Коли у місті карантин, надворі мряка, на екрані телевізора як не ДТП, то бандитська пика, всяке приходить у голову. Наприклад, чому люди різні і що таке добро? Чому одні сидять на чатах в окопах, а інші влаштовують «голодну тусу» в день, коли поминають жертв Голодомору? Одвічне – «так що є цнота й що таке порок…», це наша землячка написала – поетеса Людмила Скирда. Її теж діставало. Чому, скільки й людства, у світі не бракує героїв, та не переводяться й їхні антиподи? У світі – не знаю, а от в Україні через те, що вигнавши нечисть через двері, ми спокійно залазимо на піч і спостерігаємо, що з того вийде. А вона тим часом повертається через вікно.
Гасло «Героям слава!» – не порожній звук. За ним стоїть усвідомлення нашого досмертного боргу перед ними. Коли вони назавжди залишаються на полі бою, ми встановлюємо їм пам’ятники. Прокладаємо Алеї слави. Пишемо з них портрети, експонуємо на виставках і в музеях – на щастя, й художників у нас не бракує. Слава! Та повертаються герої живими, і нам уже немає й діла до них. Не всім, а тим із нас, хто є їхніми антиподами. Ганьба! І це теж не порожній звук.
Слово «антипод» прийшло до нас із давньоримської міфології: так називалися члени племені, люди якого мали стопи, повернуті п’ятами вперед. У наш час давнє поняття розширило свою анатомічну територію, тобто його носіям тепер не обов’язково мати викручені стопи, достатньо й перевернутих мізків. От вам і відповідь, чому. Бо світ – біполярний, матерія існує не сама по собі, а паралельно з антиматерією. Так воно водиться й серед людей: Моцарт і Сальєрі, Стус і Медведчук, генерал де Голль і маршал Петен, Ієшуа і Пілат. Одні по цей бік, інші – по той, а існують разом. Тож, вважаю, марно намагатися викреслювати антигероїв з нашої пам’яті. Бо часом ми маємо за щось ще й дякувати і їм. У зв’язку з цим виходжу на читача з креативною пропозицією: про створення алеї антигероїв. Із встановленням пам’ятників. З відповідними написами на п’єдесталах.
Першим, кого слід увічнити на тій алеї ще за життя, має стати президент Російської Федерації Володимир Путін. Йому українці завдячують тим, що, розпочавши агресію проти нашої країни, він розбудив нас і остаточно переконав: у ведмежих обіймах ми були нічим і звати нас було ніяк, і так буде, якщо ми й тепер відповімо йому взаємністю. Завдяки Путіну переважна більшість (на сьогодні це 88 відсотків українського населення) підтримує незалежність України і вважає, що нам із ним не по дорозі. Амінь. Подякою за все це має стояти бюст російського президента у поясному зрізі з усіма радянськими, російськими, командорськими і кавалерськими нагородами та з перснем на прикладеній до грудей руці, украденим у американського бізнесмена. Напис на постамені – «За бойові заслуги по морді».
На те, щоб бути другим за списком антигероїв, заслуговує екс-президент України, ростовський анахорет Віктор Янукович. Його заслуга перед українцями полягає в тому, що він розбудив у них почуття власної гідності і вони вказали на доріжку й найбільш недоторканій особі. Він також заслуговує на пам’ятник, художнє рішення якого мають розробити представники правоохоронних органів, криміналу і скульптори, котрі свого часу оздоблювали Межигір’я. Останнє обов’язкове, щоб підкреслити відданість експрезидента трешу – наймасовішому з мистецтв серед людей його штибу. Напис на постаменті – «За відкриття маршруту Київ-Ростов».
За третє місце на алеї антигероїв сьогодні, треба розуміти, змагається парламентська фракція «Слуга народу», яка взялася за реформування деяких засобів масової інформації згідно з досвідом президента РФ. Щоправда, парламентська опозиція і журналістська спільнота на деякий час зупинили цей процес. От тільки, чи надовго? Небезпека залишається. «Посилення державних медіа — це фактично контрреволюція в інформаційній сфері, яка прямо суперечить міжнародним зобов’язанням України. У звіті Ради Європи (місії Ганни Северинсен і Ренате Вольвенд) 2005 року йдеться: «Ми закликаємо владу продовжити процес ліквідації державної власності медіа, оскільки існування державних медіа суперечить європейським стандартам».
Власне на ліквідацію державної медіавласності були спрямовані реформи в цій сфері після Революції гідності – роздержавлення преси та перетворення національних теле– і радіокомпаній України, обласних державних телерадіокомпаній на суспільні. Відхід від цього курсу, зміни до законодавства, які суперечать демократичним нормам, може негативно вплинути на перспективи євроінтеграції нашої держави», – пишуть журналісти «Детектора Медіа» Гала Скляревська і Отар Довженко. Тим, хто хоче детальніше розібратися у цьому питанні, раджу прочитати повністю їхню статтю «Як «Слуга народу» перетворює канал «Рада» на інструмент піару й політичної боротьби». А коли стисло, то так само, як і пришитий до «Плюсів» пропагандистський додаток «Чистоnews», де подвизаються двоє «квартальних» з давно втраченим почуттям міри, елементарного смаку і професійної етики.
Незалежно від того, вдасться чи ні акція «Слуги народу» (сподіваємося, що не вдасться), на увічнення найбільша фракція в українському парламенті все ж заслуговує. Ми вдячні їй за те, що вона спровокувала патріотів на крок, котрий засвідчив: із журналістами зле жартувати не варто. Третій пам’ятник на алеї похованих ілюзій бачиться таким. На масивному п’єдесталі височіють три постаті – Стефанчук на триколісному велосипеді (в центрі), по боках – Корнієнко з балалайкою в руках і Арахамія під китайською парасолькою. А поруч посадити корабельну сосну. Напис на постаменті: «За віртуальну гласність». Бо це і є п’ятами вперед, як і країна мрій з відкатами.
Цим справа не завершиться. Алею антигероїв буде ким поповнювати. Антиподів чесним і непродажним громадянам в Україні ще вистачає. І коли усім їм поставимо по пам’ятнику (можна персональні, можна колективні), отоді й покажемо світові, що ми, браття, козацького роду. Якщо знову не поліземо на піч.
Броніслав Куманський