточненням начальник райвідділу НКВС.
А тут ще прибиральниця Галина Кузьмук пригадала, що коли опівдні за вказівкою голови сільради підмела і помила підлогу у клубі та йшла додому, то бачила біля клубу Кіндрата Заніздру та Матвія Руденка.
Їх затримали і повезли до Рівного. Кіндрату притисли пальці дверима, він усе й розповів.
Оперуповноважений НКВС вибив із затриманих і зізнання в іншому злочині. Напередодні виборів до Верховної Ради хтось розбив вікно, заліз до контори колгоспу у Бежбайраках та зірвав зі стіни плакати із закликами до колгоспників голосувати за висунутих кандидатів.
Слідство тривало тиждень. Обвинувачені – 46-річний Заніздра і 50-річний Руденко, жителі сіл Бежбайраки та Дмитрівка, раніше були куркулями, а нині членами колгоспу «13-річчя Жовтня». Слідчий знайшов свідка, який згадав, що у 1918 році Заніздра брав участь у куркульсько-петлюрівському повстанні проти радянської влади в селі Рівне. Записав слідчий у протоколах допитів обвинувачених й інші традиційні звинувачення для репресованих – участь у куркульській волинці, антирадянська агітація, шкідництво…
В обвинувальному висновку слідчий вказав, що обоє заслуговують вищої міри покарання. І 29 грудня 1937 року трійка УНКВС по Одеській області прийняла рішення – розстріляти.
Володимир Поліщук