Є режисери, яких пам’ятають за десятки стрічок. А є ті, чия одна картина перетворюється на народний цитатник, на міський фольклор, на інтонацію епохи. Віктор Іванов належить до других.
Він народився 13 лютого 1909 року в Козятині — місті залізниць, станцій і гудків. І залізниця справді могла стати його долею. Батько, військовий фельдшер, помер під час епідемії холери 1919 року — заразився, рятуючи інших. Тринадцятирічний Віктор пішов працювати розсильним у відділ народної освіти. Потім були ремісниче училище, профшкола, посвідчення машиніста. У вісімнадцять він уже водив паровози — вантажні й пасажирські. Міг би все життя дивитися вперед — у чорний тунель рейок.
Але він звернув. Йому дали направлення до Московського хіміко-технологічного інституту. Замість цього він подав документи до ВДІКу. На режисерський курс Сергія Ейзенштейна. З усіх охочих майстер залишив двох — Іванова й Костянтина Піпінашвілі. За умови, що вони екстерном складуть програму другого курсу. Іванов склав.
Ейзенштейн, дивлячись на серйозного, навіть похмурого студента, нібито сказав: «А цей юнак, мабуть, зніматиме комедії». Пророцтво було дивним, адеж Іванов – зібраний, мовчазний, вимогливий — до себе й до інших. Але, можливо, саме тому йому судилося працювати з комедією: він знав, як серйозно треба ставитися до сміху.
Після інституту — Київ. Першу його стрічку, про залізничників, закрили «з тематичних міркувань». Формулювання розмите, але болюче. Він працює асистентом, зокрема у Абрама Роома, проходить школу кіностудійної дисципліни.
Потім — війна. Його спочатку не брали на фронт. Працівників кіностудії евакуювали до Ашгабата. Та він домігся свого — пішов добровольцем. Командир взводу вогнеметників. Сталінград. Орден Червоної Зірки. Форсування Дніпра, Букринський плацдарм, визволення Києва — і вулиці, де він колись жив. Двічі поранений, важко контужений. Війну закінчив у Румунії.
Після війни повернувся до Києва — і почув: «Інвалідів не беремо». Відмова звучала коротко, але перекреслювала роки. Почалися поневіряння — Свердловськ, Каунас, Вільнюс. Він керує виробництвом, очолює сценарні відділи, знімає хроніку. Але це не те кіно, яке він хотів робити.
Лише 1950 року він остаточно повертається на Київську кіностудію (згодом — імені Олександра Довженка). Йому вже за сорок. Перший фільм — короткометражний концерт. Далі — «Шельменко-денщик», «Сто тисяч», «Олекса Довбуш». Він працює з класикою, вчиться поєднувати театральну основу з кінематографічною мовою. А потім з’являється стрічка, яка назавжди приклеїть до нього одне означення — режисер «Зайців».
Фільм "За двома зайцями" вийшов 1961 року. Знятий за мотивами п’єси Михайла Старицького, він був спершу українським — за мовою, інтонацією, логікою жарту. Іванов переписав сценарій за два тижні. Багато реплік, які стали крилатими, народилися саме в його кабінеті. Фільм починався як «локальна» історія — подільський анекдот. Щоб отримати дозвіл на зйомки, Іванов подавав проєкт як сатиру на стиляг — зручну для партії тему. Дозвіл дали без особливої віри в успіх.
Прем’єра відбулася в Дарницькому клубі залізничників. Критики назвали стрічку однією з найгірших у році. Глядачі ж розкупили квитки. Іванов працював на знімальному майданчику нервово, вимогливо. Міг написати заяву про зняття акторів — а за день її відкликати. Міг кричати, а потім вибачатися. Його жартома називали «псих без відриву від виробництва».
Йому було важливо, щоб кожна сцена звучала точно. Щоб суржик Проні й Голохвастова був не випадковим набором слів, а соціальною характеристикою. Щоб Поділ говорив чистою українською, а герої, які прагнуть «панства», — ламаною мовою з претензією. У російській версії, яку пізніше масово демонстрували по Союзу, ці відтінки стерлися. Зникла гра слів, зник контраст. Він це знав. І шкодував.
Після успіху «Зайців» його не завалили новими сценаріями. Навпаки — кілька років фактично не давали знімати. Його потенціал комедіографа залишився використаним наполовину. Він створив 13 фільмів — не так багато для життя довжиною в сімдесят два роки.
Він писав книжки для дітей, входив до Спілки письменників, працював до останнього. Пережив два інфаркти. Помер 18 червня 1981 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Він не дізнався, що його фільм через десятиліття отримає Державну премію імені Довженка. Не побачив, що у Маріуполі віднайдуть оригінальну українську фонограму «Зайців». Не дожив до часу, коли фільм знову зазвучить українською — і повернеться той тонкий гумор, що губився в перекладі.
І, можливо, це найточніший парадокс його долі: серйозний чоловік, фронтовик, машиніст паровоза, учень Ейзенштейна — залишився в історії як автор однієї з найсвітліших українських кінокомедій.
50Plus