Авторство слів пісні «Ой під вишнею…», як свідчить більшість літературних джерел, належить засновнику нової української літератури, авторові «Енеїди» та «Наталки Полтавки» Івану Котляревському.
Однак є літературознавчі розвідки, що свідчать про те, що І.П. Котляревський лише впорядкував один із варіантів народної пісні й увів його до свого безсмертного твору, а сама пісня справді народна. Але не всі здогадуються, що історія виникнення цієї пісні пов'язана з нашим краєм, а саме з історією одруження генерала-аншефа Текелія. (за матеріалами історичної розвідки Ю. Невмитого)
70-річний генерал закохався та одружився з 17-річною красунею Марусею, простою селянською дівчиною. Неодноразово молода дружина просилась до своїх подруг та на вечорниці, але старіючий генерал, боячись подружньої зради, не відпускав її за поріг свого дому. Немиле було життя зі старим чоловіком, а шлюб з розрахунку не дав бажаного щастя. Не раз жалілась молода дружина на своє гірке становище, та нічого змінити вже не могла. Ми не знаємо подальшого життя Марусі, але історія її заміжжя знайшла відображення в пісні.
Петро Аврамович Текелій, серб за національністю, народився 1720 року в м.Араді /тепер – повітовий центр Крішанської області на північному заході Румунії/. Військову службу розпочав у австрійській армії в 1741 році. У 1747 прийняв російське підданство і був направлений у Сербський гусарський полк поручиком. У складі Сербського гусарського полку воював на бойовищах Семилітньої війни /1757-1763/, де отримав перше поранення і яку закінчив полковником.
Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. вже генерал-майором командував кавалерійською бригадою. У червні 1775 року генерал-поручик Текелій виконав розпорядження Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі. Він тимчасово виконував обов'язки генерал-поручика Потьомкіна, який у той час перебував в Петербурзі та цілком імовірно умисно уникнув цієї місії, не бажаючи брати на себе гріх проти козацтва, бо сам був товаришем Кущівського куріня. 4 (15) червня 1775 року війська під командуванням Текелія (66 тис. чол., 50 гармат) та генерала Федора Чорби оточили Нову Січ, а 5 (16) червня здобули її. За наказом Текелія Січ було зруйновано, а запорозьку старшину заарештовано. Після ліквідації Текелій отримав багаті наділи на землях Січі. За легендою, дуже задоволена упішним проведенням знищення Січі імператриця, намагаючись віддячити П.Текелію, спитала його якої нагороди він бажає. Текелій буцім-то відмовився від винагород, а натомість просив звільнити зі заслання свого друга і земляка, фундатора Нової Сербії, І.С.Хорвата. За заслуги в турецьких кампаніях П.А.Текелій отримав маєток у Вітебській губернії. Можна припустити, що він його продав, чи обміняв, і придбав землі біля колишнього адміністративного центру Нової Сербії м.Новомиргорода, щоб бути ближче до своїх земляків-сербів. Основна його землевласність знаходилася в с. Хмелевому Єлисаветградського повіту /тепер – у Маловисківському районі/. В м. Новомиргороді П.А.Текелій мав добротний, оточений чудовим садом, дім, розташований на узвишші, домінуючому над усім містом. Можливо тут і була складена про нього відома народна пісня "Ой під вишнею, під черешнею".
У Новомиргородському Миколаївському соборі П.А.Текелій своїм коштом влаштував вівтар в ім'я святих апостолів Петра і Павла. Пізніше побудував ще окрему церкву на честь вериг апостола Петра. Вона знаходилася ліворуч при в'їзді в м.Новомиргород з Єлисаветграда. В новомиргордському домі П.А.Текелія після його смерті була влаштована церква в ім'я александрійського патріарха святителя Афанасія, але на згадку про неї на цьому місті був встановлений кам'яний монумент з відповідним написом.
Помер Петро Аврамович Текелій, як свідчить напис епітафії, об 11 годині ранку 25 квітня 1792 року, на 73 році життя. Похований він був найпочеснішим чином у самому Миколаївському соборі, праворуч від головного входу. Над місцем склепу, на стіні храму висіло полотно з епітафією, яке тепер знаходиться у фондах краєзнавчого музею.
Є свідчення, що він уживав українську мову, до нас дійшов його вираз: "Політика – політикою, а рубатися треба". У 1938 році під час чергової атеїстичної кампанії Миколаївський собор підірвали, склеп розкрили, генеральські останки, на яких ще збереглися фрагменти темно-зеленого мундиру з червоним коміром і золотими еполетами, розкидала лопата невідомого…