Повернення Дональда Трампа до Білого дому з «жахливої» ймовірності перетворилося на жорстку реальність. «Найкращому президенту» в історії США не завадили звинувачення його опонентів у некомпетентності, самозакоханості, авторитаризмі й навіть фашизмі. Так само, як і численні проблеми з правосуддям.
Порівняно з 2016 роком він набрав більшість голосів у загальнонаціональному масштабі. До свого політичного кошика Трамп може також додати впевнену перемогу республіканців у сенатських перегонах. Остаточний розклад сил у Палаті представників іще невідомий, але й тут республіканці мають шанс утримати більшість. Уже зараз зрозуміло, що «феномен Трампа» не можна зводити до випадкового збігу обставин, специфіки виборчої системи США або прорахунків суперників на виборчих перегонах на кшталт обмовки Джо Байдена, що прихильники Трампа є «сміттям».
Успіх системи Дональда Трампа віддзеркалює політичну, соціальну та культурну поляризацію американського суспільства на основі глибоких соціально-економічних зсувів. Відбуваються радикальні демографічні зміни: змінюється етнорасовий склад населення; дедалі більший вплив на життя країни чинять нові покоління американців (так звані millennials і Generation Z); зростає питома вага іммігрантів. Відповідно змінюється склад електорату — в окремих штатах і в країні загалом.
Ці процеси відбуваються на тлі важливих структурних змін в економіці США. Не зупиняється процес її деіндустріалізації, що спричиняє деградацію цілих секторів. Як наслідок, посилюється фрагментація суспільства, його поділ на тих, хто сповна скористався можливостями нової економіки (наприклад працівники галузі ІТ та інших передових технологій, сервісного сектору, сконцентровані у великих міських агломераціях), і тих, хто опинився на маргінесі суспільно-економічного життя. Зростає розрив у доходах усередині американського соціуму, погано працюють звичні соціальні ліфти, певною мірою нові еліти й основна маса населення живуть у паралельних світах, мають різні соціальні та культурні цінності.
Базою для політичної кар’єри переможця нинішніх президентських перегонів стало те, що він досить рано зміг точно зрозуміти настрої невпевненості й навіть остраху свого ядерного електорату, що складається з нижчих категорій середнього класу — білих американців без вищої освіти, які дуже болісно сприймають руйнацію звичного способу життя й загрози для «традиційних цінностей» з боку ліберальних еліт. Супербагатій Трамп зумів створити собі імідж аутсайдера й стати рупором настроїв глибинної, «справжньої» Америки, озвучуючи спрощені, демагогічні (наприклад, його обіцянка негайно покласти край інфляції), але зрозумілі для неї відповіді на актуальні питання повсякденного життя. Останнім часом до цього додався наратив про жертву «політично мотивованих переслідувань», який лише зміцнив емоційний зв’язок кандидата з його фан-клубом.
Дозволю собі зацитувати аналітиків опозиційної до Трампа CNN, які спробували визначити, в чому полягає його привабливість для частини виборців: «Якщо ідеологія міських мешканців [Сполучених Штатів] майже не відрізняється від громадян Лондона, Парижа чи Берліна, у великій серединній Америці досі живе дух першовідкривачів. Тут зброя, Бог і традиційні білі цінності визначають культуру й підживлюють симпатію консервативних євангелічних виборців до експрезидента. Саме тут лозунги Трампа «Зробити Америку знову великою» та «Америка понад усе» в зовнішній політиці мають резонанс. Той факт, що його поведінка й політика спричиняють відразу в поміркованих і лібералів зі східного та західного узбережжя й у ЗМІ, тільки збільшує популярність Трампа».
Під час виборів йому вдалося не лише мобілізувати свою базу, а й мотивувати тих виборців, які зазвичай не беруть участі в голосуванні, але поділяють його погляди. З іншого боку, Камала Гарріс, вочевидь, не зуміла перетягнути на свій бік республіканців, яким Трамп не подобається, але які не готові підтримати політичних опонентів. Більшість американських виборців надає перевагу колишньому президенту у вирішенні пріоритетних для них питань — економіки й імміграції. На користь Трампа зіграла своєрідна ностальгія американського загалу за рівнем життя за його каденції, тобто в період до ковідної пандемії. Демократам не допомогли аргументи з посиланнями на позитивні макроекономічні показники й посилення лідерства США у світовій економіці, істотне зниження рівня інфляції, ухвалення важливих законів в інтересах американських робітників і середнього класу. Всі вони нівелювалися невдоволенням американців стосовно підвищення цін на базові товари, пальне та житло. Переважна більшість американців вважає, що ситуація в країні є поганою й США розвиваються в неправильному напрямку: ці настрої відповідають украй песимістичній, майже апокаліптичній риториці передвиборчих виступів республіканського кандидата.
Трамп зумів витиснути максимальні політичні дивіденди з імміграційної кризи, перетворивши її на останньому відтинку перегонів на основний елемент атак на Гарріс, яку Байден свого часу призначив відповідальною за впорядкування ситуації в цій сфері. Він успішно просував тезу про безпосередню відповідальність за кризу чинної адміністрації, яка виявилася нездатною зменшити кількість нелегальних іммігрантів і подолати хаос на кордоні. Протягом усієї кампанії сам кандидат і члени його команди всіляко підігрівали негативні емоції пересічних американців, регулярно вдаючись до образливих, відверто ксенофобських висловлювань і часто поширюючи фейкову інформацію про іммігрантів. Значна частина американців підтримує намір Трампа здійснити масові депортації нелегалів.
Доводиться також констатувати, що не виправдала себе стратегія демократів перетворити наступні вибори на референдум щодо особистості та політики Трампа, наголошуючи на загрозах, що їх становитиме його повернення до влади для американської демократії, її інституцій та індивідуальних свобод громадян, із акцентом на подальше обмеження «репродуктивних прав» жінок. Демократи також доклали помітних зусиль, аби скомпрометувати інтелектуальну дієздатність самого Трампа, показати його як психічно неврівноважену, непередбачувану людину, яка не відповідає вимогам щодо посади президента США, на відміну від Гарріс, яку намагалися представити як носія змін, представника нової когорти політичних лідерів.
Гадаю, що вже найближчий час після інаугурації нового президента (20 січня 2025 року) покаже, чи справді, як стверджують політичні опоненти, програма нової каденції Трампа визначатиметься ультраконсервативними й авторитарними ідеями, сформульованими в «Проєкті 2025» — документі, що його підготував близький до Трампа консервативний «мозковий центр» Heritage Foundation. Так само буде зрозуміло, чого реально варті його фрази про «президенство помсти», бажання «побути диктатором один день» і протистояти «внутрішнім ворогам».
Не менш суттєвим, якщо ці побоювання виправдаються, є те, наскільки ефективно американські демократичні інституції зможуть протистояти авторитарним імпульсам Трампа, який вступає в нову каденцію краще підготовленим і ще сердитішим, ніж 2016 року. Багато чого також залежить від того, яким буде новий склад Конгресу США. Головне в цьому сенсі — чи збережеться так зване роздільне правління, коли бодай одну з палат Конгресу контролюватиме опозиційна партія.
Тих, хто, як ми, спостерігає за драмою американських виборів іззовні, звісно, переважно цікавить, якою буде зовнішня політика старого нового президента США та як вона позначиться на Україні. Наразі відповідь на це запитання може бути лише вельми приблизною з огляду на те, що вістря зовнішньополітичних заяв Трампа було спрямоване на дошкульну критику чинної адміністрації та просування ідеї «Якби президентом був я, такого жахіття не трапилося». Намагаючись окреслити контури зовнішньої політики нової адміністрації, треба враховувати персону президента з характерною для нього схильністю керуватись емоціями, своїми особистими вподобаннями й інтуїцією в процесі прийняття рішень, часто не беручи до уваги думки експертів. Цей фактор набуває навіть більшої ваги, ніж за першого президенства Трампа, з огляду на вкрай обмежену присутність у його сучасному оточенні «дорослих» компетентних людей, здатних переконати президента.
Для загальної характеристики зовнішньої політики дедалі частіше використовується лозунг «Мир завдяки силі», який має нейтралізувати звинувачення політичних суперників в опортунізмі та ізоляціонізмі Трампа. Так, радник з національної безпеки президента Трампа О’Браєн пише, що в основі політики Трампа — повернення до реалізму згідно з постулатом президента Ендрю Джексона: «Будь зосередженим і сильним, коли цього вимагають обставини, але уникай зайвих дій».
Зовнішня політика США залишатиметься китаєцентричною. Порівняно з Байденом Трамп планує проводити жорсткішу лінію, спрямовану на роз’єднання американської та китайської економік, включно із можливим запровадженням 60-відсоткового тарифу на китайські товари (тарифи розглядаються Трампом як ефективний засіб переговорного тиску) і посиленням експортного контролю. На відміну від попередніх заяв Трампа, які можна було трактувати як небажання брати на себе зобов’язання із захисту Тайваню, О’Браєн пише про підтвердження зобов’язань, але пов’язує це із збільшенням тайванських витрат на оборону.
Головним напрямом близькосхідної політики визначається максимальний тиск на Іран через посилення санкцій проти його нафтогазового сектору. Стримування Ірану — ключ до вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту. Підтримка Ізраїлю залишається незмінною.
Надважливий (і для України) сюжет — як розвиватимуться трансатлантичні відносини. З одного боку, наприкінці президентських перегонів команда переможця доклала певних зусиль, аби спростувати закиди у його прихильності до ізоляціонізму та недостатній увазі до союзницьких зв’язків: «Америка понад усе не означає Америка наодинці зі світом». Венс був категоричним у тому, що адміністрація Трампа виконуватиме свої зобов’язання в рамках НАТО. Водночас нова адміністрація жорстко наполягає на тому, щоб натовські союзники збільшили свій внесок у зміцнення бойових спроможностей Альянсу. За О’Браєном, «американський захист Європи залежатиме від виконання Європою своєї частки роботи», включно із допомогою Україні. Він навіть закликав до негайного прийому нашої країни до ЄС, утім, нічого не сказавши про вступ до НАТО. Не менше, ніж згортання обсягів безпекового співробітництва та зменшення заангажованості США в НАТО, європейські партнери побоюються поновлення торгових конфліктів і нових тарифних війн, на можливість яких прозоро натякнув у низці своїх виступів сам Трамп.
Тепер про українське питання. Якщо проаналізувати всі, часто суперечливі, заяви Трампа та його найближчого оточення, можна зробити такі висновки. Чи не вперше команда Трампа під час інтерв’ю Венса каналу CBS фактично визнала, що мало місце вторгнення Росії в Україну (Трамп так і не відмовився публічно від своїх попередніх слів про «геніальне» рішення Путіна захопити Донбас). При цьому він наголосив, що Путін є супротивником, але не ворогом: США не перебувають у стані війни з Росією. Зауважимо, що, попри дуже жорстку характеризацію російського диктатора, і чинна адміністрація також неодноразово підкреслювала, що вона не перебуває в стані війни з Росією, яку у Стратегії національної безпеки США визначено як загрозу.
Трамп вважає, що витрати США на допомогу Україні є надмірними, тому значне скорочення її обсягів цілком реальне, особливо з урахуванням настроїв серед республіканців у Палаті представників США. Обраний президент виступає проти її продовження на безоплатній основі: не виключається її здійснення у вигляді кредитів або якщо таку допомогу фінансуватимуть європейські країни (про це пише О’Браєн).
Центральною частиною «плану миру для України» від Трампа є досягнення закінчення війни шляхом переговорів української та російської сторін. Він регулярно ухиляється від обговорення параметрів плану. За нього це зробив усе той же Венс: припинення вогню, демілітаризована зона по лінії зіткнення, фактичне продовження російської окупації загарбаних територій, невступ України до НАТО. Мали рацію ті західні аналітики, які назвали пропозиції, озвучені Венсом, «планом Путіна» — настільки він суперечить національним інтересам України.
Гадаю, що Трамп докладатиме всіх зусиль для того, щоби закінчити війну в Україні за будь-яких умов, не переймаючись ні нашими проблемами, ні міркуваннями довгострокової стратегії. Йому конче потрібно розв’язати руки для дій на китайському напрямку та всередині США. У цьому контексті військова допомога Україні може стати заручницею «миротворчих» сценаріїв нового президента.
Таким чином, повернення Трампа на пост президента США створює для України реальні ризики: він не вірить у можливість перемоги України, а надто не докладатиме надзусиль для її досягнення. Чи можуть вплинути на його поведінку такі фактори, як небажання мати вигляд в очах американців і світу слабаком чи посіпакою Путіна, а також китайський слід у війні Росії проти України? Цього не можна виключити, але й не можна передбачити, враховуючи волатильність Трампа.
Багато в чому наші стосунки з новим старим президентом і його командою залежатимуть від готовності української сторони пропонувати свої варіанти вирішення нагальних проблем і посилити внутрішню складову плану перемоги. На порядку денному двосторонніх відносин залишиться і проблематика реформ, передусім ефективна боротьба з корупцією. Особливої ваги цій проблематиці надає те, що вона використовується як вбивчий аргумент тими, хто намагається виправдати скорочення допомоги Україні з боку США. Можливо, що хтось у Києві тепер сподівається на зменшення уваги Вашингтона до проблем демократичного розвитку України — від свободи преси та незалежності судів до антикорупційних інституцій. Але навіть якщо для адміністрації Трампа демократична складова двосторонніх відносин буде менш важливою, ніж для його попередника, можна бути впевненим, що будь-який промах Києва буде використано проти України.
Олег Шамшур, Надзвичайний та Повноважний Посол, заступник міністра закордонних справ України (2004–2005), посол України у США (2006–2010), посол України у Франції (2014–2020), ДТ