Збулося. Сорок шостий американський президент підписав закон про фінансову і військову допомогу Україні. Немає сенсу переказувати читачеві події, які передували прийняттю цього так довго очікуваного нормативно-правового акту. Ті, хто за ними слідкував протягом майже пів року, все це знає і без мене, а хто про них тільки щось чув, то так само не читатиме і мою статтю. У ній я пишу не про сам закон, оскільки з ним стосовно нашого з вами інтересу, загалом усе зрозуміло. А про те, про що наші засоби масової інформації, об’єднані у колгосп імені газета «Правда», або ж мовчать, або ж говорять так, щоб вдумливий читач міг здогадатися, куди вітер дує, а невдумливий взагалі ні про що не думав. Конкретно – про вдячність руці дающого і прагнення в’їхати в рай на чужому горбі.
Мене завжди обурювала людська невдячність – чи то на побутовому рівні, до якої в принципі ставлюся зневажливо, чи державному, яку, на жаль нерідко усвідомлюємо не відразу. У листопаді 1943 року під час Тегеранської конференції Сталін виголосив тост, в якому зазначив, що «без отриманих машин по ленд-лізу (від США) ми б програли цю війну». Член політбюро ЦК КПРС Анастас Мікоян, який безпосередньо займався ленд-лізом, також підкреслював велике значення американської допомоги: «Восени 1941 року ми все втратили, і, якби не ленд-ліз – зброя, продовольство, теплі речі для армії та чимало іншого – ще питання, як повернулися б справи». Та вже через кілька років по війні заступник голови Ради міністрів, очільник Держплану Радянського союзу Ніколай Вознєсєнський опублікував монографію «Військова економіка СРСР у період Вітчизняної війни», в якій оцінював американську допомогу всього у 4 відсотки, а недавнього союзника по антигітлерівській коаліції характеризував як «ожерілий на народній крові в період Другої світової війни монополістичний капітал США». За що отримав Сталінську премію першого ступеню. Ось така дяка.
З того часу нічого на Москвє не змінилося. У 1992 році, коли в результаті продовольчої кризи Російська федерація серйозно потерпала від нестачі продуктів харчування, і пітерські пролетарі бігали Сенатською площею з плакатами «Борис, заставь хохлов кормить Россию!», Сполучені Штати надали росіянам безпрецедентну допомогу. Трохи від’ївшись, останні почали її глузливо називати «ніжками Буша».
На Росії це, якщо спиратися на «відкриття» тамтешнього ексміністра культури Володимира Мединського, швидше за все – від «зайвої хромосоми». Не виключено, від «загадкової російської душі». Там усе не так, як у людей. Захід їм приніс європейську архітектуру, історичний, жанровий і т. д. живопис, скульптуру як таку, класичний роман, університетську й консерваторську освіту, балет Петіпа, філософію, наукові знання. А вони у відповідь його обпльовують, а коли є можливість – то й обстрілюють. Бо він їм у всьому завинив. А може тому, що як казав Ніколай Второй, імператор Всеросійський: «Россия – страна не земледельческая и не торговая, Россия есть держава военная, и назначение ее – быть грозой остальному миру и собирать народы под своим крылом»? Одне слово – «Мы не сеем, мы не пашем…».
Гаразд. А у нас звідки? Ми ж народилися в Європі, формувалися тут від часів князів київських, за доньками яких приїздили свати з Франції і Норвегії, Англії і Угорщини.., гени яких прослідковуються практично у всіх королівських родинах Старого світу в межах Середземномор’я. Це ж наш князь – Святослав Хоробрий, ім’я якого носить Окремий центр спеціальних операцій «Схід», що дислокується в Кропивницькому, шляхетно попереджав ворогів «Іду на Ви», тоді, як росіяни завжди нападали на сусідів з-за рогу, після багаторічних запевнень, що ніколи їх не чіпатимуть і взагалі нізащо не залишать в біді. Забуваючи додати, що цю біду вони ж їм і принесуть.
Голосування у Конгресі США «за» практично двома третинами голосів у Палаті представників і трьома четвертями у Сенаті стало перемогою здорового глузду в американському політикумі. І поразкою тих легкодухих з нашого боку, котрі ледь не пів року теревенили про те, що Байден «здає» Україну, боїться Путіна, більше того (головним чином з чужого язика) підводили українського слухача до думки, ніби в України не залишається нічого іншого, як погодитися на умови Путіна. При цьому завуальовували, виправдовували чи перекладали на інших всі наші прорахунки, трагічні помилки у війні і перед її початком та відверту, вже без лапок, зраду. А цього добра у нашій понад тридцятилітній історії вистачає з гаком.
Наприкінці минулого року, коли Палата преставників США заблокувала закон про допомогу Україні, експрезидент Леонід Кучма в інтерв’ю газеті The Guardian заявив, що Сполучені Штати втратять обличчя перед усім світом, якщо залишать нас без допомоги. Все правильно. Тільки що заважало самому Леоніду Даниловичу у 2003 році, коли русня нахабно полізла на острів Тузлу, зберегти обличчя і вдарити на сполох на весь світ, що Будапештський меморандум втратить сенс, якщо вона не забереться геть з України? Але ж ні, тоді «українські дипломати лише дали зрозуміти американській стороні, що вимагатимуть термінових консультацій, передбачених шостою статтею Будапештського меморандуму». А сам президент поспішив на розмову з керівником Росії. «Консультації» виявилися непотрібними, почалися двосторонні перемовини, які закінчилися рішенням про умови спільного використання Азовського моря, згодою на російську вимогу заборонити проходження Керченською протокою будь-яких військових кораблів без згоди Кремля. Україна втратила частину своєї території, і ніхто цього й не помітив.
І що заважало (повернемося у грудень 1994 року) вилучити з вимог до України (якщо такі були) положення про передачу Росії українських стратегічних бомбардувальників, котрі зараз скидають на нас керовані авіабомби, підрив шахтно-ракетних пускових комплексів, що так пригодилися б нам сьогодні бодай як стовідсотково захищені склади та деякі інші речі? А під текстом Меморандуму поставити приблизно такий запис: «Підпис української сторони вступає в силу після офіційного запрошення України до НАТО»? Що заважало Петру Олексійовичу паралельно з ритуальними танцями навколо Мінських угод (категорично не погоджуюся з тими, хто тулить сюди зраду) бити у всі дзвони про порушення Будапештського меморандуму і вимагати втручання міжнародних сил безпеки для захисту України. Що спонукало Володимира Олександровича готуватися до травневих шашликів замість того, щоб так само закликати світову громадськість зняти напругу на російсько-українському кордоні? І взагалі, хто винен, що після проголошення незалежності ми пішли не шляхом Естонії, а Білорусїї. Тим більше, що один з найвпливовіших геостратегів США Збігнєв Бжежинський пророкував нам швидкий прорив до європейського рівня життя.
Втім, усе це та багато-багато іншого сьогодні залишимо до завтра, а щось і взагалі історикам. І хоч тепер подивимося на ситуацію тверезими очима та чесно дамо самі собі відповідь на питання, що не так.
Зовсім недавно (рахунок на дні) президент України прокоментував трагедію Трипільської ТЕС, від якої залежить світло у київському регіоні: «Летіли одинадцять ракет. Перші сім ми знищили, чотири знищили Трипілля. Чому? Бо ракет було нуль. У нас закінчилися ракети, які захищали Трипілля». Володимир Олександрович навів паралель з атакою на Ізраїль: «Було застосовано багато всього, чого не вистачає Україні… Це дійсно демонстрація того, що таке союзники не на папері, а в небі». На мою думку, PBS (американський суспільний мовник) мав би поставити це питання не Зеленському, а «Центренерго» чи іншим відповідальним службам. А президент – спитати у тих служб, чому вони мовчали, що ТЕС, котра постачає електроенергію на Київщину, Житомирщину Черкащину і забезпечує нею майже три мільйони людей, «була захищена від уламкових пошкоджень, а не прямих влучань ракети». А то вийшло так, що знову винні кляті американці. Що ж стосується захисту від іранської атаки на Ізраїль, то треба знати, що останній має статус основного союзника Штатів поза НАТО, чого Україна й досі не має, хоч і спробувала розпочати цей процес ще у 2018 році.
Після підписання Джо Байденом багатостраждального закону американська зброя, обладнання для протиповітряної оборони, боєприпаси широким потоком пішли в Україну, можливо, коли ви читаєте ці рядки, частина їх уже перетнула кордон. А десь, не виключено, російські окупанти вже відчули її температуру на своїх сідницях. Та чи застраховані ми, що Х-69 не зруйнують незабаром ще якийсь український критичний об’єкт, бо він захищений тільки «від уламкових пошкоджень». Я розумію, що усе не захистити, але на те й відповідальні голови, щоб розрізняти, де критичні об’єкти, а де й… Як би цинічно це не звучало.
То що не так? Американський соціолог Роберт Мертон знайшов ключ для пояснення явищ, котрі найпростіше зрозуміти, згадавши народне прислів’я: «Чому дурний? Бо бідний. Чому бідний? Бо дурний». Своє положення він назвав – Ефект Матвія (за іменем одного з єангелістів). Соціолог спирався на дані зі сфери науки, культури, технологій, економіки, здоров’я. Але його ефект можна застосувати і до нашої ситуації. Ми просто не бачимо реалій, не усвідомлюємо (не здатні, боїмося, приховуємо від інших, не хочемо знати, фальсифікуємо, брешемо) справжню причину наших невдач і справжніх винуватців. То, може, вже пора відкривати очі? Україна ж – не Росія.
Броніслав Куманський