Днями знаному українському письменнику, етнографу і педагогу Івану Нечуй-Левицькому виповнилося 185 років. Тож з нагоди такого ювілею хотів звернути увагу на твори меш знаного, проте вкрай актуального Нечуя.
Мова піде, передовсім, про статті «Непотрібність великоруської літератури для України і для словʼянщини» (1878 рік) та «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891 рік).
Зрозуміло, що в період дії Емського указу сподіватися на публікацію таких статей на Наддніпрянщині було марно, тож Нечуй-Левицький звертається до галицького часопису «Правда». Та і навіть там його «Непотрібність великоруської літератури…» виходить двома частинами, анонімно і під іншими назвами в 1878 та 1884 роках.
Нагадаю лише деякі корисні, повчальні та пророчі думки класика української літератури 19 століття: «Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурами; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть у національних та літературних… Великоруська нація молода, з диким консервативним характером…вона все тягне назад, а не вперед і в свойому старообрядстві, і в візантійському-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбови до Європи, і в своїй зажерливости… Наші московські брати-словʼяни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватися по своїй літературі, задержують розвиток нашого народу, не дають йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській. …Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива ТЕМНА, як НІЧ…»
В 1891 році Іван Нечуй-Левицький публічно реагує на статтю відомого російського літературознавця Олександра Пипіна «Особая русская литература» в журналі «Вестник Європи». Під псевдонімом Іван Баштовий він розміщує свою фундаментальну статтю «Українство на позвах з Московщиною».
Наведу лишень деякі тези Нечуя: «В Россиї «обрусіння» йде не днями, а немов годинами… Автономії провінцій і народів ламають, національности гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі, неначе яке велике культурне завдання, знищити до останку усї національности в Россиї і повеликорусити их. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України, Польщі та молдавської Бесарабії. На Україні навіть в народні школи заведено великоруські шкільних книжки та викладову великоруську мову, заборонено видавати Святе Письмо на українській мові; після 1876 року українська література неначе засуджена на смерть…
В Россиї ще панує такий девіз: живи сам – і НІКОМУ инчому НЕ ДАВАЙ ЖИТИ!»
На часі нагадати й про оповідання відомого українського письменника на релігійну тематику. Перечитуючи «Афонського пройдисвіта», вперше опублікованого у Львові в 1890 році, не полишає думка про те, що промосковські ченці-хабарники Києво-Печерської лаври 19 століття за ментальністю та поведінкою були правдивими батьками і вчителями сумновідомих проросійських попів-заробітчан Лаври сучасної. Особливо показовий персонаж священника Палладія (Павел Андрієвський), який аж надто нагадує нам екс-намісника Києво-Печерської лаври Павла Лебедя, в народі Пашу-Марседеса.
Ось як Нечуй-Левицький описує того Павла із Лаври позаминулого століття: «В його домі була багата панська обстава: мʼяка мебіль, дорогі килими, на дверях важкі портьєри…Отець Павел їздив фаетоном, держав баскі коні, вбирався в дорогі ряси та шовкові яснокольорові кафтани…З селянами він поводився гордо, по-панській, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику, а ще більше задля того, щоб парафіяни боялися й лучче послухали в роботі…Він забув, що його парафія не чула од його десятки год живої моральної проповіді на зрозумілій для селян народній мові…Отець Павел і не примітив, що його житло через ненавистність до народу, через пиху, через панський шик та через поліцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом станового пристава…»
Захист, підтримка і пропагування української мови – ще один із головних світоглядних і творчих пріоритетів Івана Нечуй-Левицького. Про трагічні наслідки політики русифікації та малоросіянство, особливо в Києві, визначний письменник з гіркотою в серці описує в листі до української письменниці та громадської діячки Наталі Кобринської: «Оце недавно я вернувся з Білою Церкви, де купався в Росі і звідтіль мені не дуже хотілось поспішати до Києва і ради чистого повітря, і ради чудових околиць по Росі, і ради української мови, і ще через те, що в Білій Церкві я почував себе як вдома.Бо це місто чисто національне, незважаючи на 600 душ католиків, чи поляків…незважаючи на ж…, бо усі євреї одзиваються до мене щирою народною мовою…Через це я більше вподобав білоцерківських ж…, ніж отих туполобих киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься до вас українською мовою. Хоч усі вони чисто знають українську і вміють балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через це тих киян. Люблю тільки Київ за гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди не кинь оком. Шкода, що на такій місцині вгніздилось якесь байдуже ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакає якимось жаргоном, як кажуть великороси, мішаниною французького з нижегородським, себто по-нашому сказавши, мішає горох з капустою, а селян та селянок вже зве хохлами і хохлушками, чого ще НЕ БУЛО в КИЄВІ тоді, як я вчився тутечки в школах».
Власне й головна ідея його пʼєси «На кожемʼяках», що в обробці Михайла Старицького стала знаменитою як «За двома зайцями», була в тому, що показути недолугість Свиридів Голохвостих та Пронь Сірків, які «пнуться в люди» переходячи на російську. Загальновідомо, що і первинна версія фільму «За двома зайцями», що вийшов на екрани в 1961 році, була україномовною, де лише шахрай Свирид Голохвастий розмовляє суржиком. Згодом все перевернули з ніг на голову й переозвучили фільм російською! Але це вже зовсім інша історія…
Отож, в час 185-річчя Івана Нечуй-Левицького раджу вам відкрити для себе іншого, менш знаного, але такого пізнавального і начасного класика української літератури й оборонця нашої рідної мови!
Микола Томенко