Про В’ячеслава Максимовича Чорновола, якому у ці дні виповнилося б 85, написано дуже багато. Переповідати всю його біографію немає сенсу – зацікавлені можуть легко ознайомитися з нею в інтернеті.
Серед частини суспільства чомусь сформувалося стійке переконання, що Чорновіл був західняком, тобто вихідцем із заходу України. Це зовсім не так. Він з’явився на світ 24 грудня 1937 року в селищі Єрки, що нині належить до Катеринопільського району Черкаської області. Тобто, В’ячеслав Максимович був уродженцем центру України, і походив він із давнього козацького роду.
Майже половину свого життя В’ячеслав Чорновіл віддав боротьбі за Україну і права людини. Закінчивши факультет журналістики Київського університету з червоним дипломом, він під час випускного вечора пішов на Володимирську гірку і присягнувся, що все життя боротиметься за Україну. Через свої політичні переконання не зміг захистити кандидатську дисертацію.
Зазвичай, початок дисидентської діяльності В’ячеслава Максимовича пов’язують зі знаменитою акцією у київському кінотеатрі “Україна” на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків”. Там було виголошено протест проти політичних арештів української інтелігенції. Насправді, ще за місяць до того, 8 серпня 1965 року Чорновіл виступив із антикомуністичною промовою на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Шешори Косівського району Івано-Франківської області.
1967 року В’ячеслав Максимович уклав документальну збірку “Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)”, де описав історії репресованих українських інтелігентів. Видання стало надзвичайно популярне за кордоном, а авторові коштувало свободи – тоді він уперше був засуджений до позбавлення волі.
Звільнившись за амністією, видавав у Львові машинописний журнал “Український вісник”, на сторінках якого подавалася інформація про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, про акції протесту. Далі був другий арешт, мордовські табори й заслання до Якутії.
Та Чорновіл не припиняв боротьби. Щойно знову опинившись на свободі, він став членом Української Гельсінської групи. Після чого майже одразу – ще один арешт і 5 років неволі й заслання. Дисиденти, які добре знали В’ячеслава Максимовича, називали його зеківський генерал, слідчі – невгамовний. Справді, за словами соратника Чорновола Ярослава Кендзьора, кадебісти “стогнали, вже боялися запрошувати його. Він знущався над ними. Його інтелект, орієнтація у будь-якій сфері доводили їх до божевілля. Він кепкував, насміхався з них”.
До України В’ячеслав Чорновіл повернувся тільки 1985 року, після початку перебудови. Став одним із провідників національно-визвольного руху. Він був ініціатором та ідейним натхненником створення Української Гельсінської спілки; займався перепохованням Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого у Києві; був співзасновником Народного Руху України, організатором живого ланцюга Соборності від Києва до Львова 21 січня 1990 року.
Тріумфальними стали для В’ячеслава Максимовича 1990-1991 роки. Він був серед ініціаторів проголошення Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України, сприяв ухваленню Указу Президії Верховної Ради “Про заборону діяльності Компартії України”. Відомо, що ввечері 24 серпня 1991 року саме Чорновіл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, а також підняти національний прапор над куполом парламенту.
1 грудня 1991-го В’ячеслав Максимович балотувався у Президенти України. Перемогти не зміг. За нього віддали свої голоси майже 7,5 мільйонів українців, за Леоніда Кравчука – понад 19,6 мільйонів. Але безперечним тріумфом було те, що того ж дня понад 90 % учасників Всеукраїнського референдуму підтримали Акт проголошення незалежності України. В’ячеслав Чорновіл залишався одним із чільних політиків національно-демократичного спрямування аж до своєї трагічної загибелі 25 березня 1999 року…
Це була Людина, яка зробила все, щоб омріяна Незалежність України стала дійсністю.
Того дня, рівно 31 рік тому, мої батьки голосували за В'ячеслава Чорновола. Не так, як більшість – за Кравчука.
Мені було десять, але я добре пам'ятаю їхню позицію: Україну має очолювати людина, яка все життя боролася за її самостійність, відбувши за це багато років у таборах, а не партійний діяч, який ситуативно ухвалив рішення про незалежність. За таку позицію тоді називали бандерами і націоналістами. Проте свою думку і переконання батьки ніколи не міняли.
Але, на жаль, ота тогочасна більшість та її нащадки і надалі залишалися "більшістю" – на багатьох наступних виборах. Щоправда, хтось періодично змінював свою думку, а потім розчаровувався у своєму виборі і знову давав шанс так званим реваншистам. Тому саме така доля в нашої держави. Тому війна.
Переконувати дорослих людей, які думають телевізором або ностальгують за союзним минулим, справа безнадійна. Це я вже знаю з власного досвіду. Тому переважно мовчу.
Думаю, що лише цього року ота більшість багато що почала усвідомлювати самостійно. Можливо, нарешті збагнуть, у якій державі живуть? Шкода, що це усвідомлення приходить такою страшною ціною...
Люба Єременко-Гонджа