До дня Конституції місцевий осередок Руху опору капітуляції провів акцію. Цього разу вона чи не вперше у новітні часи відбулася на площі Дружби народів.
І не просто так. Адже одна з вимог акції – декомунізація площі. Річ у тім, що посеред неї досі бовваніє комуністичний орден Дружби народів, символ, який можна назвати хіба що цинічною насмішкою над тією дружбою. Плекали орден, а цілі народи – кримсько-татарський, карачаєво-черкеський виселяли зі своїх територій, прирікаючи на вимирання. Інших, яких не могли фізично вивезти, нівелювали приниженням і витісненням національних мов, девальвацією споконвічних культурних цінностей, знищенням духовності.
Тож, прибрати той орден таки давно пора. Але чи треба поспішати із присвоєнням площі імені її колишнього мешканця, волонтера і активіста Романа Бойка? Думаю, що ні. Хоча б тому, що з часу його трагічної смерті ще не минув навіть рік. Романа ми знаємо мало не зі шкільних років. Він, справді, був дуже добрим, чуйним та небайдужим. Але ці риси хіба мають винятковий, незвичайний характер? Вони мали б бути притаманні кожному українцю. Ми з Романом не один раз обговорювали ідею, аби назвати площу імені Махновського руху і посеред неї замість знущального ордена поставити бронзову тачанку з фігурами наших земляків – учасників руху спротиву столітньої давності.
Не знаю, чи готова громадська думка до такої ідеї, але, думаю, вона вже мусить усвідомити, що поспішність у такій важливій справі не приносить нічого доброго. Адже назви даються не на одне покоління.
Світлана Орел